9 травня - День Перемоги над нацизмом у Другій Світовій війні

«Страшно було не те, що тебе вб’ють,
а те, що помреш, не пізнавши життя,
нічого не звідавши.
Це було найстрашніше.
Ми шли вмирати за життя,
ще не знаючи, що таке життя»
(із книги «У війни не жіноче обличчя» С. Алексієвич)

    Перемога, заради якої загинули мільйони. Зовсім юні, перед якими тільки б мало простягнутися життя, або ті, хто вже пізнали життя і не бажали з ним попрощатися. Чиїсь сини та доньки, батьки, брати, товариші…

      75 років найвеличнішому у світовій історії подвигу Людини. Подвигу сили духу, що переміг смерть. Десятки мільйонів перерваних життів, скалічених доль… Матері, які не дочекалися синів з війни; закохані, що так і не возз’єдналися; діти, що ледь пам’ятають або ж не пам’ятають батьків взагалі… Біль, сльози, страждання. І все заради одного… Заради шансу на життя майбутніх поколінь, заради Батьківщини, заради самого життя, радянський солдат щоденно дивився в очі смерті. Надлюдськими зусиллями були подолані німецько-фашистські окупанти. Вигнали – наздогнали – покарали, щоб більше ніколи не чулося відлуння війни на рідній землі.
     З року в рік, пам’ятаючи про загиблих і висловлюючи повагу переможцям, ми усією країною проводимо пам’ятні ходи, схиляємо голови у хвилині мовчання і дякуємо за перемогу, за мирне небо, за покоління, що виросли вільними, не знаючи вистрілів, бомбувань та горя війни. В це радісне і разом із тим сумне свято кожна українська родина вшановує своїх Героїв, які наближали перемогу. Наша сім’я також не лишається осторонь і щороку кладе квіти до Меморіалу Великої Вітчизняної війни. А потім ми всі разом слухаємо розповіді мого дідуся про героїчні подвиги наших рідних у ті криваві, багатостраждальні часи.
     Мій прадідусь Жернокльов Тимофій Платонович народився 1911 року на Чернігівщині. Він пройшов Другу світову війну від початку до кінця, визволяв рідну землю і європейські країни від фашистських загарбників. Весь тягар смертельної і страшної війни прадідусь виніс на своїх солдатських плечах і здобув для нас усіх перемогу. Жернокльов Тимофій Платонович усю війну пройшов солдатом 712 стрілецького полку 132 стрілецької дивізії Білоруського фронту. Отримав тяжке поранення на території України під час форсування річки Дніпро, після лікування продовжив свій солдатський шлях. Має багато урядових нагород: Орден вітчизняної війни 1 – го ступеня, дві медалі «За відвагу», медалі «За взяття м. Будапешт», «За перемогу над фашистською Німеччиною» та багато ювілейних нагород. Для Жернокльова Тимофія Платоновича війна закінчилася перемогою над фашистською Німеччиною 9 травня 1945 року у місті Берлін.

     Другий мій прадідусь Гордієнко Іван Семенович народився 1912 року на Київщині, під час війни був зв’язковим 269 стрілецького полку, визволяв рідну Україну від загарбників. У бою за село Рубан, незважаючи на сильний обстріл противника, усунув 13 проривів лінії зв’язку, чим забезпечив безперебійний зв'язок між батальйоном і полком, що дало змогу стрілецькому полку виконати бойове завдання, за що був нагороджений медаллю «За відвагу». З боями дійшов до Польщі, де при виконанні бойового завдання був тяжко поранений, і помер від ран у польському місті Замость 6 серпня 1944 року. Польський червоний хрест у 1982 році запросив мою бабусю Жернокльов Галину Іванівну на перепоховання радянських воїнів у місто Замость Польської Народної Республіки. Бабуся взяла із собою жменьку рідної української землі і відвезла до свого татуся. Вона низько вклонилася батькові і всім героям, які лежали у польській землі та віддали свої життя за життя інших людей.
     Хочеться згадати ще одного мого прадідуся Бершатського Іларіона Мефодійовича, який пройшов весь шлях Великої Вітчизняної Війни. Прадідусь воював у 20-му гвардійському танковому корпусі генерала Лазарєва. Брав участь у визволенні Сталінграда, великій битві під Корсунь-Шевченківським, визволенні Правобережної України (таких міст, як Звенигородка, Шпола, Лебедине). У боях прадідусь отримав важке поранення. Повернувшись на війну після госпіталізації, визволяв Польшу. Закінчив свій бойовий шлях у Німеччині. Був нагороджений багатьма медалями і орденом Червоної Зірки 1 ступеня.

      Недарма говорять, «якщо не забувати війну, з’являється багато ненависті, а якщо війну забувають, починається нова». Наша пам’ять - це долі наших близьких і рідних, це і є наша рідна Україна і наша єдина історія. Ми маємо це зберегти і передати наступним поколінням, бо людина, яка нічого не знає про своїх предків, - як перекотиполе, куди вітер повіє, туди й покотиться.

Є такий вислів: "Народ, який не береже свої могили, приречений на вимирання". Потрібно переказувати подвиг наших прадідів і пам’ятати про героїв, які пожертвували власним життям заради нашого майбутнього.

Анастасія Сидорчук,
студентка 3 курсу 3 групи,
спеціальність «Технологія виробництва і
переробки продукції тваринництва»