Таїна новорічно-різдвяних свят. Традиції та обряди Святого Вечора

11 січня 2018 року

Дванадцять страв сьогодні на столі –
Свят-вечір розстеляє скатертину.
Разом зійшлись дорослі і малі,
Щоб нести коляду до Пресвятого Сина!
Христос народився – славімо Його!
Хай Дух небес в житті нам допоможе,
І не згасає істини вогонь,
І не стихає в серці Слово Боже!

     Святий вечір – особливий, незабутній час у році. Надвечір'я Різдва Христового сповнене урочистих церковних відправ, багатих народних обрядів і звичаїв. Чимало народних традицій, що сягають ще язичницьких часів, набули християнської символіки і несуть у собі християнські ідеали любові, прощення, щедрості, є яскравим свідченням української ментальності – працьовитості, гостинності, поваги до предків, відчуття святості родини, дбайливого господарювання.

     Історія Різдва Христового сягає майже дві тисячі років тому. Сім з половиною кілометрів на південь від Єрусалима у маленькому містечку Віфліємі (Бейт-Лехем – «дім хліба» з єврейської; сьогодні вже згадують і Назарет) Діва Марія «породила свого Первенця Сина, і Його сповила, і до ясел поклала Його, бо в заїзді місця не стало для них» (Луки, 2.7). Чоловік Марії – Йосиф назвав хлопчика Ієшуа (грецька форма імені Ісус), що давньоєврейською означало «Спаситель». Бо ще задовго до появи дитини на світ сповіщав Йосифу Ангел небесний: «І вродить вона сина, ти ж даси йому ймення Ісус, бо спасе він людей своїх від їхніх гріхів» Матвія, І, 21).

     Богонемовля ще тихо спало собі на сіні в яслах убогого вертепу – печери для утримання худоби, а весь навколишній світ уже змінився. Нова яскрава зірка з'явилась на небі й повела трьох мудреців із Сходу до Ісуса. Ангел зійшов на поля віфлеємські, і зачудовані пастухи поспішили привітати дитятко Боже, бо почули: «Сьогодні в Давидовім місті народився для вас Спаситель, який є Христос Господь» (Луки, 2, 12). Світ змінився, бо просвітліли серця людські, і була в цю мить радість на небі, «і на землі мир, у людях добра воля!» (Луки, 2, 14).
     Так оповідає про народження Ісуса Христа Біблія. Із найдавніших часів у пам'ять про цю подію 7 січня святкують християни Різдво Христове.

    Вечір напередодні Різдва – «Свят-вечір» (6 січня), «вілія», «кутя» був магічним часом творення іншого, вимріяного буття. Звичні й буденні предмети, речі набували чарівної сили, а господар ставав домашнім жерцем. Урочисто вносив він до господи сніп, як правило, житній (пізніше вже і пшеничний, і вівсяний), і ставив його на покуті – на врожай і достаток. Це була коляда (а може, то втілення бога Коляди, чиє ім'я згадують літописи?) або ще «дід», «дідух», «дідочок». Із застромленим у нього серпом, граблями стояв він на покуті аж до Нового року, мирно сусідуючи з іконами.

              Господиня готує:

Кутю з маком,
Солону рибу з червоним раком,
З олією вареники,
Картопляні печеники,
Тертяники, книдлі,
Чорнослив в повидлі,
Капусту, грибочки,
Смачні огірочки,
І підливу з часником,
Хрін з червоним буряком,
Голубці із перцем –
Та все з щирим серцем!
Ще салатів і приправ –
Ось і всі дванадцять страв!

     А панувала у Свят-вечір кутя – головна обрядова страва. Як удасться кутя – буде крута ще й із «верхом» – то буде на урожай, а в оселі щастя. Поклавши в рукавицю гроші (щоб водились), несе кутю на покуть господиня («Несу кутю на покуть, чи всі чують?» – звертання до Духів), а діти під час цієї церемонії завзято мекають, мукають, іржуть, квокчуть, крякають, щоб уся ця живність плодилася, щоб курчата й каченята водилися. Господиня зверталася до роду у Вічності. І перша ложка куті була для бджіл – кидали її до стелі, щоб рої велися. Друга – для самого морозу, щоб отак задобрений, він не чинив збитків, не морозив посівів і городини.
     Кутя, без якої ніхто не уявляв собі Святого Вечора, з'явилася ще в дохристиянську добу і з тих часів зберегла символізм поминальної страви. Як правило, кутю варили із пшениці та заправляли медом і маком. Але не всюди її готували із пшениці, так само не скрізь до неї додавали меду. Наприклад, на Лемківщині варили кутю із ячмінної крупи (панцак), оскільки пшеницю в горах не сіяли, а звичай варити пшеницю принесли із собою священики та вчителі з Галичини, однак цей звичай прижився не у всіх селах. Там, де варили пшеничну кутю, її подавали тільки з медом, без будь-яких домішок. На Чернігівщині кутю варили також з ячмінної крупи і заправляли узваром. Кутя також відрізнялася консистенцією – вона могла бути густою або ж рідкою, як юшка. Сьогодні до куті додають кілька видів родзинок, горіхів, курагу – аби було смачно!
     На святковому столі – риба, просіл, пісний борщ, пампушки, вареники, вушка з грибами, гречаники й пироги, пироги з капустою, грибами, квасолею, горохом, сливами, яблуками тощо. Зійшла вечірня зоря, й можна сідати вечеряти; починали із куті. Повечерявши, брав господар зі столу потроху кожної із страв і ніс до хліва худобі, щоб не скаржилася. Бо за повір'ям у ніч під Різдво дарує їй Бог мову за те, що колись у давнину спав у яслах маленький Христос.
     Кутю давали курам, «щоб гарно неслися». Її несли на гостинець хрещеним батькам, бабі-повитусі, досвідченій матері. Для предків, що в ці свята прийдуть у гості із того світу до живих, кутю залишали на столі на ніч. За словами Митрополита Ілларіона, всі вечори від Святого Вечора до Йорданського (Голодної куті) були святими і страшними, «бо душі померлих провідували нас тут на Землі». На Чернігівщині для них навіть значили ложку, перев'язуючи її жовтою стрічкою. Щоб встигнути приготувати страви на Святочну Вечерю, господиня вставала дуже рано, о першій чи другій годині ночі. Усі продукти, які мали бути використані для приготування вечері, вже були підготовлені, пшениця для куті обтовчена і замочена. Господиня розпалювала вогонь у печі, добуваючи живий вогонь за допомогою шматків дерева або кресала. У наш час цього вже не роблять, хіба що на Гуцульщині цей звичай зберігався найдовше. У піч клали сім або дванадцять полін. Набирали досвітньої води, заливали нею пшеницю, сушені фрукти і ставили в піч варити дві головні страви – кутю та узвар.
     Окрім того, ставили варити голубці, капусняк, затертий олією і пшоном, який на Вінничині називали «шупенею», горох, борщ пісний з карасями, кашу гречану, пшоняну, вареники з капустою, картоплею, смажили рибу, пекли млинці з кислого тіста (на Поділлі), варили страви з грибами. Голубці, як правило, робили з квашених головок і начинка була різною: з гречкою, картоплею, пшоном, пенцаком, кукрудзяною кашею, залежно від регіону. Традиційно вважали, що страв має бути 12 (дари городу, саду, лісу), але і їх кількість, і складники відрізнялися залежно від місцевості.
     Наприклад, Лемківщина відрізнялася своїми особливими стравами – «бобальками» («бубальками») – подовгастими, посередині потовщеними розкачаними в руках шматками тіста, що їх варили і мастили розтертим маком з медом та олією. Мак і мед віщували відвернення бід і солодке життя. Цікава страва – киселиця, яку варили лише на Лемківщині. Напередодні замочували мелений овес (вівсяну муку). Потім переціджували той заквас через сито, щоб відділити востюги, очищену густу рідину варили, постійно помішуючи, щоб не пригоріла. Заправляли кмином, часником та лляною олією. Також дуже цікава страва із «підбиваних сливок»: сушені сливки варили, добре розминали, додавали цукор і підбивали мукою. Страва була густа, як повидло, ситна і поживна. Таку ж страву готували і на Тернопільщині, і на Черкащині.
     Різдвяна ніч повнилася чудесами: із колодязя можна, згідно з повір'ям, напитися вина, потрібно було тільки втрапити до нього в цей час; вода із трьох криниць принесена в роті, віщувала дівчатам про заміжжя. Правда цієї ночі, як ніколи, гуляє нечиста й зла сила. Це проти неї клали на чотири краї столу зубці часнику, господар засікав сокирою пороги господарських будівель, примовляючи, при цьому: «Згинь, щезни, нечиста сило!».

Різдвяної ночі хай Ангел Господній,
Засіє щастям у Вашій хатині,
Вашу світлицю сяйвом осяє,
З неба дарунки щиро складає:
Віру у серце, вічність у душу,
Мудрість у скроні, статки в долоні!
Смачної куті, щастя в житті!
Дзвінкої коляди і ніякої біди!


     Віталися від Святого Вечора до Стрітення словами: «Христос народився!» («Христос рождається!») – «Славімо Його!».

               14 січня – свято Василя.

Їде Ілля до Василя
Несе курочку житняную,
Куди махне – жито росте.
Вроди, Боже, жито,
Пшеницю і всяку пашницю,
У полі – ядро, у домі – добро,
У полі – колосок, у домі – пиріжок.
Здрастуйте!
З Новим Роком! З Василем!

    14 січня – свято на честь Василія (Василя) Великого (329–379) архієпископа Кесарії Кападокійської, що в Малій Азії. Церковні джерела характеризують його як аскета, богослова і вченого, автора кодексу чернечого життя. 14 січня за церковними святцями – свято Обрізання Господнє (саме тоді, згідно з церковними джерелами, відбулося обрізання Ісуса Христа за єврейським звичаєм). 14 січня – перший день Нового Року за старим стилем.

Сієм, сієм, посіваєм,
З Новим Роком вас вітаєм!
Сієм зерном ваговитим
Добрим людям працьовитим.
Не з сівалок, а з долоні –
По долівці, по ослоні,
Посіваєм в кожній хаті –
Будьте радісні й багаті!
Сієм густо перехресним –
На добробут людям чесним.
Промовляєм з кожним кроком:
З Новим щастям! З Новим Роком!

     Сутність Йордану. 19 січня закінчувався дванадцятиденний період святок. Останній день цього періоду (християнське свято Святе Богоявлення, Хрещення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, відоме в народі як Ордань, Ардан, Йордан, Відорощі, Водохрещи) супроводжувався різними магічними діями та повір'ями.
     Центральною подією дня 19 січня у народно-побутовому календарі українців середини XIX – початку XX ст. було водосвяття – звичай змішаного язичницько-християнського характеру. У цей період свято за традицією відбувалося на річці або біля струмка, в місцевостях бідних на водойми збиралися біля криниці. Ще напередодні на льоду й снігу робили одне або кілька скульптурних зображень хреста, які нерідко обливали буряковим квасом, від чого вони набирали червоного кольору. Навколо Хрестів подекуди ставили ялинки чи інші вічнозелені дерева. На Йордань – так називалося місце, де проходила церемонія хрещення, – збирався великий, святково одягнений натовп, приїжджали й сходились з навколишніх сіл і хуторів селяни, у яких не було своєї церкви.
     Освячену воду люди намагалися швидко набрати в посуд і рознести по домівках, вірячи, що у того, хто зробить це першим, худоба буде розмножуватись і господарство буде йти краще. Християнський по своїй суті обряд водосвяття доповнювали народні звичаї, що характеризують побутове осмислення християнського свята народними масами. Йорданській воді приписувались чудодійні лікувальні властивості. Відразу після освячення її пили. У деяких місцевостях дівчата вмивались свяченою водою, вкинувши попередньо в посудину калину або коралове намисто, а витиралися червоною тканиною, щоб мати гарний колір обличчя (імітативна магія).
     Народні прикмети свідчили, що якщо на Водосвяття дерева вкриті інеєм, то весною у відповідний день тижня – у п'ятницю, четвер і т. д. треба сіяти ярову пшеницю: «вродить як гай». Якщо в цей день ясно й сонячно, то хліба в цьому році будуть чисті, а якщо похмуро, то у хлібі буде багато «сажки». Віталися на Святе Богоявлення, Хрещення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа словами: «Христос Охрещається!», – «В ріці Йордані!». До і після цього свята аж до 15 лютого (як ми вже згадували) віталися словами: «Христос народився!» («Христос рождається!»), – «Славімо Його!».

     14 лютого – день Святого Валентина. Це свято важко назвати релігійним, хоч Валентин був монахом, також важко назвати народним, незважаючи на те, що воно дуже популярне. Це свято закоханих. Кохання – найзагадковіше з усіх людських почуттів. Воно надихало поетів і художників, музикантів і скульпторів на створення безсмертних шедеврів. І, якби поставити собі за мету прочитати все, що написано про нього, людині не вистачило б цілого життя. Невипадково існує багато чарівних легенд, обрядів, ритуалів, заснованих на цьому прекрасному почутті.
     День Святого Валентина не має глибокої релігійної основи, а пов’язане із зворушливою історією двох закоханих. У ІІІ столітті нової ери римський імператор Клавдій ІІ видав наказ, що забороняв одруження. Він вважав, що шлюб утримує чоловіків удома, а їх призначення бути хорошими солдатами і відважно битися за Рим. Молодий католицький священик Валентин всупереч наказу таємно вінчав закоханих. Виявивши ці «антидержавні» шлюби, імператор звелів замкнути порушника у в’язниці і стратити.

     Стрітення Господнє відзначають 15 лютого християни східного обряду. Діва Марія принесла до Єрусалимського Храму Ісуса Христа на 40-й день після його народження (згідно з Законом Божим, з часу визволення євреїв із єгипетського полону, кожне перше немовля чоловічої статі належало Богові і його треба було приносити до храму на 40-й день після народження).
     Коли Діва Марія разом з Йосифом принесла Ісуса до храму, їх зустрів там сивий старий Симеон, який чекав зустрічі з Господом вже багато років. Згідно з Євангелієм від Луки, Симеон був праведником, але він таки не повірив у можливість народження Спасителя від Діви Марії. І тоді Дух Святий напророчив йому, що він зможе вмерти лише тоді, як побачить народження Господа. Те й здійснилося – Симеон міг одержати тепер вічний спокій. Перед смертю старець Симеон сповістив, що Немовля, яке йому нарешті судилося побачити, вийде «на служіння спасіння людей». Звершивши все згідно з законом Господнім, Марія і Йосиф повернулися до Віфлеєму.
     Походження свята. Стрітення відзначають на 40-й день після дня народження Ісуса Христа. Урочисто відзначати його почали з кінця V століття. У народному побуті Стрітення (Стрічення) здавна сприймається, як зустріч зими з весною. Казали, що «в цей день зима весну зустрічає, заморозити її хоче, та сама лиходійка від свого хотіння тільки потіє».
     Селяни спостерігали цього дня чимало хліборобських прикмет:
• ясна і тиха погода віщує добрий урожай і роїння бджіл;
• вітер – погана ознака;
• відлига – чекай пізньої весни;
• як на Стрітення півень нап'ється води з калюжі, то жди ще стужі («як нап'ється півень води, то набереться господар біди») та як «на Стрітення півень води нап'ється, то на Юрія віл напасеться».
     У цей день ворожили, виставляючи тарілку з зерном на ніч на двір (якщо ранком роса – врожай, нема роси – погана ознака). У церквах цього дня святять воду і свічки. Такі свічки називають «громничними», бо їх ставили перед образами під час грози, щоб захистити людей і худобу від блискавки. Коли приходять із церкви в день Стрітення, запалюють «громичну» свічку – «щоб весняна повінь не пошкодила посіви і щоб мороз дерева не побив». Від «громничної» свічки і саме свято Стрітення називалось колись ще й «Громиця». Освячену цього дня у церкві воду використовували проти «пристріту». Нею кропили тварин і людей у найвідповідальніші моменти життя.

     Народні вірування. Освячення вогню трансформувалося з прийняттям християнства в освячення свічок, які називали громничними. Освячували їх у церкві після освячення води, там же запалювали і несли до хати. Упродовж року зберігали такі свічки на покуті, за сволоком або ж вплітали у дідухи. Такі свічки, за повір’ями, мають виняткову силу й оберігають оселю від бурі, зливи чи смерчу, ниву – від буревію чи граду, а членів родини – від «злого ока» та хвороб. Коли приходять із церкви в день Стрітення, запалюють «громничну» свічку – «щоби весняна повінь не пошкодила посіви і щоби мороз дерева не побив». Від «громничної» свічки і саме свято Стрітення називалось колись ще й «Громиця».

     Запалювали громничну свічку у таких випадках:
• коли над оселею гуляє страшна негода;
• коли виникали труднощі при пологах;
• коли у селі пожежа або нещастя;
• коли людину схопить «чорна хвороба» (епілепсія);
• як людина помирала, запалювали свічку, аби спокійніше перейти їй у той кращий світ.

     Також у цей день святять воду. Стрітенську воду збирали з бурульок і додавали до звичайної води, за повір’ями – така вода цілюща і лікує від багатьох напастей:
• лікує рани і внутрішні захворювання;
• рятує від «злого ока», відьми, вовкулаки, від «пристріту»;
• нею кропили вояків перед боєм та чумаків перед походом;
• пасічники окроплювали нею вулики на початку сезону;
• господарі окроплювали худобу під час першого вигону на пасовисько;
• окроплювали стайні та обори від відьом, щоб «не виссали з корови молока».

     Українські традиції, звичаї й обряди впродовж двох тисячоліть змінювалися. Проте їх сутність донесена до нас попередніми поколіннями у повній мірі. Наші прадідусі і прабабусі, будучи дітьми, спільно зі своїми батьками, біля печі традиційної української хати товкли у ступі пшеницю та розтирали макогоном в макітрі мак, готували головні обрядові страви – кутю й узвар, сиділи за святковим родинним столом, застеленим пахучим сіном, по кутах покладеним часником, зверху накритим домотканою скатертиною й вишиваним рушником. Дарма, що ми у різний час починаємо і закінчуємо колядувати і щедрувати, що на наших столах у Свят-вечір трішечки відрізняються обрядові страви (кутя й узвар є всюди!), що вітання відрізняються на заході і сході країни! Народження Богоневляти – це таїнство із усіх Таїнств, звільнення від гріха людини, єднання родини, зв'язок поколінь, пошанування тих, хто уже у вічності! Це свято Родини, Духу і Душі, свято Божої Благодаті, що сходить на людей!
     Коріння Різдвяного свята у сивій давнині. Це свято увібрало в себе все краще з календарних обрядів нашого народу, що знаменує собою народження нового життя, оновлення людської душі, що повинна очиститися, виплекати в собі паростки надій на кращу мирну будущину, освятитися благородними помислами і з’єднатися з почуваннями всього народу! Шедеври зимових святок – колядки і щедрівки супроводжують усіх, чий духовний світ відкритий для добра!

Небо і земля (2) нині торжествують,
Ангели, люди (2) весело празнують.
Христос родився, Бог воплотився,
Ангели співають, Царя вітають,
Поклін віддають, пастиріє грають,
«Чудо, чудо»! – повідають!..

І дуже хочеться додати:
Щасливого Різдва! Щасливого Різдва!
Щасливого Нового Року!
Від дня народження Христа
До дня народження Христа
Хай доля буде нам нівроку!!!

Тамара Ковальчук,
доцент кафедри соціальної педагогіки та інформаційних технологій
в освіті, наставник групи СП-1501

Захисти дисертаційРегіональні навчальні заклади (синій)Набір на навчання (синій)_2015