До 75-річниці визволення Києва від німецьких загарбників

    6 листопада 2018 р. ми відзначили 75-ту річницю з Дня визволення Києва від німецьких військ. Саме цього дня, 1943 р., після важких кровопролитних боїв радянські війська увійшли до столиці України — м. Київ, форсувавши річку Дніпро. Завершився один з найтрагічніших періодів історії столиці України — його окупація, яка тривала 778 днів.

     Спершу давайте розберемося,за яких обставин було окуповано місто, як відбувалась евакуація голосіївських ВНЗ та згадаємо про захисників тодішнього СРСР, які вийшли з чиста студентів та викладачів цих інститутів…
     Після нападу Німеччини на СРСР 23 червня 1941 р. вийшли накази по інститутах про загальну мобілізацію. З перших днів війни до лав Червоної армії вступило понад 1000 студентів і співробітників голосіївських ВНЗ, понад 200 викладачів і студентів – до народного ополчення та 74 до складу винищувальних загонів. Так, у перших числах липня за директивою штабу оборони Києва був сформований винищувальний загін, штаб якого розміщувався у корпусі ветеринарного інституту (нині 3-й навчальний корпус університету). Завданням бійців батальйону було виловлювання німецько-фашистських парашутистів-диверсантів, що з перших днів систематично закидались у Голосієво з метою розповсюдження ворожих листівок, поширення паніки серед населення, вчинення диверсій, а також проведення шпигунської діяльності. Понад 400 юнаків і дівчат увійшли до загонів захисту важливих об’єктів Голосієва.

     До 8 липня у Києві було сформовано 19 загонів народного ополчення, які налічували близько 30 тис. бійців. У дві роти народного ополчення вступили студенти і викладачі голосіївських інститутів, які увійшли до складу винищувальних батальйонів ополчення Залізничного, Московського та Печерського районів.

Проводи студентів-добровольців із сільськогосподарського інституту на захист м. Києва

     На початку серпня 1941 р. у районі Голосієва і Китаєва студентські роти дістали перше бойове хрещення. Вони мужньо стояли на визначених позиціях і не залишили їх до прибуття 9-10 серпня 212-ї повітрянодесантної бригади І.І. Затєвахіна, 5-ї бригади Героя Радянського Союзу О.І. Родімцева та 6-ї бригади В.Г. Жолудева. Спільними зусиллями гітлерівців удалося вибити тоді з Голосіївського лісу.

Жителі Києва готують вогневу позицію на першій оборонній смузі

    Одними із перших встали у бій з нападниками студенти Микола Громов (факультет механізації сільського господарства), Іван Кармазин (агрономічний факультет) та Микола Скиба (третьокурсник факультету агрохімії і ґрунтознавства), які пішли в розвідку і захопили німецького «язика», однак під час перестрілки загинув Микола Скиба. Поліг у бою відважний зв’язківець — студент факультету механізації сільського господарства В.В. Веремецький. Загалом було віднайдено імена 38-ми осіб, які навчалися в голосіївських інститутах та брали участь в обороні Києва, серед них:

• Бєлобородов Ф. К. — студент КЛГІ;
• Гажало П. Л. — студент КВІ;
• Деревінська Л. Т. — студентка КЛГІ;
• Калитенко Г. В. —студент КВІ;
• Капуло В. П. — випускник КСГІ;
• Козак Ф. Є. — студент КСГІ;
• Маковій П. О. — секретар комітету, комсомолу КЛГІ;
• Романенко І. В. — студент КСГІ та інші…

     У кінці серпня — на початку вересня 1941 р. бої в районі навчальних корпусів у Голосієво були особливо запеклими. Мужньо воювало з ворогом відділення ополченців, яким командував секретар комсомольської організації факультету механізації сільського господарства КСГІ В.Д. Давидов. Відділення робило вилазки у тил ворога і знищило кілька кулеметних гнізд. Коли командир однієї з рот лейтенант Кузнецов був поранений, В.Д. Давидов замінив його. Про ці бої Радінформбюро 28 серпня 1941 р. повідомляло, що «загін ополченців утримав висоту і продовжував тіснити німців. Фашисти, втративши 200 солдатів, відступили».

     У зв’язку з загрозою захоплення Києва інститутам міста було видано накази про евакуацію. Голосіївські інститути було евакуйовано:

• Київський сільськогосподарський інститут — до Казахського сільськогосподарського інституту;
• Київський лісогосподарський інститут — до Брянського лісогосподарського інституту, який у серпні 1941 р. був переведений до м. Совєтськ Кіровської обл. та розмістився на базі Совєтського лісового технікуму;
• Київський ветеринарний інститут — до Свердловського сільськогосподарського інституту.

Група викладачів і лаборантів, які брали участь в евакуації КВІ у Харкові (1941 р.) та Свердловську (1942 р.)

     Оборона Києва тривала з 11 липня по 19 вересня 1941 р. (71 день). 19 вересня 1941 р. німецькі війська увійшли до Києва.

Підрозділ німців на марші повз зруйнований вибухом старий арсенал на Печерську. 20 вересня 1941 р.

     «З початком війни 200 тис. киян пішли на фронт, 325 тис. були евакуйовані. Але в місті залишилося 400 тис. покинутих жителів. У Києві не виявилося ні літра пального, ні кілограма зерна. Водопостачання було відключено, електрика також», — розповідає історик Дмитро Малаков. Усе це супроводжувалося жорстокими каральними заходами з боку німецько-фашистських властей щодо простих людей і тих, кого вони вважали ворогами.

Київ під час окупації

     На період окупації німецькою адміністрацією було впроваджено свої правила життя містян, серед них:
- примусова реєстрація жителів;
- існувала подвійна влада: окупаційна в особі штабу комісаріату німців і цивільна влада, створена за сприяння міської інтелігенції;
- була спроба відновити початкову школу (1–4 кл.): за роки окупації діяло всього 40 народних шкіл (6,5 тис. учнів, у той час як до війни було 100 тис. учнів). З вишів у Києві частково продовжував навчальний процес лише сільськогосподарський інститут. Працювало 2 школи для «фольксдойче» та «райхсдойче», у яких викладали німці;
- у 1942 р. окупанти проводили масові облави. Кого вдавалося зловити, заштовхували в машини й везли на збірний пункт на вул. Артема, 24, звідки вивозили до Німеччини. «…Із 400 тис. жителів, які залишилися в Києві, у Бабиному Яру і від тортур загинуло близько 100 тис.»;
- магазини працювали в той час лише для німців, населення ж виживало тільки завдяки ринкам, що розташовувалися на Львівській площі, на Євбазі, на Лук'янівці та на Подолі; нестача продовольства була дуже відчутною;
- із 18 години вечора до 5 ранку діяла комендантська година;
- працювали Оперний театр, Українська хорова капела, капела бандуристів, Театр оперети, вар'єте, ляльковий театр, консерваторія, хореографічна і дві музичні школи. Для відвідування були відкриті зоопарк і ботанічний сад.

Київ під час окупації

     Після переломного моменту в Другій світовій війні — перемоги влітку 1943 р. у Курській битві – Червона армія розгорнула наступ на фронті від Великих Лук до Азовського моря і німецькі війська були вимушені перейти до стратегічної оборони на всьому фронті. 11 серпня 1943 р. Гітлер видав наказ про прискорення будівництва стратегічного оборонного рубежу (так званий «Східний Вал» або Лінія «Пантера-Вотан»), що проходив північніше Чудського озера, по річці Нарві, східніше Пскова, Невеля, Вітебська, Орші, далі через Гомель, по річках Сож і Дніпро в його середній течії. Тому звільнення Лівобережної України та форсування Дніпра стало важливим військовим стратегічним завданням для керівництва СРСР. Це завдання було доручено військам п'яти фронтів: Центрального (командувач Костянтин Рокосовський), Воронезького (Микола Ватутін), Степового (Іван Конєв), Південно-Західного (Родіон Малиновський) і Південного (Федір Толбухін). У складі військ цих фронтів було 2 633 тис. солдатів і офіцерів, 51 200 гармат та мінометів, 2 400 танків і самохідних артилерійських установок, 2 850 бойових літаків, яким протистояло 2-га німецька армія з групи армій «Центр» та вся група армій «Південь», якою командував генерал-фельдмаршал Еріх фон Манштейн. Технічно: 1 250 тис. німецьких солдатів, підтримуваних 12 600 гарматами, 2 100 танками і 2 000 літаків.

Випускник агрофаку Ящук серед бойових друзів. Сталінград, 1943 р.

     23 серпня 1943 р. радянські війська зайняли Харків, в зв’язку з чим 15 вересня командир групи армій «Південь» фельдмаршал фон Манштейн наказав своїм військам відступити до правого берега Дніпра, на лінію Дніпро–Мелітополь та укріпити позиції. Гітлерівцям удалося спорудити здебільшого легкі укріплення. Однак широка річка та її високий правий берег самі по собі були зручним рубежем оборони.

Радянські десантники. 1943 р.

     У двадцятих числах вересня радянські війська вийшли до Дніпра на фронті в понад 700 км — від Запоріжжя до білоруського містечка Лоїв. Вийшовши до Дніпра, радянська армія отримала наказ від Сталіна — взяти Київ будь-якою ціною! Почалося форсування річки. Перший плацдарм було захоплено 22 вересня північніше Києва. До кінця місяця на правому березі було вже 23 плацдарми, в тому числі важливі для визволення Києва — Лютізький та Букринський. Однак запланований план форсування Дніпра на київському напрямі та подальший стрімкий розвиток наступу військам Воронезького фронту (згодом 1-йукраїнський фронт) виконати не вдалося — лише при спробі переправитися через Дніпро в районі Букрина загинуло понад 250 тис. радянських солдатів. Як зазначає проф. І.М. Ходак — «Бої за утримання й розширення плацдармів тривали до кінця жовтня. У ці дні радянські війська зазнали чи не найбільших втрат за всю війну! На початку жовтня в дивізіях, що брали участь у боях за дніпровські плацдарми, залишилося 25–30% особового складу».

Переправа радянських військ. 1943 р.

     Брак військових сил стали поповнювати жителями міст і сіл Лівобережжя. Сталін вважав, що вони мали «змити ганьбу перебування на окупованій території». Українських парубків та чоловіків «...быстренько собирали, — этим занимались даже не военкоматы, а сами командиры передових частей, и, даже не переодев в шинели, в чем были — в первую линию боя! Их так и называли — «пиджачники». Берега Днепра, как весен ними цветами, пестрели трупами в разноцветной гражданской одежде», — згадує Григорій Клімов в автобіографічній «Песнь победителя».

Пам'ятна монета України «Битва за Дніпро». 5 гривень. 2013 р.

     Непідготованих і погано озброєних їх кидали в бій фактично як бійців штрафних батальйонів. Зазвичай навіть не брали на військовий облік, аби згодом можна було зменшити статистику втрат. У вересні–жовтні при форсуванні Дніпра із майже 300 тис. «піджачників», тільки за дуже приблизними мінімальними підрахунками, загинуло 250–270 тис… Задекларовані загальні втрати радянських військ у битві за Дніпро — близько 380 тис. чол. Українців у цій битві використали як «гарматне м’ясо»... Величезні жертви при форсуванні Дніпра прийнято традиційно пояснювати тим, що Сталін хотів здобути Київ до 7 листопада — річниці жовтневого бандитського перевороту. Однак це лише частина правди, вказує проф. І.М. Ходак. Олександр Довженко був на фронті кореспондентом й бачив бійню над Дніпром восени 1943 р. У своєму щоденнику в листопаді 1943-го він занотував, що «... в боях загибає велике множество мобілізованих в Україні звільнених громадян… Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться як на винуватих»... Письменник-фронтовик Олесь Гончар про дніпровську бійню 1943-го згадав у романі «Собор»: «...На толоці молоді лейтенанти шикували їхніх батьків, завдруге мобілізованих, одягнутих ще в домашнє, не солдатське. «Піджаками» називали їх декотрі, мовби жартома, але чомусь це було кривдно...».

     Битва за Дніпро́ (складової частиною якої була Київська наступальна операція), яка тривала з 24 серпня по 23 грудня 1943 р., стала однією з наймасштабніший і найкривавіших воєнних операцій світової історії. У боях було задіяно близько 4 млн. людей з обох сторін. Лінія фронту становила приблизно 1 400 км. Загальні втрати (убиті, поранені і мобілізоване місцеве населення,т. зв. «чорна піхота») складають від 1,7 до 2,7 млн. людей.

Сапери наводять переправу, 1943 р. Вочевидь, у небі відбувається повітряний бій

     Оскільки захопити Київ, розташований на високому березі Дніпра, прямим ударом було неможливо, то планувалось нанести два удари: головний з Букринського плацдарму в обхід Києва з південного заходу, а другий — з Лютізького плацдарму вздовж річки Ірпінь, в обхід Києва з північного заходу. Бої на цих плацдармах точилися без успіху до 15-16 жовтня і лише 22 жовтня 1-й Український фронт (колишній Воронезький) надійно закріпився біля Букрина, Лютежа і в гирлі ріки Прип'ять.
     Битва безпосередньо за Київ (також відома як Київська наступальна операція) розпочалася 1 листопада 1943 р. наступом на Букринському плацдармі (тривала до 13 листопада 1943 р.). З радянського боку в бою брали участь війська 1-гоукраїнського фронту під командуванням генерала М.Ф. Ватутіна та 1-ша окрема Чехословацька піхотна бригада із закарпатськими українцями в її складі.

Німецька кулеметна точка на правому березі Дніпра. Частина Східного Валу

     До 5 листопада радянські війська демонстрували тут удаване зосередження оперативних резервів, чим прикували до цього району значні сили супротивника, що не дозволило використати їх на північному напрямі, де вирішувалася доля Києва. Коли в районі Лютежа сконцентрувалась достатня кількість піхоти, розпочалась переправа танків. Із-за відсутності понтонів і плотів танки йшли по дну ріки із задраєними люками.
     На ранок 4 листопада радянські танки вийшли в районі Пущі-Водиці, Куренівки та Святошино і перехопили шосейну дорогу Київ-Житомир, де їх наступ підтримувала 1-ша окрема Чехословацька піхотна бригада. Одночасно бійці генерала Москаленка 5 листопада вийшли на околиці Києва, а війська генерала Уманського прорвались на Поділ. Ніч із 5 на 6 листопада була вирішальною в битві за Київ. По Брест-Литовському шосе (проспект Перемоги) пробились танкісти капітана Чумаченка. Остерігаючись оточення, 5 листопада німецькі війська почали відступ з Києва. В 0 годин 30 хвилин червоний прапор було піднято над будівлею ЦК КП(б)У (площа Калініна). До 4 годин ранку опір противника в Києві було зламано, о 5 годин ранку 6 листопада 1943 р. генерал М.Ф. Ватутін доповів Верховному Головнокомандувачу Й.В. Сталіну, що Київ повністю звільнено від німецько-фашистських загарбників. У цей же день Москва салютувала героям битви за Київ і Дніпро. Дорогою ціною далася ця перемога радянським солдатам!

Вуличний бій у Києві. Листопад 1943 р.

     За даними проф. І.М. Ходака, «звільнення Києва до річниці Великого Жовтня»… – одна з найтрагічніших для України подій за роки Другої світової війни! Тільки нещодавно офіційно визнали, що під час визволення Києва тільки на Лютізькому напрямку загинуло 400 тис. бійців; на Букринському плацдармі полягло 650 тис.чол. Вдумайтеся, понад мільйон!».

     За мужність і героїзм при визволенні Києва було нагороджено орденами і медалями 17500 бійців і командирів, а 668 стали Героями Радянського Союзу, 32 з них були киянами.

Такий вигляд мав теперішній Майдан Незалежності в 1943-му. Знято від нинішнього готелю «Україна»

     Важливо зазначити, що після звільнення Києва від німецьких військ почався процес реевакуації інститутів, зокрема і голосіївських. Відповідно до розпорядження РНК СРСР від 19 березня 1944 р. КЛГІ відновив свою діяльність; у 1944 р. в КВІ було 12 професорів і 14 доцентів. Старші курси поповнювалися реевакуйованими студентами та частково демобілізованими. У серпні 1944 р. інститут випустив 16 ветеринарних лікарів; заняття в КСГІ відновилися 1 квітня 1944 р. у напівзруйнованих приміщеннях, які відбудовувалися в ході навчання силами професорсько-викладацького складу, студентів та співробітників.

     У повоєнні роки в Голосіївських ВНЗ працювало понад 300 учасників бойових дій, які внесли неоцінений вклад в організацію навчальної, наукової та виховної роботи, відбудову інститутів.
     Виявлено 157 колишніх студентів і викладачів голосіївських інститутів, загиблих у період Другої світової війни.
     За героїзм, виявлений у роки Другої світової війни, понад 2 тис. викладачів, співробітників і студентів Голосіївських ВНЗ за фронтовий і трудовий героїзм було нагороджено орденами і медалями. Найвищими урядовими нагородами відзначені: П.А. Власюк, П.А. Гірко, М.М. Годлін, М.Ф. Гулий, В.М. Кияниця, С.І. Лебєдєв, А.Г. Михаловський, І.О. Поваженко, О.Н. Пономаренко, І.Ю. Русанов, М.С. Співак, О.М. Пеніонжко, М.А. Білоножко та ін.
     6 травня 1965 р. з нагоди 20-річчя Великої Перемоги силами колективу Сільськогосподарської академії було споруджено пам’ятник на братській могилі воїнів Радянської армії та народних ополченців, які полягли в боях при обороні Києва у 1941 р. Пізніше, 6 листопада 1979 р. на місці братської могили було відкрито меморіальний комплекс у пам'ять загиблих в роки війни. Прізвища 79 захисників Голосієва занесені на стелу меморіального комплексу.

    Щорічно у ході мітингу-реквієму на меморіальному комплексі вшановується пам’ять загиблих та висловлюється вдячність ветеранам війни за їх героїзм.

Керівник Голосіївської районної організацій ветеранів М.А. Шаля та голова Ради ветеранів університету Д.С. Чубов біля меморіального комплексу

     То ж не будьмо байдужими до нашої непростої історії, вивчаймо її, робімо висновки та пам’ятаймо героїв своєї країни, прославляючи їхні імена в віках!

Марія Поливач,
директор музею історії НУБіП України