Легким хай буде слово… та не легковажним!...

30 червня 2022, 16:58

 …Четвертий курс журналістів захищав бакалаврські проєкти, а першокурсники, торуючи шлях до професії услід за ними, успішно склали літню екзаменаційну сесію та взялися довершувати альманахи-дайджести – підсумок практичного набуття основ професійної компетенції перед тим, як ступити на другу сходинку до фаху. І ось альманах-дайджест під назвою «Слід по собі», виконаний першою групою (головний редактор Вікторія Супрун) надійшов у роботу до Видавничого центру НУБіП України. На черзі – інші, редагування яких незабаром завершиться.

     Склалася особлива, характерна саме для нашого університету з-поміж усіх вишів України, де навчають журналістики, традиція при вивченні основ журналістики та журналістської етики організовувати навчальний процес таким чином, що групи працюють за моделлю редакційних колективів, обравши редакторів та редакційні колегії за напрямками творчого процесу, студенти виконують оригінальні спеціальні творчі завдання (СТЗ) на актуальні теми, а на завершення першого курсу, як практичне закріплення базових професійних навиків, готують до видання альманахи-дайджести. Видані в університетському Видавничому центрі за безпосередньої підтримки ректора НУБіП України академіка С. М. Ніколаєнка – фактично від написання СТЗ, редагування, до дизайну, оформлення і верстки – ці роботи виконуються повністю самими студентами і стають матеріальним втіленням їхньої мрії стати журналістами уже на самому початку їхньої творчої дороги.
     Участь наставника в остаточному редагуванні мінімальна. Саме цим наразі і клопочуся. А ось редакторам Вікторії СупрунСергію Мініну, Анастасії Ковальчук та редколегіям довелося добре потрудитися… Одначе, не судіть строго, читачу, коли помітите якісь огріхи чи невправності або поезія студентів, інші творчі спроби здадуться не зовсім досконалими… Свідомо не переписував тексти і не порався на свій лад в творчо-інформаційному полі особистості… Кожної! Усіх! Бо це їхня творчість, їхнє осягнення себе і світу, їхня емоція, їхні болі і радощі… І хоча на одній з наших дистанційних редакційних летучок, яка відбувалася в дусі принципової критики огріхів, з хвилюванням у голосі редакторка мовила: «Ми ж іще не справжні редактори…», – не погодився і зауважив, у чому стверджуюся й нині: наші юні журналісти, передусім, справжні люди з високими морально-етичними критеріями, справжні громадяни, справжні патріоти, доньки і сини землі рідної… А значить і справжні журналісти, які незабаром набудуть високого фахового гатунку. Про що свідчить і цей колективний творчий доробок…
     Ось така традиційна практика… Традиційна… Та цього разу особлива! Такої практики ще не бувало… Війна! І навчалися, і роботи надсилали та захищали, і до видання колективну збірку готували юні журналісти локацією чи не з усіх куточків України та Європи. Теми, пропоновані їм за мирного часу, в умовах війни раптом набули іншого сенсу, глибини, забарвлення і звучання… «Якщо я не за себе, – хто за мене?.. Якщо я тільки за себе, – хто я?.. Якщо не сьогодні, – коли?..». Це із Талмуду. «Свобода – усвідомлена необхідність» – Б. Спіноза… «Хто бере – наповнює долоні; хто віддає – наповнює серця» – Лао Цзи… Чи авторські: «Якщо у сизій ватрі жевріє хоч жаринка, – не остуди її, роздмухай, оживи!..»; «Не маю запасної Батьківщини… Не мав такої і не матиму ніколи… Як матері немає запасної, як не буває запасної долі!»; «Живу тобою…Днина хай чи грозова, а чи погідна, зернятко колосу твого я, земле рідна!..»; «Час – найцінніше, дароване долею людям, і те, що найменше цінує людина в житті…». І як особливий знак журналістського покликання і журналістської долі – «Нема нічого, що сильніше слова!»
     Визнанням цієї істини є присудження найвищої світової відзнаки у галузі журналістики – Пулітцерівської премії – у спеціальній номінації «За відвагу, витривалість і відданість правді» Українській Журналістиці! Саме так начеркуємо це – заголовними літерами і з окличним знаком. Бо це визнання – безпрецедентне за ціле століття: за правду віддали життя більше трьох десятків журналістів, які доносили з поля бою і під обстрілами рашистських окупантів інформацію про подвиги наших захисників та звірства «асвабадітєлєй». Згадуються пророчі і символічні слова, написані три десятиліття тому поетом-бардом, професором Житомирського університету світлої пам’яті Володимиром Шинкаруком: «…Слово сьогодні не на вагу золота – слово сьогодні на вагу кулі!»
     До вас, юні друзі-журналісти, звертаюся: дай вам Бог щасливої творчої долі! І нехай у вашому житті ніколи більше не буде такої екстремальної практики і таких випробувань. А «Воєнні хроніки. Особисте» та «Коли закінчиться війна» – ці вимушено додані до колективних збірок роздуми про те, що вам довелося пережити і про що ви мріяли у найважчий час – хай залишаться для ваших дітей і дітей ваших дітей, як особлива родова пам’ять про долю людини, родини, України… Та про те, що і кого маємо цінувати та за що дякувати, і, водночас, про що, про кого і за що маємо не забути і ніколи не простимо. Як на мене, нашим національним гаслом, гаслом цієї війни і майбутньої нашої Перемоги має стати: «Ніщо і ніколи не забудемо – ніщо і ніколи не простимо!»

Хай легким буде ваше слово, мої юні колеги… І нехай ніколи ваше слово не буде легковажним!
Слово – з нищівною детонацією
проти ворога!
Слово – з лагідною інтонацією
до кожного свого…
Слово – що променем в темряві –
дорога до світла,
Слово-молитва, щоб матінка наша
Вкраїна розквітла!

 

 

За матеріалами офіційної вебсторінки університету

Захисти дисертаційРегіональні навчальні заклади (синій)Набір на навчання (синій)_2015

Натисніть «Подобається», щоб читати
новини НУБіП України в Facebook