Гортали сумні сторінки історії: захід до Дня пам’яті жертв Голодомору в Національному музеї літератури України
Доцент кафедри культурології Ярина Василівна Пузиренко й професор кафедри журналістики та мовної комунікації Микола Іванович Степаненко провели 20 листопада бінарне заняття зі студентами-першокурсниками гуманітарно-педагогічного факультету й факультету захисту рослин, біотехнологій та екології, поєднавши спільну тему з дисциплін «Теорія масової комунікації» і «Українська та зарубіжна культура». Об’єктом розмови обрано одну з найскладніших тем – «Голодомор 1932–33 рр.». Нетрадиційне за формою і глибинне за змістом заняття відбулося в Національному музеї літератури України. Його логічним продовженням у цьому мистецькому храмі стала участь у заході до Дня памʼяті жертв Голодомору, який щорічно проводять у четверту суботу листопада.
Перше, що впало студентам в очі, коли вони ввійшли до залу, де відбувалося дійство, – розставлені вітражі виставки «Обережно Крихке!», присвяченій утраченим шедеврам Маріупольського музею монументального мистецтва. На жаль, зараз їх можна побачити хіба що на світлинах, позаяк ці оригінальні витвори знищили російські окупанти навесні 2022 року.
У центрі залу – картини. Біля них на столику – книга «Голод 33», запалена свічка. Увагу привернув масивний стенд із надписом «Free Azovstal Defenders» та малюнок, який нагадував картину Алли Горської «Тарас Шевченко». На ньому зображено кобзаря з кайданами. Відразу ж згадалися рядки нашого безсмертного Генія «Прокиньтеся ж брати мої… Кайдани порвіте, І вражою злою кров’ю Волю окропіте!» (вони не зазнали цензурних вилучень).
Захід проводила заступник директора музею Тамара Василівна Сидоренко. Його учасники – письменниця, журналістка, громадська діячка, членкиня Ради Всеукраїнської Асоціації дослідників голодомору-геноциду України, дружина Джеймса Мейса Наталія Дзюбенко-Мейс; український художник, скульптор, лауреат Шевченківської премії за цикл живописних творів «Розгойдані дзвони пам’яті», присвячений жертвам голодомору в Україні, член Спілки радянських художників України з 1990 року, який надихає творити, – Валерій Франчук (рідний дідусь авторки допису, горджуся ним!!!); українська акторка театру і кіно, лавреатка премії «Київська пектораль» Галина Стефанова. Послухати таке високошановане товариство – справжній дарунок долі.
Кожен із цих неймовірних талантів виповів свою трагічну історію про лихої пам’яті голодомор. Галина Стефанова зронила мудрі слова: «Ми в музеї літератури, імена письменників наших для нас священні». Вони прочитала уривки з книги «Мор» Олександра Міщенка, яка містить реальні свідчення тих, хто пережив цю трагедію. Повітря ставало важчим тільки від почутого, уже не кажучи про усвідомлення того, що весь цей жах відбувався насправді і його треба було пережити.
Валерій Франчук розказав історію своєї матері – Марії Кобилянської, яка пережила події 1932-33 рр. Художник зазначає, що саме слова рідної неньки залягли в його серце, а потім переросли в мистецькі паростки – 280 творів живопису, графіки, скульптури на цю скорботну тему (над нею він працює вже 36 років). Почуті від найдорожчої людини страшні сюжети про Голодомор художник називає сповіддю. Її він закарбував у своїй пам’яті до деталей і надрукував у газетах «День» та «Слово Просвіти».
Картини, які стоять у центрі залу, Валерій Франчук подарував Музеєві. Кожен із присутніх (звісно ж, і ми) декодував їхній зміст по-своєму.
Наталія Дзюбенко-Мейс поділася такою думкою: «Я бачу на одній із картин руки, що начебто тягнуться до мене і просять чогось, а потім вони непомітно символізуються – перетворюються на колоски пшениці». Відома вдова багато цікавого розповіла про свого чоловіка, Джеймса Мейса – американського історика та політолога, який дізнався про Україну й про Голодомор у вісімнадцятирічному віці . Відтоді й почалася «місія його життя». Вона полягала в тому, аби довести всім, що Україна пережила Голодомор, що це був геноцид нашої нації. Джеймс Мейс не втомлювався повторювати: «Мовчання породжує диявола». Ідея зі свічкою, яку ми запалюємо в листопадовий день, коли вшановуємо памʼять усіх закатованих голодом українців, належить Джеймсу Мейсові.
Емоційним, змістовними був виступ Миколи Івановича Степаненка, який розповів про трагедію його роду, вияскравив доробок дослідника й хроніста голодомору Олеся Волі (професорові випало рецензувати двокнижжя «Безсмертна війна»). Увечері він надіслав нам свою художню оповідь «Зболене слово», яка розворушила, стривожила наші чуття.
Ми щиро дякуємо нашим мудрим наставникам Ярині Василівні Пузиренко й Миколі Івановичу Степаненкові за неординарне заняття. Воно не забудеться.
Памʼятаймо історію і творімо нову, таку, щоб було чим пишатися, – у мирі та зі світлим майбутнім для прийдешніх поколінь!