Міжнародний день пам'яток і визначних місць. Маловідомі фортеці України

18 квітня 2019 року

     Міжнародний день пам'яток і визначних місць започаткований в липні 1983 р. Асамблеєю Міжнародної ради з питань охорони пам’ятників і визначних місць (International Council on Monuments and Sites; ІCOMOS), створеної при ЮНЕСКО. Відзначається з 18 квітня 1984 р.

     Діяльність цієї організації присвячена збереженню і охороні культурно-історичних місць в усьому світі. ІCOMOS була заснована в 1965 р. після прийняття Венеціанської хартії 1964 р. Рада оцінює об’єкти, які пропонуються країнами до Списку всесвітньої спадщини ООН.
     Завдання цього свята – ще раз нагадати світовому суспільству про різноманіття культурної спадщини, створеної зусиллями багатьох народів за всю історію людства, її вразливість та необхідність збереження для майбутніх поколінь.
     У 1924 р. в СРСР Інструкцією Наркомосу був розроблений Указ (на підставі постанови Всеросійського ЦВК і Раднаркому від 7 липня 1924 р.), за яким виконавчим комітетам ставилося в обов’язок стежити за тим, щоб «городища, кургани, могильники та інші місця, що представляють історичну цінність, не розорювалися, не розкопувалися в будь-яких господарських цілях, а в колі пам’яток залишалася б недоторканою охоронна смуга від одного сажня і більше, залежно від розміру і значення пам’ятки».
     У 1934 р. було прийнято постанову, згідно з якою заборонні заходи Указу від 7 липня 1924 р. стали вважати застарілими і непридатними внаслідок величезного розмаху господарського будівництва.
     Через понад сорок років, у 1976 р., був прийнятий Закон «Про охорону і використання пам’яток історії та культури», але цей закон фактично не працював.

      В Україні цей день називається «День пам’яток історії та культури» і встановлений згідно з Указом Президента від 23 серпня 1999 р. № 1062/99, його також відзначають щорічно 18 квітня.
     У липні 2000 р. набув чинності Закон «Про охорону культурної спадщини», який регулює правові, організаційні, соціальні та економічні стосунки у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об’єктів культурної спадщини в громадському житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь. Згідно з Законом об’єкти культурної спадщини, що перебувають на території України, охороняються державою.
     15 січня 2016 р. Україна приєдналась до Статуту Міжнародного центру вивчення питань збереження та відновлення культурних цінностей» (ICCROM).

     Щодо проведення культурно-мистецьких заходів до Міжнародного дня пам’яток і визначних місць, можна переглянути на офіційній сторінці Міністерства культури України:

http://mincult.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=245473438&cat_id=244913751

     Український комітет Міжнародної ради з питань пам’яток і визначних місць є дорадчим органом ЮНЕСКО та разом із Міністерством культури України та Національною комісією ЮНЕСКО вирішує, зокрема, які об’єкти номінувати до Списку Всесвітньої Спадщини.
     На сьогодні у Списку Всесвітньої Спадщини ЮНЕСКО від України перебуває 7 об`єктів, а саме:

  • Київ: Собор святої Софії з прилеглими монастирськими спорудами, Києво-Печерська Лавра (з 1990 р.);
  • Ансамбль історичного центру Львова (з 1998 р.);
  • Геодезична дуга Струве (з 2005 р.);
  • Букові праліси Карпат та стародавні букові праліси Німеччини (з 2007 р., 2011 р.);
  • Резиденція митрополитів Буковини і Далмації (з 2011 р.);
  • Дерев'яні церкви карпатського регіону Польщі і України (з 2013 р.);
  • Стародавнє місто Херсонес Таврійський (з 2013 р.).

     Крім того, станом на сьогодні у переліку об’єктів-кандидатів (Tentative List) на включення до Списку всесвітньої спадщини знаходяться 16 українських об’єктів (у дужках зазначено рік внесення до попереднього списку):
а) об’єкти культурної спадщини:

  • «Торгівельні осередки та укріплення на шляхах генуезької комерції. Від Середземного до Чорного моря» (з 2010 р.);
  • «Київ: Cобор Святої Софії з монастирськими спорудами, Кирилівська та Андріївська церкви, Києво-Печерська лавра» (розширення об’єкта «Київ: Собор Святої Софії з прилеглими монастирськими спорудами, Києво-Печерська лавра») (з 2009 р.);
  • Історичний центр міста-порта Одеса (з 2009 р.);
  • Астрономічні обсерваторії України (з 2008 р.);
  • Миколаївська астрономічна обсерваторія (з 2007 р.);
  • комплекс об’єктів VI–XVI ст. Судакської фортеці (з 2007 р.);
  • археологічний комплекс «Кам’яна могила» (з 2006 р.);
  • Бахчисарайський ханський палац (з 2003 р.);
  • історичне середовище столиці кримських ханів у місті Бахчисараї (з 2012 р.);
  • історичний центр м. Чернігів (з 1989 р.);
  • культурний ландшафт та каньйон м. Кам’янець-Подільський (з 1989 р.);
  • культурний ландшафт «печерних міст» Кримської готії (з 2012 р.).

б) об’єкт природної спадщини:

  • біосферний заповідник «Асканія-Нова» (з 1985 р.);

в) змішані об’єкти культурної, природної, індустріальної спадщини:

  • дендрологічний парк «Софіївка» (з 2000 р.);
  • Канівський заповідник «Могила Тараса Шевченка» (з 1989 р.);
  • Держпром (з 2017 р.).

 

     Україна – держава з багатовіковою історією та культурою. Кожна епоха залишає нам у спадщину пам'ятку архітектури чи історії, що зберігає в собі згадку про певну визначну подію чи особистість. У кожному регіоні є свої визначні пам'ятки – перлини української землі. Це справжній скарб, наша гордість і надбання. До наших днів збереглися середньовічні фортеці, палаци та садиби, стародавні монастирі та храми (у деяких з них і понині проводяться служби), багато інших унікальних архітектурних витворів мистецтва, що навіки прославили своїх майстрів.
     Наразі хотілося б наголосити на давніх оборонних спорудах, які збереглися в теренах нашої держави, але мало відомі більшості українців. Ці споруди знаходяться в занедбаному стані та потребують реконструкції. Переконані, якби їх відновити, ці прадавні велетні додали б пізнаваності Україні на туристичній мапі світу.

1. Пні́вський замок – найсильніша твердиня Покуття, розташований в с. Пнів Надвірнянського районіу Івано-Франківської області
     З підніжжя Страгори добре видно, як осторонь від міста Надвірна самотньо стоїть сіра споруда – найпам'ятніша з усіх міських, завдяки якій, власне, і виникло саме поселення, яке і започаткувало Надвірну. Побудований замок у XVI ст. польськими васалами.

     Замок зведений у тому місці, де карпатські хребти найдалі вклинюються в передгір'я, і стоїть поблизу Страгори. Страгору з її двома вершинами добре видно здалека і вона здавна служила орієнтиром. Мимо гори, а можливо, через її двоголову вершину, проходив давній торговий шлях (частина відомого транскарпатського), який далі, ймовірно, вздовж русел рік через гори тягнувся на Закарпаття й Угорщину. Замок таким чином надійно прикривав собою в цьому місці вхід у гори. Подорожні, мандрівники і купці, проїжджаючи в цьому напрямку і зворотно, замку просто так уже минути не могли – тут створили митницю. Митниця приносила помітні прибутки магнатам і своїм вдалим розташуванням привертала увагу селян і ремісників до цього місця – вони осідали поруч. Селилися тут, поза замком, на дворі, замкові слуги, яким не знайшлося місця серед мурів. Так виникло поселення – теперішня Надвірна, яка згодом стала значним ремісничим центром. Тут проживали солевари, кушнірі, кравці, муляри, ковалі, які збували свої вироби по всьому Прикарпаттю. Населення міста весь час росло і на третю чверть XVII ст. сягало майже 1000 мешканців.

2. Сві́рзький за́мок – розташований у с. Свірж, Перемишлянського району Львівської області

     Закладений у XV ст. Андрієм і Мартином Свірзькими, вперше згадується у літописах в 1484 р. Первинно замок був суто оборонною мурованою спорудою, квадратною в плані. Він неодноразово перебудовувався, рік завершення одного з етапів робіт вказано безпосередньо на стінах – над центральною брамою з внутрішньої сторони збереглося вирізьблене число «1530». У першій половині XVII ст. замок був суттєво перебудований польським шляхтичем Олександром Цетнером і належав його нащадкам до XIX ст.

     Найбільших ушкоджень замок зазнав під час Першої світової війни, коли його спалили російські війська. У 1917 р. його відбудував граф Роберт Ламезан-Салінс. У 1939 р. замок був націоналізований радянською владою, після чого тут облаштували школу трактористів. Нині замком опікується Спілка архітекторів України, яка планувала облаштувати тут будинок відпочинку для архітекторів.

3. Бучацький замок – розташований у м. Бучач, Тернопільської області

     За даними польського дослідника Станіслава Ніцея – перший дерев'яний замок у Бучачі був зведений у XII ст. Дослідники Анна Сильвія Чиж та Бартломей Ґутовський стверджували, що збудував замок шляхтич Міхал Абданк. Наступна письмова згадка про замок у Бучачі була у 1373 р., коли Бучач належав феодалам Бучацьким. Відомо, що цей форпост було побудовано на місці зруйнованого замку більш раннього періоду.

     Протягом багатьох століть цей замок був неприступним, лише в 1676 р. фортецю здобули та зруйнували турки і кримські татари під проводом бейлербея Дамаску Ібраґіма-паші (на прізвисько «Шейтан»), тодішній власник (дідич) міста Ян Потоцький швидко відбудував замок, про що свідчить опис 1684 р. або його син Стефан Александер.
     Писемні джерела середини XVIII ст. згадують укріплення в Бучачі як вже покинуті та занедбані. Фортеця в Бучачі за Австро-Угорщини занепала. В XIX ст. замок перестав бути цінним військовим укріпленням, тому з часом споруду практично повністю розібрали на будматеріали. Що залишилось? До наших днів збереглися тільки невеликі фрагменти стін, веж і підземелля. Плани підземних ходів не збереглися, але згідно з легендами, підземелля старого замку тягнуться на велику довжину. Один із входів в підземелля розташований біля збереженої круглої башти фортеці. Через невеликий отвір у стіні, можна пройти підземеллям 15 метрів. Далі хід засипаний землею.
     Власниками замку до осені 1939 р. були дідичі міста – Потоцькі, останнім – граф Артур Потоцький.

4. Токі́вський за́мок (Ожиговецький замок) – знаходиться у с. Токи Підволочиського району Тернопільської області

     Токівський замок, зведений на високому кам'яному острові, з'явився у кінці XVI ст. Збудований він коштом брацлавського воєводи Януша Збаразького. Ця твердиня мала стримувати набіги татар, які у ті часи часто «навідувались» до Речі Посполитої. Замок мав форму неправильного трикутника з вежами на кожній вершині фігури. Зайти до фортеці можна було через підйомний міст, який охороняла ще одна вежа над воротами. Історики припускають, що раніше замок у Токах стояв на острові посеред річки Збруч. З часом річка змінила своє русло. Нині фортеця стоїть на півострові, який з трьох боків оточений озером.

     Фортеця успішно стримувала ворожі набіги. Але вона не змогла встояти перед козаками, які захопили і розграбували фортецю у 1648 р. У 1675 р. замок у Токах зруйнували турки. Відбудовувався і утримувався у належному бойовому стані до кінця XVIII ст. З втратою оборонного значення 2 вежі й значну частину мурів поступово розібрали на господарські потреби. Східну башту до основи розібрали під час Першої світової війни (під час перебування російської армії проклали дорогу між Волочиськом і Підволочиськом), а західну вже в 1950-х рр.
     Нині збереглися руїни п'ятикутної вежі й частина фортечного муру. Збереглися перекази про підземний перехід до замку від Яхновецького лісу. Він був у висоту майже на повний зріст людини і на його стінах на певній відстані одна від одної розміщувались чаші, у які вставляли смолоскипи у вигляді теперішніх свічок для освітлення. Ще й досі у різних місцях Ожиговець дають про себе знати ями, льохи, підземні ходи.

5. Висо́кий За́мок – знаходиться у парку на Замковій горі у м. Львові

     Замок на горі побудував король Данило Галицький. З праць Яна Альнпека, Мартіна Ґруневеґа та Бартоломея Зиморовича відомо, що на Замковій горі під керівництвом князя Лева Даниловича було збудовано дерев’яно-земляні укріплення. 1259 р. на вимогу хана Бурундая, вони були розібрані, але в 1270 р. відбудовані наново. Однак, новітні дослідження доводять, що пов’язані ці події з королем Данилом. І саме він обрав Замкову гору для будівництва, а не його син: «Побачивши на самому кордоні своїх володінь вигідну у військовому відношенні гору, захищену внизу немовби кільцем вкритих лісом долин і самою крутістю, яка може стримати ворога, він негайно наказав збудувати тут фортецю і вирішив перенести сюди свою княжу резиденцію». Але зовсім скоро Данило вирішив збудувати замок в іншому місці, адже відчув незручності такого помешкання на крутому схилі, куди з великими складнощами підіймалася тяглова худоба. Він вирішує збудувати Низький замок в долині Полтви на місці, де сьогодні розташований музей ім. А. Шептицького, театр ім. М. Заньковецької та мистецький ринок «Вернісаж».
     Так Високий замок став оборонним, де зберігалися скарби. Однак посилена охорона не врятувала їх, 1340 р. король Казимир ІІІ загарбав Львів і викрав з Високого замку дві корони, хрести із золота та позолочений трон.

 

     На початку XIX ст. більшу частину Високого Замку розібрали на будівельний матеріал. Зокрема, кам'яниця на вул. Личаківській, № 3 збудована з нього. Рештки мурів майже дощенту знищили у 1868–1869 рр. під час насипання копця (пагорба) на честь 300-річчя Люблінської унії. Фрагмент стіни, що зберігся – це південний мур так званого пригородку – двору між головними зовнішньою та внутрішньою брамами замку.

6. Палац-садиба Дубецьких-Панкеєвих («Лігво вовка») – розташований в с. Василівка Біляївського району Одеської області

     Садибу у с. Василівці побудували в 1854 р. Ім'я архітектора достовірно невідомо. Не виключено, що ним був італієць Франц Боффо – автор легендарних Потьомкінських сходів в Одесі. Перший власник садиби – генерал-майор Василь Дубецький. Власне тоді йому належало все село. Садибу чомусь часто порівнюють з пітерським Зимовим палацом і кажуть, мовляв, Дубецький побудував її на заздрість Миколі I. Розбивкою парку навколо садиби керував інший відомий архитектор – Іван Даллаква. Садиба належана родині Дубецьких.

     Після скасування кріпосного права у 1862 р. нащадки Дубецького продали садибу євреям Фішелю Бергмадському та Янкелю Сверліку. З 1885 р. вона належала каховському купцю Костянтину Панкєєву. Син останнього, Сергій Панкеєв, відомий всьому світові як «людина-вовк», проходив лікування у Зигмунда Фрейда.
     З 1917 р. по 1920 р. садибу займало відділення міліції (НКВС). Після 1920 р. тут проживали місцеві жителі. Були розміщені адміністративні кабінети, клуб та кінотеатр. Після 1991 р. будівля почала руйнуватися. Місцеві жителі виймали віконні рами, двері, розбивали стіни на цеглу для власних будівель. Як наслідок обвалився дах, міжповерхові перекриття; на початку 2000-х обрушилася і головна західна стіна центрального корпусу. Зараз будівля може впасти повністю в будь-який момент.
     У 2007 р. садиба була продана за 1 млн. грн. ТОВ «Українська Кабельна Компаніїя» (м. Одеса) під зобов'язання історичної реконструкції до 2017 р. Однак, роботи по відновленню так і не були розпочаті.

7. Золотопотіцький замок – знаходиться у смт Золотий Потік Тернопільської області

     Засновниками Золотопотіцького замку в другій половині ХVІ ст. стали брацлавський воєвода Стефан Потоцький та його дружина Марія Амалія Могилянка-Потоцька. Цікаво, що Марія Могилянка була дочкою молдавського господаря Ієремії Могили та родичкою київського митрополита Петра Могили. Будівництво фортифікаційного комплексу тривало протягом 1568-1631 рр. З тих пір і аж до кінця 18 ст. в замку в різний час жили представники цієї магнатської родини. Навіть були роки, коли твердиня до свого зруйнування в 1676 р. була головною резиденцією Яна Потоцького. Після відходу турків сплюндрований замок частково відбудували за наказом опікунів неповнолітнього тоді ще власника Золотого Потоку Стефана Александра Потоцького.

     За час свого існування Золотопотіцький замок поміняв багатьох господарів. Після смерті Стефана Александра в 1727 р. ним протягом століття володіли різні відомі державні та політичні діячі з роду Потоцьких: Микола Василь, Ігнацій, Вінцентій і Александр. Потім Золотий потік перейшов до Людвіга та Ігнація Скварчинських, а після них – до Ольшевських. Останні будують в 1840 р. поблизу замку маєток та реконструюють палац Потоцьких.
     Врешті-решт Золотопотіцький замок переходить у власність до родини Гнєвошів (до 1939 р.), які намагалися врятувати його від руйнування. Однак Перша світова війна завдала значних збитків замку. Зокрема російські війська розграбували палац. У міжвоєнний час Гнєвоші почали повертати привабливість замку. Знову відновилася бібліотека, запрацював ресторан, з’явилася кімната для гри в карти та шахи. Навіть зробили подвір’я під спортивний майданчик. Прихід радянської влади сумно відбився на Золотому Потоці та його пам’ятках. Це, враховуючи, що в 1935 р. ще згорів маєток-палац збудований Ольшевськими. За радянської влади в замку короткий час діяла катівня НКВС, а пізніше різні державні районні установи.
     Золотопотіцький замок нині пустує. Він перебуває в запущеному та напівзруйнованому стані. Але при цьому експерти відзначають, що в порівнянні з іншими замками Тернопільської області він гарно збережений. Стоїть ця твердиня, що збудована з червоного піщаника та вапняку, майже в центрі селища, на пагорбі, в долині маленької річки.
     Варто додати, що замок нині є важливою пам’яткою архітектури національного значення і входить до 100 чудесних замків, палаців та фортець України.


     Україна сповнена своїми дивами. Вона несказанно багата на культурні пам'ятники та різні історичні визначні пам'ятки, але чи буде у наших нащадків можливість помилуватися ними, доторкнутися до минулого, цілком залежить від нас. Вивчайте, гордіться та бережіть свою історію! Подорожуючи по своїй землі, ми відкриємо для себе багато нового і цікавого.


Марія Поливач,
директор музею історії НУБіП України

Павленко Костянтин,
студент ННІ ЕАіЕ, група АКІТ-16001б СК,
спеціальність «Автоматика та комп'ютерно-інтегровані технології»

 

Набір на навчання (синій)_2015Захисти дисертаційРегіональні навчальні заклади (синій)