Маргарита ПЕТРЯНИК: два роки, які змінили моє уявлення про журналістику
Коли два роки тому я подавала документи на спеціальність «Журналістика» в НУБіП, чесно кажучи, не до кінця розуміла, чого очікувати. Університет наук про життя і журналістика? Тепер можу сказати точно: це було одне з найкращих рішень у моєму житті.
Практика почалася не з другого курсу, а з першого дня
Пам'ятаю як я ще навіть не встигла призвичаїтися до студентського життя, але вже вдень поселення в гуртожиток писала про це матеріал для сайту університету. Це був мій перший текст: про хвилювання, валізи, нові знайомства і початок чотирьох років студентського життя. Тоді я ще не усвідомлювала, що це стане звичкою — писати не для оцінки, а для реальної аудиторії.
Остаточно я в цьому переконалася на першій парі з Іваном Сергійовичем ЧИЖЕМ. Нам оголосили, що ми починаємо роботу над власним альманахом — збіркою студентських творів. Ідея захопила одразу: свій текст, свої фотографії, своя назва, дизайн, який придумали самі, і врешті паперовий примірник у руках кожного з нас. Мабуть, саме тоді я вперше по-справжньому відчула, що таке робити медіапродукт від задуму до готового результату.
Зустрічі, які залишаються в пам'яті
За цей час на кафедрі журналістики та мовної комунікації в мене було стільки гостьових лекцій і зустрічей, що важко обрати найяскравішу. Був політик і водночас досвідчений журналіст Микола КНЯЖИЦЬКИЙ, який ділився порадами про інтерв'ю — казав, що перш ніж ставити запитання, треба щиро зацікавитися людиною, з якою говориш. Тоді я вперше задумалася, що хороше інтерв'ю народжується не лише з підготовлених запитань, а й з уміння слухати співрозмовника та бачити в ньому не просто джерело інформації, а особистість із власною історією.
Особливо запам'яталася онлайн-лекція очільниці Латвійської асоціації журналістів Анастасії ТЕТАРЕНКО-СУПЕ. Вона говорила про журналістику як про складову національної безпеки, про виклики пропаганди та роль медіа під час війни. Найбільше мені врізалася в пам'ять її фраза: «Журналістика — це обов'язок запитувати, а не привілей мовчати». Коли студенти поцікавилися, яких помилок найчастіше припускаються початківці, вона відповіла просто: багато хто боїться ставити запитання. А потім додала: «Тренуйте це як м'яз». Ця думка стала для мене одним із головних професійних уроків.
Не менш цінною була зустріч із професоркою Тетяною КРАЙНІКОВОЮ. Її лекція про редакторську роботу допомогла мені зрозуміти, що журналістика не закінчується в момент написання тексту. Саме редакторське опрацювання перетворює набір речень на якісний матеріал. Запам'яталася порада використовувати точні й сильні слова та завжди думати про читача. Після цієї лекції я почала уважніше ставитися до власних текстів, більше редагувати їх і шукати не просто красиві, а справді влучні формулювання.
Запам'яталася також зустріч з Андрієм КУЛИКОВИМ, відомим телеведучим і головою Комісії з журналістської етики. Говорили про журналістську етику під час війни, про стандарти, яких дотримується українська служба BBC, і про те, як медіа буквально рятують життя, коли людям потрібно знати, де безпечно, а куди йти не можна. Найбільше запам'яталося його правило: «Якщо тебе не пускають у двері, лізь у вікно» — але одразу з важливим уточненням, що будь-яка наполегливість має зважати на етику і на те, більше користі чи шкоди принесе матеріал. Ця зустріч тривала майже дві години, і, здається, ніхто не помітив, як пролетів час.
Зовсім іншу грань професії відкрила зустріч із журналістками Інною БОДНАР, керівницею редакції «Суспільне Крим», та Інною ГУРІНЕНКО, кореспонденткою «Вікна-новини» на СТБ, у межах курсу медіапсихології. Вони говорили не про професію в звичному розумінні, а про те, що зазвичай лишається поза кадром: втому, яку не видно в ефірі, страх, який не потрапляє в сюжет, відповідальність, що не вимірюється рейтингами. Тоді я вперше по-справжньому усвідомила, що інформація, яку ми готуємо, для когось стає не просто фактом, а пережитим досвідом — і що журналіст, як і соціальний працівник, завжди опиняється поруч із чужим болем.
Справжнім зарядом мотивації стала зустріч із випускницею нашої кафедри Дарією ОКСЕНЮК, авторкою і ведучою проєкту Ukrainian White. Вона чесно розповіла, як боялася вперше стати перед камерою і навіть кричала в об'єктив замість говорити нормальним голосом, а тепер щодня випускає по кілька відео та керує цілими підрозділами сценаристів і монтажерів. Найбільше запам'яталася її порада не вірити нічому на слово, а завжди перевіряти й аналізувати, і думка про те, що навіть хейт — це свого роду піар, який теж працює на впізнаваність. Після цієї зустрічі хочеться менше боятися власних помилок і більше пробувати.
Такі зустрічі були для мене не менш важливими, ніж аудиторні заняття. Вони показували журналістику не з підручника, а через досвід людей, які щодня працюють у професії. І кожна з них залишала після себе нові запитання, нові ідеї та ще більше бажання розвиватися в цій сфері.
Медіалабораторія: місце нашої сили
На кафедрі є навчальна медіалабораторія, по суті повноцінна телерадіостудія, де студенти самі знімають, монтують і випускають контент. Саме тут я вперше відчула, що займаюся не навчальним завданням, а справжньою журналістською роботою.
Тут ми працюємо з професійним обладнанням, записуємо подкасти, знімаємо відеосюжети, вчимося працювати перед камерою і за її межами, освоюємо основи монтажу й мультимедійного контенту. Медіалабораторія дає можливість відчути атмосферу справжньої редакції та зрозуміти, як народжується медіапродукт, від ідеї до готового матеріалу. Для мене це не просто навчальна аудиторія, а простір, де можна експериментувати, розвивати творчі здібності й застосовувати на практиці знання, отримані на заняттях.
Практика, яка ставить усе на свої місця
Ще одна річ, за яку я особливо ціную навчання в НУБіП, — це можливості для практики. Уже на другому курсі ми мали можливість відвідати «Суспільне» та побувати в одному з найбільших українських медіа. Ми побачили, як працює сучасний ньюзрум, як формується новинний порядок денний, як взаємодіють журналісти, редактори, оператори та продюсери, а також дізналися, скільки роботи стоїть за кількома хвилинами ефіру.
А наприкінці другого курсу на нас чекала вже повноцінна виробнича практика. Ми з одногрупниками проходили її в різних медіа — на Суспільному, «Громадському радіо», в газеті «Україна молода», медіалабораторії НУБіП та інших редакціях. Це була можливість не просто спостерігати за роботою журналістів, а й виконувати власні редакційні завдання: писати новини та репортажі, готувати інтерв'ю, працювати з фото-, аудіо- та відеоконтентом, знайомитися з редакційними стандартами та дедлайнами. Саме такі практичні можливості допомагають поступово формувати професійні навички й впевненіше входити в журналістську професію.
Свій голос в ефірі: телеканал і радіо
Те, чого навчаємося в медіалабораторії, не залишається лише вправою для заліку, воно виходить в реальний ефір. При кафедрі працює студентський телеканал «Свій НУБіП»: його наповнюють власним виробництвом медіалабораторії та матеріалами про життя університету. Для нас, студентів-журналістів, це майданчик, де можна спробувати себе в ролі редактора, ведучого чи монтажера і побачити свій сюжет не в записі для викладача, а в реальному ефірі.
Ще один проєкт, який любить наша спеціальність, це «Радіо 212». Щочетверга виходить новий випуск: інтерв'ю, музичні дискусії, рубрика «212 говорить», де запрошуємо гостей, амбасадорів університету. Готувати випуск, від ідеї до фінального монтажу, це щоразу маленький редакційний цикл: обрати тему, домовитися про інтерв'ю, записати, змонтувати, встигнути до ефіру. Саме на таких проєктах розумієш, що дедлайн не страшне слово з підручника, а частина щоденної роботи журналіста.
Родина, яку не обирають, але яка стає рідною
НУБіП подарував мені не лише навички, а й людей. На нашій спеціальності просто неможливо залишатися осторонь одне одного — групові проєкти, зйомки, спільні дедлайни поступово перетворюють одногрупників на команду. Ми вчилися працювати разом, шукати компроміси, підтримувати одне одного, коли щось не виходило, і радіти спільним успіхам. За кожним підготовленим матеріалом чи проєктом стоять години спільної роботи, обговорень, жартів і взаємодопомоги. Саме тому моя група для мене це набагато більше, ніж просто люди, з якими я навчаюся.
За два роки ми стали маленькою журналістською родиною — тією, де завжди можна попросити поради або просто побути поруч. І я знаю, що через роки згадуватиму не лише лекції й практики, а передусім людей, які пройшли цей шлях зі мною.
Замість висновку
Два роки тому я не до кінця розуміла, чого очікувати від журналістики в аграрному університеті. Тепер знаю точно: це були два роки текстів, які читали реальні люди, лекцій, які змінювали погляд на професію, ефірів, які вчили відповідальності за кожне слово, і людей, які стали родиною. Попереду ще два курси, і я вже знаю: буде ще більше запитань, більше практики і, сподіваюсь, ще більше того відчуття, що ти на своєму місці.
