Роздуми про війну студентки факультету харчових технологій та управління якості продукції АПК України

Чергова розповідь
з челенджу від студентів факультету харчових технологій
та управління якістю продукції АПК
"НІ ВІЙНІ!"

   Мене звати Петренко Лілія, мені виповнилося 19 років. Я студентка факультету харчових технологій та управління якості продукції АПК України.

   Все, що відбувається зараз, все про що думається, про що мріється, я буду пам’ятати все життя.
   Я вірила, що саме людяність є вершиною усіх цінностей. Але, нажаль, не усі розуміють, що головна цінність - життя. Нажаль, знайти себе нас змусила війна. Наша абсолютна єдність народилась у спротиві. Тепер кожен з нас бачить хто: друг, недруг, байдужий.
   Я завжди знала про війну трохи більше, ніж моє оточення, - мій брат та батько військові. Вже на початку лютого в нас починався семестр. Батьки заговорили про те, що можливо повномасштабне вторгнення. Не те що б ми докладно обговорювали, як діяти у певних ситуаціях, але це постійно було в мене в голові. Останній тиждень перед війною в мене взагалі був неспокійний стан, але я намагалась не зважати, будувала якісь плани. Та ранок 24 лютого почався з того, що бомбардують Київ, Харків, Одесу…
   Біля 5 години ранку, ми прокинулися від гучних ударів, які були неподалік від нас. Включивши ТВ, ми зрозуміли, що відбулося повномаштабне вторгнення на територію України. Почали дзвонити телефони нашмх родичів, та розпитувати як ми. Подзвонив старший брат, та повідомив, що почалася війна, і прохав батьків, щоб вивезли мене в більш безпечне місце. Мама зателефонувала своїм батькам, а саме моєму дідусеві, щоб він приїхав та забрав мене до них. Ми зібрали мені необхідні речі, документи та медикаменти, а ще забрала свого хомячка.
   Мене на зустріч дідусю вивозили автомобілем батьки. Я бачила як усе палало та диміло, як горіли будівлі, які були великі затори на дорогах. Я збиралася з думками, що все буде добре, що я скоро зустріну своїх рідних. Мені важко було від’їжджати від батьків, які залиши мене з дідусем у машині. В середині мене все розривалося, я хотіла бути з ними, і в захисті. Але рішення було прийняте, що я повина від’їхати і бути у безпеці. Ми довго їхали в заторах, поки не дісталися місця проживання. За час дороги я повідомляла свого куратора, що я поїхала і буду перебувати в іншій області.
   З перших днів війни я почала більше спілкуватися по телефону, і дізнаватися як справи в моїх рідних. Почала часто дивитись новини, Де? Що? Як відбувається в Україні? Так минали мої дні і тижні. Через місяць я побачилась з мамою, яка виїхали з небезпечного місця до нас. Вона розповіла, що біля нашого будинку розірвалися гради і вибуховою хвилею пошкодило вікна та частково майно.
   Я надіюсь, що це все скоро закінчиться, я повернусь до себе додому, та все буде добре. Коли закінчиться війна..., а вона неодмінно закінчиться. Коли ми перестанемо смикатися від звуків. Коли це все стане сном. Коли міста знову стануть зеленими. Коли...
   Я ніколи не забуду, і не тому, що не зможу. Ні, я ніколи не забуду, бо не схочу. Я не забуду якою ціною вкладався мир. Я не забуду якою ціною ми будемо святкувати Незалежність, кожного року. Я не забуду про доброту. Я не забуду про людяність і про те, що дійсно варте...
   Я надіюся, що кожен з нас оцінив життя, оцінив, які речі головні, а які другорядні. Оцінив, що людина - це головне.

Мої роздуми

   Війна... Скільки болю, гіркоти, самотності і смерті, несе в собі це слово! Я думаю, війна - ровесниця людства, і в усі часи та епохи люди відчували холодний подих війни у себе за спиною. Ця злісна всепожираюча і руйнівна сила приносить із собою чимало горя, страждань і душевної порожнечі. Однак не варто думати, що людина є жертвою війни. Це зовсім не так. Жертва займається самобичуванням, оскільки будь-яка війна - справа рук самої людини. Чи не виявляється через це тваринний початок в людях? Чи не є це своєрідним «природним відбором», в результаті якого виживає найсильніший, будь він з ломакою, зі стрілами, з мечем, з порохом, з рушницею.
   Іноді запитуєш себе: невже людина народжується для війни? Мені не хочеться в це вірити. Навіщо народжуватися для руйнування? Людина приходить на цей світ, щоб пізнати його в любові, гармонії, творенні. Люди народжуються в любові і для любові, а війна противна людському розуму, як створення розумного і внутрішньо сильного та красивого. Але тут не можна не сказати про те, що війна багатолика: для одних вона є шляхом до слави, для інших - це боротьба за свободу і загальне благополуччя, для когось - це справа принципу...
   Війна - це подія, яку треба не тільки пережити, але й осмислити. Вона не тільки руйнує, але часто веде до згуртування народу, до емоційного, культурного, морального, етичного сплеску. Вона об’єднує людей у єдиному пориві проти спільного ворога.
   Розмірковуючи на тему війни, запитуєш себе: «Навіщо ці війни?». Я не знаходжу сенсу в цих війнах, не бачу причин, які можуть виправдати мільйони загублених життів. І в цьому полягає весь жах дійсності. Ще страшніше, коли під личиною «праведника» ховається злісний агресор, який нібито бореться за демократію в усьому світі. Жахливо те, що всі заплющують очі на «витівки злісного агресора» і не хочуть вступати з ним у боротьбу. Я думаю, благополуччя країни потрібно оцінювати не тільки по зростанню економіки і курсу валюти, а й по «моральному» здоров’ю людей. Нормальна розсудлива людина ніколи не підніме зброю проти себе подібних і не візьме участь у війні - божевіллі глобального масштабу.
   І над цими глобальними катаклізмами хтось стоїть, комусь не йметься все захопити, підпорядкувати собі, володіти. На жаль, війни роблять не народи, а лише окремі постаті. Стільки історій існує про те, як із-за дрібниці починалися кровопролиття. Так легко підбурити на національну ворожнечу - і так важко зупинити кровопролиття. А життя у людини лише одне, і воно не повториться. Ніхто не має права забирати життя іншого, бо немає більшої цінності у світі, ніж людське життя.
   Моя Україна не любить війн, вона не кривава. Це дуже добре, нехай хоч матері наші спокійно сплять. Але і такою терплячою теж не можна бути. Адже ми зараз не живемо, ми існуємо, щоб не померти. Це дико після стількох років цивілізації, при такому розвитку культури, при наявності такої історії. Так не може бути довго! Просто це протиприродно. Адже існують світові закономірності. Мабуть, ми переживаємо зараз сутужні роки. І не може бути, що ніколи нічого не зміниться. Зміниться обов'язково! Шкода лише, що наше життя уже пройде...
   Зараз я спостерігаю за промінчиком сонця, що заходить. Він теплий та лагідний.

Я знаю, що за заходом має бути схід. А яким він буде, чи теплим і лагідним, чи жорстоким та кривавим, залежить від нас. І народжується відчуття: не треба більше війни. НІКОЛИ!

Петренко Лілія
студентка факультету харчових технологій та
управління якістю продукції АПК