Не зарубцюється на серці рана… (Трагедія мого роду і народу)
Вже прикипіла до тисячі пліч
траурна бинда…
Кликала пріч із пекельних сторіч
Діва Обида.
* * *
…за останнім у світі вікном
привидонечка плаче.
Ігор Римарук
Завмерло в мені навсякчас…
“Та прийде весна, та будуть соловейки щебетати, а зозулі кувати, а я ж буду своїх дочечок в гості виглядати…”
Як зараз бачу мою зморену і зболену бабусю Явдоху*, яка, присівши край полу, давала волю своїм почуттям. На неї нахлинули непрошені спогади, гіркі й пекучі, про той страшний тридцять третій, що відібрав у неї двох донечок: восьмилітню Марусю й семилітню Оленку. Знала вона, що відлетять від неї дівчатка, бо бачила віщий сон: прийшов сивий дід із бородою – казала, що це Бог, – і забрав у неї два мішки зі збіжжям із п'ятьох, які стояли на покуті. Сон і направду виявився пророчим; той сивий дід прийде до неї ще в сорок третьому, забере ще один мішок – відлетить у засвіти її дорогенький п’ятнадцятилітній Миколка, який розряджатиме снаряд і від якого лишаться праворуч – руки, ліворуч – ноги, стане жертвою війни. А потім суворий дід привидиться ще раз, уже в сімдесят першому році, і забере ще одну, п’ятдесятилітню донечку – Саню. Доживатиме бабуня віку з моєю мамою.
Ця розмова може перерости в болючі й жаскі спогади, від яких морозом тріщатиме на голові кожна волосинка, а може стати канвою для епічної оповіді. Адже сюжетів довго шукати не доводиться – живуть у кожному з нас, хто чутливий до своєї історії, хто прагне знати свій родовід, древо нашого роду. Болить мені невимовно біль моєї родини й народу, а розказувати, як ще Тарас Шевченко писав, треба. Нехай знають молодші покоління, нехай не вкриється непам’яттю наше спільне горе, нехай ніколи не забуде світ про ту страшну трагедію, що увійшла в тридцять третім році ледь не в кожну українську родину, до ні в чому не винних людей, які не вміли кривити душею, вислужуватися чи виживати за рахунок інших, а вміли тільки чесно працювати на своїй землі, до людей, які навіть у найскрутніші часи, віддавши на поталу звірові останні зернятка пшениці, не втрачали зерня людяності, совісті та Божої любові в серцях…
А ті дві, Маруся й Оленка, згасли, мов свічечки від легенького вітру. А скільки ж іще дорослих і дитячих душечок полетіло у вирій у той голодний рік, скільки померло, не народившись, скільки не змогло благословитися на світ від смертоносних поглядів апокаліптичного жовтого князя?!.
“Чому ж не вберегли, бабусю, – питаю, – чорняву довгобразу Марусю й біляву кругловиду Оленку?” – “Та не могла, дитино, не могла. Спасибі Богу, що живими лишилися старші, які ходили на роботу в той колгосп. За натруджений день одержували галушку, давали й мені мисочку баланди. Давали дідусеві твоєму її, узяли й Миколку в ясла, бо меншим був. А Марусі й Оленці не стало місця ніде. У колгосп не брали, бо ще малі, а в ясла не приймали, бо вже великі. Отак і приречені були на смерть. А в хаті – порожньо-препорожньо. Ні зернинки хліба, ні картоплинки. Були ж ми донедавна якщо не заможними, то й не бідними. Дружно сідали за сніданок, обід чи вечерю: я з чоловіком, п’ятеро дітей, свекруха; парувала на столі затірка, дозволяли собі й білим пирогом посмакувати, і молока було вдосталь, навіть склянки купили – це ж диво яке! І чай могли ввечері пити – на вишні настояний із “лимпасьє” (монпасьє – цукерки). Та прийшли ж колишні старці, нероби, ледацюги, а тепер, бач, – активісти, комсомольці, большевики. І вичистили все!.. Сховала пригорщу квасолі під стріхою, закопала діжку з житом у сараї, розтикала вузлики з пшеницею по клуні – усе знайшли. Нюх собачий у них був! Та ще й зі штричками в руках. Повимінювала все, що мала із майна. Мати моя, твоя прабабуся Наталка, гарний посаг мені справила, та все: ліжники, рядна, спідниці, сувої товстого й тонкого полотна, крам, хустки! – усе проміняла на жменьку борошна, на скляночку зерна, на пучку солі. Лишився маленький сувійчик полотна: поклала за образи, берегла про смерть, бо знала, що Маруся й Оленка не виживуть. Та забрав отой – не будемо називати його імені, жив недалеко від нас, роками щодня здоровкався, хліб нерідко потім позичав – і це. Благала: “Не для розкоші ж тримаю, а щоб очі було чим накрити. Ти ж бачиш: усі пухлі”. А в Марусі й Оленки цівками сукровиця з ніг летить!.. Забрав… Як і переложені мої спідниці, як і ліжник, моїми дівочими руками зроблений. Дивитися потім не могла, як його, отого “забирала”-активіста, жінка ходила на свято в моїй спідниці, як моїм ліжником піл у своїй хаті накривала. Чесні, бодай не казати! Знайшов якось горщик із зерном, закопаний біля порогу, забрав, а на причілку хати написав: “Злісний нездавщик государству хліба”. Дьогтем вивів. Сили не було сапою зішкребти його, так і простояло з рік. Уже як руки одтухли й набряки з ніг зійшли, вибілила причілок.
Як із поля йшла, то в кишеню колосочок ховала, то в маленьку риночку, яку брала для води, якоїсь поживи накладала для Марусі й Оленки. Та перестрівали по дорозі, витрушували все до крихтинки й до зернинки. А мої дівчатка ріднесенькі спочатку їстки просили, потім так жадібно-жадібно дивилися в очі мені, а потім збайдужіли, їм уже і їсти не хотілося. Живими мерцями ходили.
Пішла вранці у поле, а вони десь буряк знайшли. Не зварили його – сирого наїлися. І до вечора переставилися їхні душеньки. Одна серед долівки в хаті лежала, а друга – під порогом. Ледь стачило сили покласти на лаву обох. Прийшов Петро, дідусь твій, та й питає: “Що мені робити: чи хреститься, чи молиться?” – “Молися, – кажу, – і хрестися за невинно убієнних”. А тут уже підвода рипить вулицею: лежать мерці, як обаполи, недбало поскидані. Зайшли й до нас, забрали мох донечок. І не плакала, і не голосила, бо знала, що небавом піду за ними. Глянула лишень на Надю й Саню – а в них погляди скляні, під нігтями синьо… Просила копачів, щоб запам’ятали, у яку могилу покладуть. Поклали всіх в одну велику яму…” Вона й досі, ця могила, страшними потойбічними очима дивиться на живих. У поминальні дні бабуся падала на неї, голосила, ставила паску, запалювала свічку, і приходили до тієї могили всі односельці. Бо на яку ж хату не кинь – скрізь голодна смерть пройшлася.
Пам’ятаю: “А скільки в Ревів дітей померло, а скільки Різників забрав той тридцять третій!..”
Залягло повічно в моїй пам’яті й таке: оповідає бабуся, як напівбожевільний дід Петро Рева йшов у поле, щоб ложку баланди дали йому: “А не положено ж було, бо непрацездатний, старий. Коли вишкрібали котел – то кричав: “Людочки добрі! Не шкребіть дуже, залиште мені хоч ложку-дві!..” І вижив старий, бо й у голодівку ми були милосердні. Думала, що врятує нас півмішечка кукурудзи (перед цим торбиночку виміняли, змололи зернечко на жорнах, пригорщами вкидала в окріп і варила мамалижку). Та забрав отой, проклятий! Та ще й як! Висипала зернечко на комині й виклала п’ятеро діток на ньому: думала, висохне, щоб уночі змолоти. Не церемонився з дітьми: через комин всіх п’ятьох поскидав – як він тільки не повбивав їх! – а те все згріб. На припічку лежало крильце, то й змів ним, щоб і сліду не лишилось.
Рятувала трохи впіймана рибина: жили при болоті. Але згодом і та не ловилася, та й сили не було на рибальство. Пекла млинчики із рогозяних лопуцьків, але від них дуже болів живіт, варила корінь лепехи – але його їсти навіть найголодніший не може. Товкла качани з кукурудзи (на току їх де-не-де можна було знайти), листя з берестка – і все це правило за хліб.
Сукини сини забрали не тільки хліб, картоплю, а й одяг. Як тільки чула, що йдуть уже ті кляті активісти, – напугувала дітей, чим могла, і відправляла: то в берег, то на тонкий лід, – і хоч трішки могли протриматися за виміняне щось. Та наспівав кінець усьому…”
Послухавши бабусю, розумів, чому вона підбирала навіть скориночку насущного, яка валялася долі, й обов’язково цілувала її. Пам’ятаю й перші бабусині заповіді: “Бережи папку (себто хліб), не грайся хлібом”. Хвилини відвертості були нечастими. Не любила згадувати (а може, боялася) про голодівку бабусенька, та й не розповіла всього, що знала.
Картаю себе, чому не випитав усього, не закарбував у пам’яті. Ой як розумію тебе, бабусечко, коли ти, витягнувши мнишики чи пироги з печі, два обов'язково розламувала й ставила на вікно: “Хай душок піде – для моїх донечок. Вони ж і досі голодні…”
А ще пам’ятається, як ішла на похорон чи на поминки – обов’язково з хлібом, щоб Марусі й Оленці туди передали: “Ми ж уже наїлися хлібця, хай і їм не буде голодно”.
Говори ж хоч тепер, бабуню, говори моїми вустами, виповідай свою тугу – мені, твоїм онукам і правнукам, усім тим, чиїх предків теж торкнулося чорне крило голодної смерті. Моя душа тут, на землі, болить разом із твоєю, що вже полетіла у кращий світ.
…А з повитих скорботним туманом пам’яті долин моїх дитинства та юності долітає тихий голос бабусиної жури: “…Та я плавала морями, та я літала небесами, та донечок своїх ніде не стрічала…”
Вірю, що є десь кращий світ, у якому немає печалі, і що Господь Милосердний таки зглянувся за земні страждання бабусі моєї, і хоч тепер знайшла одраду її душечка – там, у теплому вирії-раї, укупі з вірною дружиною, зі своїми п’ятьома діточками, і з моєю дорогою матусею теж.