«Моє покликання – продовження справи Софії Русової» - В.В. Чекалюк

6 грудня 2017, 15:06

Україна і світ знають сьогодні Софію Русову, яка присвятила своє життя українському народові, починаючи від дитячих садочків, професорської праці в університеті, написанні книжок. Чи не про таких, як вона, мовиться сьогодні й на науковому рівні: «...в українців взагалі закладені якісь глибокі сердечні якості. Природна людяність українця така помітна, що знайшла собі відгомін навіть у описах України різних часів».

З кореня педагогічних ідей Софії Русової пішло плодоносне пагіння почуттів не просто любові до батьківської землі, а усвідомленого вболівання за її долю, за її майбутнє як незалежної і багатої держави; почуттів, які треба прививати людині з дитячого віку.

«Найдорожчий скарб у кожного народу — його діти, його молодь, і що свідоміше громадянство, то з більшою увагою ставиться воно до виховання дітей, до забезпечення їм найкращих умов життя», — писала Софія Русова, жінка, яка все своє життя присвятила педагогіці. Усюди, куди б не закидала її доля, вона організовувала дитячі садки, недільні школи. Вела просвітницьку роботу. Доценту кафедри української мови Вероніці Василівні Чекалюк пощастило товаришувати з її онукою пані Ніною.

Дочка шведа і француженки (дівоче прізвище Ліндфорс) свою діяльність пов‘язувала з Україною, була не просто гарним педагогом, а справжнім реформатором, оскільки піклувалася про створення національної української школи, бо вважала, що «народові, який не має своєї школи і не дбає про неї, призначені економічні злидні й культурна смерть».

Велика українка народилася в селі Олешня на Чернігівщині в родинному маєтку. Найближча церква знаходилася за сім верст від Олешні, і батько, на прохання матері, збудував невеличку церкву у модному тоді стилі Растреллі. Храму раділа не тільки вся родина Ліндфорсів, а й селяни навколишніх сіл. Взагалі в Олешні Ліндфорсів любили і поважали. Старша донька Марія, наприклад, облаштувала школу, в якій навчалася сільська молодь.

Найпершими вихователями Софії були батько і старша сестра. Мати рано померла, не винісши горя — смерті двох дітей, Наталі і Володимира. Сестра Марія потурбувалася про те, щоб Софію віддали на навчання до Фундуклеївської гімназії.

Свій перший дитячий садочок сестри відкрили у Києві у 1871 році. Першими вихованцями стали близько 20 дітей з інтелігентних родин. До речі, серед них були і двоє дітей Старицьких (Михайло Старицький — відомий драматург).

Русови за океаном
Любов до України, прагнення бачити її могутньою Державою (так, саме з великої літери), гідною стати нарівні зі всіма народами світу, у родині Ліндфорсів — це спадкове. Куди б не закидала їх доля, залишаються вірними Олешні, що стала рідною для багатьох поколінь Софії Русової.

«Виховання громадянина: проблеми, структури, функції... Кайдани поневолення не так легко скидаються, вчорашні раби не можуть одразу перемінитися на вільних громадян, та й колишні несвідомі отари людей не стають одразу свідомим громадянством. Для такої великої зміни потрібний не тільки час, що завжди посуває наперед розвиток громади й особи відповідно до вимог творчого життя. Потрібне виховання, що тільки й має змогу дати нам нове громадянство.» Ні, це не Софія Русова. Це, коли майже дослівно, коли інтерпретовано, передає дух і волю педагога її онука — Ніна Михайлевич-Ліндфорс. Це її голос з-за океану, її віра в творчі сили українського народу, бо «наш народ — молодий, сильний, добросердечний».

Вісімдесят років тому Софіїна донька з дітьми, Ніною та Олександром, покинули Олешню. Ніні тоді було п‘ятнадцять років, а в листах вона і сьогодні пише «наш народ», «ми», не відділяючи себе від державотворчих процесів, які відбуваються в Україні, щиро переймається долею українського народу. «Мама моя до останнього буде жити Батьківщиною», — говорить Ірина-Орися — донька пані Ніни, і теж пишається тим, що за походженням є українкою. «Вероніко... Як же радісно, що Україна пам’ятає нашу бабусю! Вона дійсно все життя жила для нашого народу...» пише пані Ніна.

Якось після урочистотей по вшануванню пам’яті Софії Русової її онука пані Ніна скаже: «Для багатьох єдиною ниточкою до батьківської землі, що й давало право зватися українцями, була рідна мова. Спогади дитинства стимулюють надії повернутися на Україну».

Ось так педагогічне гасло Софії Русової: «Рідна школа на Вкраїні» — підтверджує саме життя. Чи змогла б пані Ніна, виховуючись за інших умов, зберегти такий патріотизм? І це не ностальгія за дитинством, це цілком усвідомлене почуття не просто любові до батьківської землі, а вболівання за її долю, майбутнє.

П’ятнадцятилітня дівчинка покидає Україну, щоб приїхати на кілька днів аж через сімдесят років... Там, за океаном її дім, сім’я... А душа її тут, в Україні…» — роздумує пані Ніна. А в чому ж він? «...Коли серце горить Ідеєю для свого вистражданого народу, тоді нема ні страху, ні втоми», одне турбує — дуже мало часу. Так, людське життя аж занадто коротке. Вічні — краса, мистецтво, природа.

Так мислити може людина тільки рідною мовою. Для Ніни Михайлевич-Ліндфорс українська мова назавжди залишилася рідною, хоч жити довелося в іншому мовному середовищі.

«Світлий розум, красне слово, безмежна любов до України, педагогічні здібності — все, як і у Софії Русової... У цьому я засвідчилася, заспілкувавшись з пані Ніною Михайлевич-Ліндфорс. Мене захопили її переконливе, влучне слово, думки, погляди на життя та переконання, а насамперед — вболівання за Україну, прагнення бути корисною Батьківщині, з якою розділяють тисячі кілометрів та невблаганні роки. У листах ми обговорювали проблеми сучасної української молоді, пані Ніна спрямовувала мене туди, де є «світло в кінці тунелю». У листах великої Українки (для мене саме такою є Ніна Михайлевич) — той ідеал, до якого має прагнути кожна свідома людина, громадянин своєї держави, - розповідає Вероніка Василівна Чекалюк, - наше листування з часом ставало все динамічнішим. Пані Ніна негайно відгукувалася на листи з побажанням і надалі підтримувати зв’язки з «рідною душею та Ідеєю людиною»: «Сьогодні ми мусимо стояти стіною на відбудові своєї волі, своєї Держави!» Це «ми» так природно звучало у листах, що я жодного разу не зауважила, що нас розділяє не тільки океан, а й роки. Мабуть, душа не старіє, особливо у людини, яка безмежно закохана у життя, переймається долею рідного краю, хай і далекого і не особливо прихильного.

Мудре слово вже немолодої жінки завжди звучало по-сучасному. Будь-яка тема — і дотепні і грунтовні роздуми у відповідь у наступних листах. Витоки інтелігентності, тактовності, педагогічний хист Ніни Михайлевич — не в третьому і навіть не в четвертому коліні. Про це свідчать праці, статті, книги споминів, написані Ліндфорсами та Русовими...

Листи її легкі і жваві, вони живі, бо їх авторка відчуває свого співрозмовника. Навіть на підсвідомому рівні — це є справжнім педагогічним відчуттям, яким мав би бути наділений як педагог, так і будь-яка людина, шукаючи «ключик» до свого співрозмовника.

Для Вероніки Чекалюк це листування стало джерелом мудрості і натхнення робити добро, продовжувати справу Софії Русової працюючи зі студентами НУБіП.

«Перша сесія, перший сніг, у студентів НУБіП радість, у свої 16 - 17 вони мудрі й щирі, готові до дорослого життя. Першокурсники вперто називають мене вчителькою, спершу я їх виправляла, але довіра і сердечне ставлення, тремтіння у голосі, коли звертаються до тебе... - це сильніше за умовності. Перша учителька не забувається ніколи - їй довіряють секрети і хвилювання.

Для першокурсників викладачі - найрідніші люди у новому дорослому житті. Ми, викладачі, маємо честь і водночас відчуваємо велику відповідальність бути вчителем, другом для першокурсників. Спілкуючись зі студентами, ми продовжуємо самоудосконалюватися, навчання триває впродовж всього життя (life–longlearners). Час змінюється: сучасні студенти ерудовані й розумні, вони прагнуть спілкуватися із тим, хто знає більше від них. Шукають того, хто допоможе їм розвиватись професійно, - ділиться враженнями доцент кафедри української мови НУБіП Вероніка Василівна Чекалюк. - За програмою курсу «Українська мова за професійним спрямуванням» вивчаємо документознавство, й листування зокрема. Лист – це один із видів комунікації. Від його змісту та оформлення залежить те, якими будуть подальші стосунки адресата і адресанта. Тож вирішили до новорічних свят підготувати листівки кураторам і декану факультету. Маленькі знаки уваги щодня будуть фундамент дружби на многая літа».

Батьки можуть бути спокійними, колектив НУБіП - професійний і відданий своїй справі. Ми більше ніж колектив, ми як родина.

Підготувала: прес-служба НУБіП.
Записано зі слів В. В. Чекалюк

Регіональні навчальні заклади (синій)Захисти дисертаційНабір на навчання (синій)_2015

Натисніть «Подобається», щоб читати
новини НУБіП України в Facebook