Хрещення Русі та розвиток історичної думки в Давньоруську добу

27 липня 2018 року
 
Запровадження християнства державною релігією на руських землях Великим київським князем Володимиром Святославичем наприкінці Х століття сприяло поширенню слов’янської писемності, що мало неабияке значення для накопичення знань в різних сферах та виникнення й формування основних напрямів наукового знання. Це дає підстави стверджувати, що саме в цей час в силу накопичення історичних знань розвитку та становлення набуває й вітчизняна історична наука. 
 
Спочатку проникають в слов’янський освітньо-науковий простір перекладні твори, які акумулюються в першу чергу в основних культурно-релігійних центрах Русі (Київ, Новгород, Галич, Чернігів, Володимир-Волинський, Переяслав та інші давньоруські міста). Ці праці інформували та давали розуміння основних подій стародавньої історії народів і держав Сходу та античного світу, а також біблійною історією, що в свою чергу не тільки долучало Давню Русь до світової цивілізаційно-культурної традиції, а й дало поштовх до виникнення оригінальної історичної літератури.
 
Про поширення історичних знань та рукописних праць згадує й видатний давньоруський письменник та літописець Нестор. Більше того інтерес до історичних знань, до осмислення минулого людства та до своєї власної історії був досить великий. Пояснюється це тим, що, по-перше, сучасники про слов’ян та їх минуле знали не багато, що змушувало наших предків самим досліджувати цю проблему щоб дещо про себе сказати, а, по-друге, знань вітчизняної історії вимагала дипломатична практика при обґрунтуванні історичних прав на території. 
 
Історична література того часу займала друге місце після богословсько-філософської та космологічної. До послуг читача ХІ–ХІІІ ст. були перекладні твори: «Александрія», «Троянська війна», «Стефаніт і Іхнілат», «Слово про премудрого Акіра», «Повість про індійське царство» та інші, з яких русичі дізнавалися цікаві оповіді про завоювання Олександра Великого, Троянську війну, історію біблійних часів. Перекладна література відображалась в різнорідних збірниках таких як, наприклад, «Бджола».
 
На межі Х–ХІ ст. з’явилися і перші оригінальні вітчизняні історичні твори. Однак, в результаті частих пожеж, воєн та інших численних лих вони були назавжди втрачені. Проте, сліди їх існування виявляються в багатьох середньовічних текстах. 
 
На Русі з’явилася ціла плеяда церковних ієрархів, яких можна вважати першими давньоруськими просвітителями: Нестор-літописець, ігумен Печерського Київського монастиря Феодосій, Митрополит Іларіон. Ці талановиті проповідники і письменники, всіляко сприяли розповсюдженню християнського вчення, популяризували ідеї благочестя, смирення, релігійної покори, а також любові до своєї землі й історичного знання.
 
В науковій книжності тих часів тривав процес накопичення та систематизації знань про давні часи в історії слов’ян з використанням в адаптованому вигляді духовної спадщини минулих віків. Важливо, що ці знання як раціоналістично виховували почуття національної ідентичності та єдності тогочасного суспільства так і давали втратити своєї самобутності та своєрідності.
 
Українські книжники виявляли велике зацікавлення питанням хрещення Русі, адже саме в цьому вбачалася духовна першооснова. Систематизована версія запровадження на Русі християнства постала у так званій Володимировій легенді, розробленій наприкінці XI – на початку XII ст. у «Повісті временних літ».
 
«Повість временних літ», що виникла на національному ґрунті, започаткувала низку викладів давньої історії Русі. Основною метою літописного зведення є висвітлення історії землі Руської з найдавніших часів до початку XII ст. Нестор знайомить читача з історією східних слов’ян від первісності, прослідковує тривалий процес державотворення у східних слов’ян до утворення в них держави з центром у Києві. Найбільшу увагу автор приділив опису та відображенню етапів становлення Давньоруської держави від виникнення, політичного і культурного розквіту до початку процесу феодальної роздробленості. Разом з тим Нестор показує місце Русі серед інших країн тогочасного світу називаючи як безпосередніх сусідів східних слов’ян, так і жителів віддалених регіонів. 
 
Одночасно визначною рисою «Повісті» є прагнення її упорядника критично поставитися до джерел. Незважаючи на тенденційне ставлення до окремих осіб і тим або іншим історичним подіям, літописець часом пропонує різні версії описуваного, при цьому не лише висловлюючи свою думку, а й аргументуючи її. 
 
Середньовічна історична ідея представлена і в унікальних пам’ятках богословської думки. Найбільш раннім з творів, що дійшли до нас, є безсумнівно «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона.
 
Цей трактат глибоко пройнятий історизмом. Автор прагне показати значення Давньоруської держави на міжнародній арені в першу чергу як рівноправного партнера серед західних і східних країн. Важливим також є й бажання усвідомити місце свого народу серед інших, при цьому стверджується ідея про рівноправність всіх народів, що живуть на землі та підкреслюється, що час вибраності одного народу пройшов. Метою Іларіона є розповідь про язичницьке минуле Русі і її християнське сьогодення, причому піднести його так, щоб перед слухачами розкрилася внутрішня логіка такої глобальної та визначальної історичної події як прийняття християнства. У «Слові» звучать захоплені слова про правоту історичного вибору Володимира Святославича, про його заслуги в справі хрещення Русі, яке розглядається автором в контексті світових подій і священної історії, а також яскраво й образно передано духовну атмосферу епохи правління Ярослава Мудрого. 
 
Особливе місце займає «Слово о полку Ігоревім». В епічному стилі автор описує не тільки подробиці самого походу новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на половців, що відбувся в 1185 р., а й розповідає про воєнну історію Київської Русі, про перемогу над степовиками, здобуту роком раніше Великим київським князем Святославом Всеволодичем, про княжі міжусобиці, що заважають дати рішучу відсіч половцям – давньому ворогу. В цьому контексті вартує наголосити, що автори багатьох історичних творів, створених в XII і особливо в XIII ст., прагнули донести до читачів, що міжусобні війни становлять небезпеку не тільки для цілісності країни, а й для втрати її незалежності. Ідея спільності руської землі проходить червоною ниткою через усі більш-менш значущі твори періоду феодальної роздробленості. Середньовічних авторів завжди хвилювало це питання, що особливо гостро постало після вторгнення на Русь монголо-татарських завойовників.
 
 
Історія запровадження християнства нерозривно пов’язана з історією власне українського державотворення, а поширення історичних знань та становлення історичної думки є не тільки похідною цих життєво визначальних процесів, а й їх ідейною, об’єднуючою, патріотично-виховною основою. Спадщина Давньоруської держави, що дійшла до нас крізь віки, назавжди закарбована в пам’ятках вітчизняної культури, які залишаються взірцями східнослов’янського історичної свідомості.
 
Вікторія Хвіст,
доцент кафедри міжнародних відносин і суспільних наук
 
Набір на навчання (синій)_2015Захисти дисертаційРегіональні навчальні заклади (синій)

Натисніть «Подобається», щоб читати
новини НУБіП України в Facebook