До Дня дипломатичної служби України

22 грудня 2018 року
 
Серед подій Української революції 1917–1921 рр., сторіччя якої Україна відзначає у ці роки, одне із визначних місць посідає створення зовнішньополітичної служби, що воно є щільно пов’язане із становленням суверенної держави і проголошенням 10 червня 1917 р. І Універсалу Української Центральної Ради.
 
22 грудня 1917 р. Голова Генерального Секретаріату Української Народної Республіки, проголошеної ІІІ Універсалом Центральної Ради 7 листопада 1917 р., Володимир Винниченко і Генеральний секретар з міжнаціональних справ Олександр Шульгин підписали «Законопроект про створення Генерального секретарства міжнародних справ», який цього ж дня був схвалений на засіданні Уряду УНР. Згідно із схваленим документом було встановлено обов’язки Генерального секретарства міжнародних справ, а саме: здійснення міжнародних зносин держави, охорона інтересів українських громадян поза межами УНР, тимчасово – загальне влаштування національних непорозумінь в межах УНР.
 
Делегація УНР на Берестейських мирних переговорах на пероні вокзалу, 1917 р.
 
Українська делегація під час підписання Брестського миру, 1918 р.
 
Важливим поштовхом у розвитку української зовнішньополітичної служби став ІV Універсал Центральної Ради (оприлюднений 12 січня 1918 р.), в якому УНР проголошувалася «самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою Українського Народу». 
 
Посольство УНР в Болгарії
 
Посольство УНР в США, Вашингтон
 
Посольство УНР в Угорщині
 
Проте зовнішньополітична служба України має давні традиції, засновані, передусім, на дипломатичному досвіді Київської Русі-України, хоча водночас, витоки української дипломатії є значно глибшими. Її коріння слід шукати на стику візантійської і римської традицій, що лежать в основі усіх сучасних європейських держав.
 
Давньоукраїнська держава підтримувала активні відносини з Візантією, Святим Престолом, Германською імперією, Польщею, Угорщиною, Францією, скандинавськими державами.
 
Особливо розгалуженими і динамічними зовнішні відносини стали в часи правління сина Володимира Святославича, князя Ярослава Мудрого (1019–1054 рр.). Він активно використовував поширений в часи середньовіччя метод здійснення дипломатії – укладання династичних шлюбів. Син Ярослава Всеволод одружився з донькою візантійського імператора Константина ІX Мономаха. Одна з дочок Ярослава – Анна була віддана за французького короля Генріха І. Інша донька, Єлизавета, стала дружиною норвезького короля Гаральда Суворого, а третя Анастасія – угорського короля Андраша І. Тісні відносини з Польщею були скріплені шлюбом сестри Ярослава Доброніги з краківським князем Казимиром.
Важливий внесок у зміцнення міжнародних позицій України того часу було здійснено багатьма державними діячами, серед яких згадуємо вагомі досягнення Володимира Мономаха (1053–1125 рр.), князя Романа Мстиславовича (1152–1205 рр.), Короля Данила Галицького (1201–1264 рр.).
 
Після занепаду і розпаду Давньоукраїнської держави, реальний поступ української дипломатії став особливо помітним у Козацьку добу.
Розпочавши своє формування у першій половині XVІ ст., українське козацтво поступово перетворюється на носія національної державності. На початку XVІІ ст. Військо Запорізьке стає суб’єктом міжнародних зносин, впливовим військово-політичним фактором у Східній і Південно-Східній Європі. У 1594 р. козацтво уклало договір з представниками християнського союзу держав «Священною лігою» про спільну боротьбу проти Османської імперії. Січ вперше за свою історію стає повноправним учасником міжнародної коаліції.
 
Козаки пишуть лист турецькому султану
 
З приходом гетьмана Богдана Хмельницького, який «вільно розмовляв польською, руською, турецькою, татарською мовами і латиною, мав тонкий і проникливий розум, був терпеливий і хитрий» (Проспер Меріме), а головне – у зв’язку з його військовими перемогами, міжнародні контакти козацтва суттєво активізуються і розширюються.
 
У своїй резиденції в Чигирині Б.Хмельницький приймав посланців європейських держав, трансільванського князя Георгія Ракоці, послів султана і московського царя. Він вів переговори з польськими представниками, налагодив і розвинув відносини зі Швецією.
Однак, зусиль гетьмана, в тому числі і дипломатичних, виявилося замало, щоб забезпечити Україні незалежність.
 
Наступний шанс української дипломатії з’явиться аж за два століття...
 
А 1 лютого 1944 р. сесія Верховної Ради СРСР прийняла Закон «Про надання Союзним Республікам повноважень у галузі зовнішніх зносин та про перетворення у зв’язку з цим Народного Комісаріату Закордонних Справ із загальносоюзного в союзно-республіканський народний комісаріат». Цим актом після двадцятирічної перерви були формально поновлені права союзних республік у сфері зовнішньополітичної діяльності.
 
5 лютого 1944 р. приймаються постанови Політбюро ЦК КП(б) України і Укази Президії Верховної Ради УРСР про утворення українського НКЗС.
Міжнародна діяльність України в період 1944–1990 рр. була в основному зорієнтована на участь у роботі Організації Об’єднаних Націй (ООН), що давало можливість, хоча й символічну і обмежену, інформувати світову громадськість про життя України, брати участь у обговоренні світових та регіональних проблем, здобувати досвід у сфері багатосторонньої дипломатії.
 
Як держава-засновниця ООН Україна (Українська РСР) брала участь у розробці Статуту цієї організації, формуванні її структури, органів та установ.
 
Делегація УРСР розгорнула активну діяльність в ООН вже в перші роки її існування. Українська делегація внесла чимало пропозицій до Статуту ООН, тимчасових правил процедури Генеральної Асамблеї ООН, резолюцій щодо біженців і переселенців, переміщених осіб, представництва неурядових організацій в Економічній і Соціальній Раді ООН (ЕКОСОР), роботи Дунайської конференції тощо.
 
У 1945 р. Українська РСР стає членом Міжнародного Суду, в 1946 р. – Всесвітньої організації охорони здоров’я, в 1947 р. – Всесвітнього поштового союзу, в 1948 р. – Всесвітньої метеорологічної організації, в 1954 р. – Міжнародної організації праці (МОП) ЮНЕСКО, в 1956 р. – Європейської Економічної Комісії, в 1957 р. – МАГАТЕ.
 
У 1948–1949 рр. і 1984–1985 рр. Україна обиралася непостійним членом Ради Безпеки ООН. Однак лише у 2000–2001 рр., коли Україна була втретє обрана до РБ ООН, наша держава діяла як незалежний учасник міжнародних відносин.
 
У радянські часи Україна ставала членом ЕКОСОР, Адміністративної Ради МОП, Ради керівників Програми ООН з навколишнього середовища, Ради керівників МАГАТЕ, Комітету боротьби з апартеїдом та із здійснення невід’ємних прав палестинського народу.
 
Серед проблем, що вирішувалися ООН за активної участі України, були проблеми роззброєння, зокрема заборони хімічної зброї, незастосування сили, демілітаризації космосу, ліквідації залишків колоніалізму, заборони найманства. На 45-й сесії ГА ООН (1990 р.) 126 країн прийняли резолюцію про міжнародне співробітництво з подолання наслідків Чорнобильської аварії.
 
1945-1990 рр. участь УРСР в міжнародних справах, діяльності міжнародних організацій, в першу чергу ООН, керувалася союзним центром, але, водночас, попри це працівники української зовнішньополітичної служби здобували необхідний фаховий досвід.
 
Новітній етап діяльності вітчизняної дипломатичної служби фактично розпочався уже тоді, коли Верховна Рада УРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України 1990 р. У декларації зазначалося, що Україна «як суб’єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій». Іншим визначальним документом для української дипломатичної служби стала постанова Верховної Ради УРСР від 25 грудня 1990 р. «Про реалізацію Декларації про державний суверенітет України в сфері зовнішніх зносин», яка передбачала налагодження дипломатичних зносин з іншими державами, гарантування участі України в загальноєвропейському процесі та європейських структурах і підготовку проектів законів, що мають регулювати зовнішньополітичні зносини України. Однак лише після прийняття Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. процес визначення пріоритетів зовнішньої політики держави, утвердження її самостійної дипломатичної служби та розвитку двосторонніх і багатосторонніх відносин набув системного й послідовного характеру. Міжнародне визнання України як незалежної держави й повноцінного суб’єкта міжнародних відносин розпочалося відразу після референдуму всеукраїнського 1 грудня 1991 р., який проводився на підтвердження Акта проголошення незалежності України та виборів Президента України. Першими, 2 грудня 1991 р., незалежність України визнали Польща і Канада. До завершення 1991 р. Україну визнали ще 66 держав світу. На початок 2004 р. в Україні акредитовані посли більше 120 держав.
 
Делегація України на засідані Генасамблеї ООН
 
Одночасно з процесом інтенсивного розширення міжнародних контактів Україна активно створює національно-правову базу зовнішньополітичної діяльності. На сьогодні ця діяльність регулюється насамперед Конституцією України 1996 р., Основними напрямами зовнішньої політики України від 2 липня 1993 р., низкою законів України та указів Президента України.
 
Одним із перших вагомих зовнішньополітичних кроків України, який став значним внеском у зміцнення глобальної безпеки, була відмова України від ядерної зброї, успадкованої нею від СРСР (Договір про нерозповсюдження ядерної зброї). 2000 р. Україна втретє була обрана (терміном на два роки) непостійним членом Ради безпеки Організації Об’єднаних Націй. За роки незалежності Україна стала учасником понад 100 міжнародних організацій, член глобальної антитерористичної коаліції. Україна – активний учасник миротворчих операцій Організації Об’єднаних Націй, контрибутор глобальної і регіональної безпеки. Вона визнана стратегічним та особливим партнером Європейського Союзу і НАТО, є стороною близько 4 тис. міжнародно-правових документів, має розгалужену мережу дипломатичних та консульських установ.
 
Відповідно до ст. 106 Конституції України керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави здійснює Президент України, який представляє країну на міжнародних зустрічах, веде переговори та укладає міжнародні договори України, приймає рішення про визнання іноземних держав, призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в іноземних державах і при міжнародних організаціях, приймає вірчі та відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав.
 
Українська делегація на засіданні Ради Безпеки ООН
 
Відповідно до Указу Президента України «Про Положення про Міністерство закордонних справ України» від 3 квітня 1999 р. центральним органом виконавчої влади України, який забезпечує відповідно до наданих йому повноважень проведення зовнішньої політики держави й координацію діяльності у сфері зовнішніх зносин, є Міністерство закордонних справ України. Основними завданнями МЗС є забезпечення національних інтересів і безпеки України шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародних співтовариства, сприяння забезпеченню стабільності міжнародного становища України, піднесенню її міжнародного авторитету, поширенню у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера, створення сприятливих зовнішніх умов для зміцнення незалежності, державного суверенітету, економічної самостійності та збереження територіальної цілісності України, захист прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном, сприяння розвиткові зв’язків із українською діаспорою.
 
Велика увага урядом Країни, зокрема МЗС, приділяється підготовці нової генерації українських дипломатів. Приємно відзначити, що серед вищих навчальних закладів, що залучені до підготовки висококваліфікованих кадрів для дипломатичної служби нашої Держави свою роль відтепер відіграє і Національний університет біоресурсів і природокористування України.

Сергій Асатуров,
доцент кафедри міжнародних відносин і суспільних наук
 

 

Набір на навчання (синій)_2015Захисти дисертаційРегіональні навчальні заклади (синій)