Сучасні соціокультурні практики інклюзії: музей «третя після опівночі»
Сучасні соціокультурні практики інклюзії: музей «третя після опівночі»
18 вересня 2024 року
У сучасних умовах глобалізації, світової інтеграції Україна в жорстокій боротьбі з рашистською навалою, гідно виборює своє право стати членом Європейського спільноти. У цьому процесі важливу роль відіграє політика держави щодо впровадження інклюзії як провідного інтегративного принципу організації буття, життєдіяльності, навчання і праці всіх громадян, незалежно від статті, віку, раси, стану здоров’я, інвалідності, національності, політичних, релігійних чи інших переконань, кольору шкіри, місця проживання, мови спілкування, походження, соціального і майнового стану. Такі демократичні перетворення зумовлюють впровадження інклюзивного підходу в усіх соціальних сферах життєдіяльності людей, зокрема, і в освіті.
Розвиток національної інклюзивної освіти спрямовано на ефективне поєднання в єдиному освітньому просторі дітей, молоді і дорослих з типовими та особливими освітніми потребами, що сприятиме їх інституалізації та соціальному інтегруванню. Тому формування інклюзивної культури у майбутніх фахівців соціальної сфери є ключовим чинником успішної підтримки інклюзивних процесів у суспільстві.
Як один із можливих механізмів впливу на соціум, на його окремі групи й особистість, музей має потенціал для створення полікультурного середовища через виховання толерантності, згладжування соціальних протиріч, підвищення рівня розвитку загальної та інклюзивної культури.
З метою формування інклюзивної компетентності здобувачів другого (магістерського) рівня вищої освіти спеціальності 231 Соціальна робота, ОПП «Соціально-психологічна реабілітація» викладачами кафедри було організовано екскурсію до музею «Третя після опівночі» міста Києва.
Добровільно втратити зір на кілька годин, прожити півтори години в абсолютній темряві, спробувати пізнати світ, як пізнають його ті, хто не бачить, зрозуміти й прийняти таких людей пропонує музей «Третя після опівночі».
«Абсолютна темрява! 150 кв.м цілковитої пітьми, де нам не знадобилась навіть маска для очей. Занурившись в темряву, не можна навіть було визначити, заплющені очі чи ні» – діляться враженнями студенти про перші хвилин екскурсії. «Лівою рукою тримайтеся за стіну. Ідіть на мій голос», – скеровує нашими діями незрячий екскурсовод. Так відвідувачі музею знайомляться з провідником у темряві. Через кілька кроків він цікавиться, чи все гаразд, і запевняє дуже приємним голосом: «Темніше вже не буде».
Екскурсія передбачала проходження п’яти локацій: вулиця, квартира, природа, мистецька галерея. Проте в темряві це було не просто складно, а майже нереально. Наше переміщення супроводжували звуки (птахів, дзюрчання струмка, транспорту тощо), аромати (квітів, кави, випічки та ін.), спеціальні додаткові конструкції й елементи допомогли повністю зануритись в реальне життя людей, які мають порушення зору.
П’ять кімнат, 90 хвилин. Це мало чи багато? Для зрячих це – вічність. Кожному з нас важливо було спробувати без зору відтворити звичне побутове життя одного дня. Ми всі відчули як це складно! Цікаво, скільки часу потрібно гідам, щоб навчитись так вільно орієнтуватися? Наш провідник сказав, що тим людям, хто втратив зір недавно, це дається набагато важче. Дві третини незрячих сліпнуть, досягнувши 60-річного віку, їм особливо важко до цього звикнути.
Картинна галерея передбачала розпізнання скульптур тактильно. І це також викликало труднощі. Відомі й знайомі нам з дитинства музейні експонати в темряві стали зовсім незнайомими.
Кожен із нас, користуючись тростиною, зміг перейти вулицю. Шум машин, сторонні звуки, повертали постійно в реальність, але перейти вулицю, міст над річкою виявилось дуже складним: затаївши подих, ковзаєш дорогою не відриваючи ніг, постійно контролюєш, щоб не впасти…
Потрапивши до кімнати, тут здається все знайомим: програвач, комп’ютер, холодильник, шафи з посудом. Легко було відкрити пакетик соку і впізнати з чого він, проте налити склянку води виявилось майже неможливим.
Екскурсія закінчується в кімнаті відпочинку, де можна перепочити й обмінятися думками:
ü Лідія Бичкова так описує свої враження: «Завдяки музею отримала цікавий досвід і зрозуміла як живеться людям з інвалідністю. Не дивлячись на проблеми з зором, екскурсоводи жартують про це і хочуть бути частиною суспільства і це їм гарно вдається.
Дуже щаслива, що змогла потрапити у незвичні обставини та потренувати своє орієнтування у просторі, бо з цим у мене, виявляється, були деякі труднощі».
ü Ірина Куценко: це було зовсім не схожим на звичні візити до музеїв, до яких ми всі звикли. Тут не було можливості розглядати експонати чи робити фото цікавих моментів виставки. Натомість нас зустріла суцільна темрява, в якій ми перебували лише півтори години – зовсім небагато порівняно з тим, що багато людей живуть із цим усе своє життя. Цей досвід дозволив відчути, як це пізнавати світ без зору, покладаючись лише на дотик, звук і нюх. Знаходячись у приміщенні, поступово починаєш краще розуміти текстури предметів, і зовсім інакше сприймаєш простір навколо. Завдяки чудовим гідам, екскурсія була не лише захопливою, а й глибоко емоційною, змушуючи задуматися про цінність кожного сенсору, яким ми пізнаємо реальність».
ü Ілля Лавренюк: «Екскурсія була організована чудово, і кожна з локацій допомагала глибше зрозуміти, з якими викликами щодня стикаються незрячі люди. Насамперед ми спробували пересуватися в абсолютній темряві по імітованій вулиці, де кожен рух вимагав максимальної зосередженості та довіри до власних відчуттів. Потім досліджували предмети через тактильні відчуття, що підкреслювало важливість дотику для людей без зору.
Особливо цікавим був момент перебування в темному під’їзді та квартирі. Це дало можливість відчути атмосферу буденності без світла й водночас зрозуміти, наскільки важливою є адаптація простору для таких людей.
Екскурсія справила на мене глибоке враження. Вона не лише дозволила нам більше дізнатися про життя людей без зору, але й нагадала про важливість емпатії, розуміння і підтримки одне одного в різних життєвих ситуаціях».
ü Юрій Луценко: «Отримав можливість людині з хорошим зором побачити, точніше відчути життя людей, які живуть без можливість бачити своїми очима навколишній світ. В майбутньому відвідаю музей з дружиною ще раз».
Також Юрій відмічає високий рівень організації музейного простору та компетентність гіда, який максимально підтримував та допомагав протягом майже двох годин.
ü Євген Захарченко: «Я занурився у світ, де відсутній зір, і відчув, як живуть люди в подібних умовах».
Отож, долучаємося до побудови інклюзивного суспільства, бо це про доступність і рівність між усіма. Формуємо інклюзивну культуру у себе, у своїх знайомих, у соціумі бо це основа його інклюзивності.
Ніна Тверезовська, Ірина Демченко,
професори кафедри соціальної роботи
та реабілітації
