По сторінках ювілейних збірників

16 січня 2016 року

     У 1923 р. відзначався 25-річний ювілей діяльності навчального закладу, у зв’язку із чим було видано ювілейний збірник. Такими бачив 25 років життя навчальної установи професор Василь Іжевський (подається мовою та правописом оригіналу).

 

     Василь Петрович Іжевський (1863-1926 рр.) – організатор металургійної спеціальності і кафедри металургії КПІ. У КПІ працював із 1889 р. до 1926 р.

ЗА ДВАДЦЯТЬ П’ЯТЬ РОКІВ

     «Темніша ніч — ясніші зорі», чим сумніший загальний фон життя, тим світлішими є маленькі вогники.
   Таким вогником на сумному фоні самодержавного царського ладу було утворення Київського Політехничного Інституту і майже одночасно з ним — Варшавського, Петербурзького, почасти Донського Політехничних і Катеринославського Гірничого Інститутів. Все це було викликано цо життя могутнім зростом промисловости в кінці століття.

     В наслідок напливу чужоземних капіталів заметушились наші грошові тузи; в короткий час з’явились грандіозні металургичні заводи на півдні кол. Росії; росли, мов печериці, механичні заводи і цукроварні; енергійно відновлялись усякі старі заводи і фабрики.
     Природньо, відчувся брак техничних сил, а назустріч попиту на них збільшився потяг до спеціяльної освіти.
     І ось київські громадські діячі в короткий час зібрали більше міліона карбованців і добились затвердження, порівнюючи «ліберального» для тих часів, Статуту для Київського Політехничного Інституту (Статут цей був близьким до автономного Університетського Статуту 1863 року, скасованого в 1884 році).

    Перший директор Інституту, чи власне його організатор, Віктор Львович Кірпічов, відомий вчений, видатний професор, широкоосвічений фаховець-механік, людина, надзвичайно розумна і прониклива, зумів підібрати гарний склад професорів і инших співробітників, багатьох з яких вже нема на світі. Зупинимо свою увагу спочатку на старіших, однолітках В. Л. Кірпічова.

     Колишній професор «крамольної» і через те зачиненої Петровської Академії, великий фаховець по зоотехнії М. П. Чирвінський був запроханий першим деканом і організатором сільсько-господарського відділу (тепер Інституту). Катедру математики посів відомий вчений В.П. Єрмаков. На метеоролога – спостерігача запрошено було К. Н. Жука — невтомного робітника, який надзвичайно поширив свою галузь. Всі ці люде були безумовними «прогресистами – постепеновцями».

     Поруч них слід поставити старого педагога, ніби й консерватора, але людину, що брала участь в народній літературі, переважно статтями по астрономії В. В. Ігнатовича-Завілейського. Решту наукових сил В. Л. Кірпічов брав з молодшого покоління, але з людей, що вже виявили себе в науці чи техніці. Так, на катедру хемії і першим деканом та організатором Хемичного відділу (тепер факультету) було запрохано М. І. Коновалова. славного вже своїми видатними дослідженнями в галузі органичної хемії і відомого широкою просвітньою працею серед молоді та робітників.

     З М. І. Коноваловим приїхав, як лаборант, молодий хемік Н. Є. Васильєв. Крім того, померли на службі Інституту слідуючі молоді хеміки, М. С. Гінзбург, П. С. Григорович, К. А. Домбровський, Л. Д. Кобозів і П. В. Казанецький, що встигли виявити себе друкованими працями. Для мирного фронту освіти ці втрати занадто великі. Тернистий був шлях нашого вченого.

     Катедру мінералогії і геології зайняв доктор цих наук А. В. Нечаев. З ним приїхав молодий талановитий П. І. Омегов, що надто рано вмер. Згадаємо ще В. Р. Заленського, що був першим лаборантом при катедрі ботаніки і вмер весною біжучого року від сердечної хвороби в Саратові вже професором з великими науковими заслугами. Всі ці незабутні ймення свідчать, що В. Л. Кірпічов знав, які сили і якого складу люде потрібні Інститутові і знав секрет, де і як їх знайти.
     Інтенсивна праця в Інституті почалась зразу-ж після відкриття, а збудування та повне спорядження всіх будинків Інституту закінчено було надзвичайно скоро —менш ніж в 3 роки.
     Не дивлячись на мізерну суму — біля трьох міліонів карбованців (одна десята вартості крейсера чи панцирника), — Київ. Політехничний Інститут був збудований і споряджений для свого часу дуже добре, значно краще старих інститутів. Чудовий хемичний будинок; просторі і раціонально збудовані та гарно споряджені механичні майстерні, справжня «інженірна лабораторія», зі світописним кабінетом, з багатими ткальським, гідравличним і иншими відділами, гарно споряджені фізична, ботанична й инші лабораторії — все це давало можливість широко розгорнути навчальну і наукову роботу. В. Л. Кірпічов споминав про цей організаційний період, як про один з найсвітліших в житті Інституту час. Але світлі дні, при тодішніх умовах, ні в якому разі не могли затриматись скільки-небудь довго. На зміну їм швидко приходили бурі й непогоди. Та й не могло бути инакше. Бо й розцвіт промисловости нашої виявився дуже коротким. Ціни на заводські і фабричні продукти, що в величезних масах викинули на ринок нові заводи, знизились до крайнього ступня; але наше вбоге населення і при низьких цінах не мало змоги купувати їх в повному розмірі продукції, — і почалась тяжка промислова криза. Вона відбилась на всіх галузях громадського життя. Та й без цього самодержавний режим по самій своїй істоті повинен був привести і приводив до руйнації нормальної роботи, особливо навчальної. В перший же рік життя Інституту виникли значні хвилювання серед студенства, і вони повторювались потім дуже часто і провадились одностайно.
     Об’єднані спільною працею в рисувальних і лабораторіях, студенти майже завше зразу, без вагань ішли на загальне діло, як робітники від своїх варстатів, і оголошували страйк, висловлювали протест, виносили резолюції. Так само одностайно і повертались до праці, і знову скрізь кипіло життя. Студенські хвилювання носили яскраво-політичний характер, з’являючись відгуком на громадську дійсність. Тут треба зазначити, що по своєму на цю громадську дійсність реагували і найбільш передові професори Інституту, головним чином, шляхом обслуговування культурно-освітніх потреб робітників району.

     Так, напр., зразу-ж після переходу Інституту до власного будинку, була відчинена по ініціативі М. І. Коновалова недільна школа. Справа почалась з навчання грамоті слухачів, за що першою взялась Л. М. Коновалова; але скоро з’явились робітники з заводу Гретера, (нині зав. «Більшовик»), — треба було поширити завдання і ввести популярні лекції. Кількість слухачів швидко перевищила за тисячу душ, так що довелося притягти навчительські сили і з міста. Швидко зростали і вимоги відносно програмів навчання. З’явився курс креслення і курс простіших техничних розрахунків; керовництво цією справою взяв на себе інж. А. М. Мельніков, тепер вже небіжчик.
     Чи слід додавати, що недільна школа проіснувала ледве два роки і була зачинена після наказу з Петербургу. Щасливіші були Сільсько-Господарські курси, як установа більш спеціяльна, менше кидалась в вічі, відчинена також з ініціятиви М. І. Коновалова.
     Таким же чином, без значних перешкод існували, а часом і високо розвивали свою дияльність, науково-техничні студенські гуртки, які швидко набували бібліотеки, музеї, улаштовували екскурсії, в тому числі навіть закордон.

     Перші випуски інженірів і агрономів були переведені в січні і весною 1903 року, цеб-то два випуски на кожному відділі. Перші-ж випущені Інститутом інженіри і агрономи утворили йому добру славу. Багато з них є тепер видатними професорами та керовниками фабрик, заводів, дослідних сільсько-господарських станцій і т. и. Рада Інституту в 1903 році була повна надій. Від міністерства одержана була пропозиція скласти обрахунок на поширення Інституту. Як відомо, їжа породжує апетит. Через те, чим більше наш Інститут переважав инші навчальні заклади своїм устаткованням, тим більше виникало нових планів . По всіх катедрах складені були великі обрахунки, ставилось питання і про утворення нових катедр. Надії на задоволення були досить міцні, бо економична криза почала спадати. Але уваги царського уряду і кошти, які були в його роспорядженні, обертались в инший бік — на боротьбу з народніми масами.

     Почалась японська війна, почали зростати страйки і заколоти, але спочатку вони переривались періодами енергійної роботи.
     Коли після вбивства Плеве була оголошена «епоха довір’я», почались «бенкети», в яких професори і навчителі приймали жваву участь з наївною думкою, що «бенкети» і инші опозиційні виступи послужать до знищення царського режіму. Тон студенського протесту підіймався вище й вище, а 15 січня 1905 р. зчинилась славнозвісна облога Інституту. Студенти під захистом барикад, оборонялись від поліції, поливаючи її водою.
     Картина цієї події зафіксована на фотографії, яка користувалась в свій час великою популярністю. Для студентів облога обійшлась без особливих втрат, а Інститут був надовго зачинено.

     У вересні 1905 року вищі школи отримали автономію і недоторканість території. Директором Інституту на один рік був обраний проф. М. П. Чирвінський. Але навчання не починалось. Недоторканість території була використана для улаштовання мітінгів, на які збірались в Інституті тисячі народу.
     В зв’язку з оголошенням Маніфесту 17 жовтня рано 18-го була улаштована в Інституті об’єднана демонстрація професорів і студентів, після якої всі разом пішли до Міської Думи, де приймали участь в грандіозній загальній демонстрації. Але зараз після полудня весь Хрещатик був обстріляний прихованим військовим загоном, а під вечір того ж дня почався оскаженілий єврейський погром, улаштований чорною сотнею. Весь Політехнікум прийняв енергійну участь в урядуванню і захисті нещасних жертв погрому. Студенти і навчителі озброїлись приладдям з майстерні, як холодною зброєю і виступили проти погромщиків. Помешкання Інституту переповнились жертвами погрому. Чекали нападу чорної сотні на Інститут і в звязку з цим професори на чолі з М. П. Чирвінським, організували озброєну охорону Інституту, яка вартувала день і ніч.

     Після революції 1905 р. яскраво визначилась соціально-політична діференціяція, як серед професорів, так і серед студенства.
До цього часу весь наш склад, майже без виключення, був «прогресивним». Майже поголовно всі приймали участь в академичній спільці, в спілці інженірів, в спільці спілок. Де-яким малювався, звичайно, соціялістичний ідеальний устрій, зі всебічним розвитком вільної особи, але все це було далеко в будуччині, до якої ніхто не думав дожить.
Н     а студенську революційність дивились, як на дитячу пристрасть до зеленини, яка в великій кількості шкодить, а потрошки можна коштувать, лише щоб не було грому й блискавки від Петербурзьких Юпітерів. Гасло: «рятуйте студентів від поліції» було законом, і велика більшість молоді, набувши революційного стажу, сідала за науку і закінчувала курс.

     Після революції 1905 року виділилась політично більш активна група. Головною увагою Ради була організація навчальної справи на нових автономних підставах, розроблення предметової системи навчання, поліпшення господарства Інституту, для чого був організований господарський комітет. Кожен рік повторювались вибори директора і деканів, в Раді з’явились колишні директори і декани, добре знайомі з справою, завдяки чому був реалізований контроль над владою директора і деканів. В ці роки нашому Інститутові довелось перепустити крізь себе весь склад студентів Варшавського Політехничного Інституту, що тоді страйкував. І складне завдання, завдяки предметовій системі, яка збільшила місткість Інституту, було виконане досить успішно, навіть не відбившись помітно на фінансах Інституту.
     Було вирішено пекуче «лаборантське питання». Лаборанти, керуючі вправами студентів, були зроблені навчителями. Кількість годин праці було доведено до норми, відповідно якій і робилась оплата.
     В ці ж роки було споруджено будинок прийомного покою і помешкання для лікаря та фершала, за рахунок де-якої економії в бюджеті Інституту, подібно тому, як раніш М. І. Коновалов спорудив студенську їдальню за рахунок такої-ж економії. Споруджено було два трьохповерхових будинки для навчительських мешкань.

     Диференціація в професорській гущі відбилась під час виборів до другої думи. В ті часи більшість голосувала за кадетський список, куди входив ряд професорів Інститута. Частина професури, на чолі з А. В. Нечаєвим, виступила в соціал-демократичному спискові, котрий, між иншим, зібрав дуже мало голосів.
     Значного розслоєння в Раді не було. Це видно хоч би з того, що під час виборів на посаду директора — К. Г. Дементьев дістав переважну частину голосів і залишався директором протягом трьох років. В Петрограді давно зкоса дивились на Київський Політехничний Інститут і, нарешті, коли Рада винесла досить різку резолюцію міністерство висловило членам Pади рішучу догану, а трьох деканів звільнило зовсім. Завдяки цьому ще сім професорів подали на звільнення. Таким чином Інститут відразу втратив 11 професорів, котрі успіли придбати собі ім’я в науці і найкраще налагодить справу викладу. Тілько завдяки добрій славі Інституту та за допомогою тих професорів, що самі рекомендували заступників, — вільні катедри незабаром були заняті новими силами.

     Найбільшим придбанням для Інституту з’явився професор на катедру технології органічних річевин С. А. Фокін, якому Рада за його так цінну працю презентувала ступінь ад’юнкта „honoris causa“. С. А. Фокін з напруженою енергією не знаючи ні дня, ні ночи, працював в своій лабораторії, виконав цілу низку наукових праць і виховав багато інженірів. На привеликий жаль несподівана смерть в квітні 1917 р. од хвороби сердця, що була почасти викликана xроничним отруєнням фосгену, припинила цю, так необхідну працю.

     Другим великим надбанням того часу був проф. М. А. Воропаєв, що так багато зробив в галузі вивчення втоми металів. Він помер від хвороби сердця 1920 р. Тут же варто згададати небіжчика професора сільсько–господарської економики й статистики В. Г. Бажаева, який, не дивлючись на вимоги де-яких професорів, що залишали Інститут, утримався від подачи заяви на звільнення.

     З 1912 р. навчальна частина в Інституті пішла досить інтенсивно. Визначилось піднесення промисловости, покращала грошова справа і з’явилась надія дістати засоби на поширення Інституту. Виник проект будови третього поверху над Хемичним корпусом, поширення лабораторій, урядження артезіанської криниці і т. ин.

     Але ось настав 1914 р., коли всі плани були перервані війною, оголошенням якої старий буржуазний світ виголосив для себе смертельний присуд. — На життю Інституту війна відбилась самим негативним чином. Праця на оборону стала причиною тої пожежі, що знищила одну з найкращих оздоб Інституту — актову залу; вибух і пожежа зруйнували третину Хемичного будинку, знищили 190 людей. Війна викликала цілковите припинення наукової праці. З другого боку вона привела до напруженної творчої роботи в галузях авіації, автомобілізму, по виробництву медікаментів, що не виготовлялись раніш в Росії, по виробництву ракет вартових рурок, газів та противогазів.
     Неможна не підкреслити дуже характерної риски, що різко відріжня наш Інститут та инші російські вищі техничні школи від західньо європейських, а особливо німецьких та швейцарських. В той час, як ті гіллям і корінням зрослись з промисловостю та багато робили для де-яких підприємств, для їх патентів, наші вчені вважали за краще досліджувати питання важливі для всього виробництва взагалі, вони ніби силкувались ізолюватись від окремих заводів. В протилежність німецькій наша вища школа не зрослась з промисловістю. Але як тілько з’явилось хоч і не правдиво зрозуміла справа-оборона, то зразу з’явилось инше відношення до неї, що дало великі практичні наслідки.

     Війна йшла постільки невдало, що в 15 році з’явилась погроза для Київа й наш Інститут одержав наказ евакуйуватись в Ростов. Все необхідне було підготовлене, але Інститут не рушив з місця, та енергійно провадив роботи на «оборону», зацікавленність якою захоплювала майже всіх без вийнятку. Як зміцнення оборони, розглядалась і лютнева революція, яку зустріли всі з захопленням.
     Здавалось, що німецьке та австрійське ци сарське військо почне відступать перед лицем наших революційних військ як тілько побачить червоні прапори, та наступить давно бажаний мир. Але не так сталось, як ждалось. Буржуазний уряд не зумів розв’язать питання про війну та мир, а ні инших питань, що повстали перед робітниками та селянами. Та революція йшла своєю чергою й після лютого прийшов жовтень.

     І сталось те, що легко могли зрозуміть люди 60-х та 70 років, як професори К. А. Тімірязєв та Н. Є. Жуковський в Москві, В. П. Єрмаков в Київі, що перші оцінили та визнали Радянську Владу і що дуже поволі далось широким колам інтелігенції.
     Революція в Київі йшла досить повільно та тяжко й тому становище Інституту було занадто тяжке. Поволі інститут залишився без палива, без світу, без води. Майстерні припинили роботу, будинки не ремонтувались. Але студенти вчились навчители робили все що було в їх силі.
     Як тілько був ліквідований військовий фронт, Радянська влада перекинула сили на фронт господарства та освіти. Зразу ми вже на порозі повної перемоги на ціх фронтах. Одностайна робота забезпечена. Тепер на просторі шостої частини суходолу всієї земної кулі, буржуазно-помещицька фортеця зруйнована, шлях вперед прочищений і світлий. Всі сили інтелігенції вже втягнуті в орбіту Радянської влади та підуть з нею по шляху до комунізму, визнаному ще Герценом та Чернишевським.

     Побажаймо ж нашому дорогому ювілярові, що вступив уже в середній вік, бути самим вірним провідником комунізму та продовжувать великий синтез чистої науки та науки прикладної на добробут всього людства.

Професор В. Іжевський.


Людмила Лановюк,
директор музею історії НУБіП України

 


Регіональні навчальні заклади (синій)Захисти дисертаційНабір на навчання (синій)_2015