СКАЖІТЬ ВІЙНІ: «НІ, СТІЙ»

Чергова розповідь
з челенджу від студентів факультету харчових технологій
та управління якістю продукції АПК
"НІ ВІЙНІ!"

   Немає нічого страшнішого на світі, ніж війна. Вона завжди іде лише відбирати та руйнувати життя. Знайте, війна, не шлях до миру, блага та спасіння – це шлях на небеса. Якщо запитати кожну людину, про те для чого створена війна, чому люди воюють, за що вони готові відбирати життя – всі не дадуть відповіді на ці питання, адже і самі не знають навіщо нею себе вбивають. Єдине, що ми маємо зараз, це молитви та віру у настання миру, це нажаль поки все що ми маємо, все що хоч трохи гріє наші серця…

СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
СМЕРТЬ ВОРОГАМ! УКРАЇНА ПОНАД УСЕ!

   Прокидайся донечко, почалася війна! Раніше я навіть не могла уявити, що ці страшні слова, які декілька разів чула у різних соціальних мережах стануть моєю реальністю. Спокійний, сповнений радощів і сміху, останній вечір перед початком війни зараз здається якоюсь видумкою, адже в той вечір всі навіть не думали, який нас чекав страшний ранок. Прокидайся донечко, почалася війна – саме ці слова я почула першими 24 лютого 2022 року. Здається з вечора все ще було доволі добре та спокійно, але зранку, прокинувшись від дзвінка батьків, та почувши заплаканий голос мами і ці лякливі слова серце наче на якусь хвилину захотіло припинити працювати. Нерозуміння. Страх. Впевненість у тому, що це ще сон. Ось, що того ранку я відчула найпершим, спочатку наче поринувши у якийсь вигаданий світ, але звуки вибуху та метушня навколишніх людей швидко повернули мене до реальності. Того страшного ранку, я і мої друзі, просто наче заклякли у подиві, у наших світних головах молодого покоління лунало лише одне питання : Невже насправді почалася війна?. І вже через лічені секунди, ми точно переконалися, що це реальність, а не вигадка. Здається перше, що б ми мали робити, коли дізналися, що почалася війна – це швидко збирати речі та тікати, але ні, у нас все сталося по іншому. Ми з друзями наче розуміючи, що напевно нам доведеться скоро розлучитися, може надовго, а може і ні, - почали вести на один погляд звичайну, а на інший і ні розмову. Ми, звичайні молоді люди намагалися зрозуміти, чому у нас зараз таке горе, чому ми переживаємо спочатку війну на Донбасі, Луганщині, боротьбу за Крим, смертельний вірус COVID-19, а зараз прокидаємося від таких, сповнених страху, слів про початок війни. Але нажаль наша розмова швидко завершується, тому що нас наче осіює паніка за свої життя. Буквально через декілька хвилин вже доводиться хутко збирати свої речі та їхати в рідний край, залишаючи за собою улюблене місто та друзів, які ще залишалися в Києві. Раніше був сміх, радість та свої люди поруч, того ранку залишився лише страх. Ніколи в житті не хочеться чути від своїх друзів слова прощання, але це те, що я почула того фатального дня. Здається, якщо зараз хтось почув би ці слова, то сказав би що це жарт, але ні це сталося насправді. Так, це не сценарій з фільму, це, нажаль, реальність Українців зараз. Того дня я зрозуміла, якщо людину охоплює страх, то це страх в більшій, а то й в повній мірі, не за себе, а за своїх близьких людей. Адже тоді я вперше зрозуміла, що мене не хвилює своє життя, що моя душа зараз не спокійна через страх за своїх близьких людей та країну. Ось те, що мені показала війна, того страшного ранку. Далі була довга дорога додому, не лише в страху, а й в сльозах, які лилися самі собою. Кожну хвилину, секунду я хотіла лише чути, що всі близькі моєму серцю люди в порядку. Це було тим, за що я молилася кожної секунди. Раніше, навіть коли починалися перші війни на Донбасі, Луганщині, я не могла уявити, що колись це стане настільки маштабно, що ми будемо тікати з свого міста, туди де спокійніше, що у нас різко перерветься навчання, припиниться робота. В якийсь момент здавалося, що настав кінець, але віра у свою країну та людей, які тут живуть не давала, цьому бридкому припущенню стати реальністю навіть у думках. Чесно кажучи раніше я навіть не думала, що можна проплакати цілий день навіть того не соромлячись, це був страх, за тих хто в серці та за Рідну країну. Послухавши мою розповідь, про той гидкий ранок, здається, що виходу немає, але ні, війна показала мені наскільки хороше, чесне та віддане населення у моїй країні. Наш Президент, ЗСУ, та звичайні люди показали, що ми сильна нація та поселили віру в серці. Наступного ранку я прокинулася лише з тією думкою, що вже іде другий день війни за Україну. Але віра в серці в українців та нашу перемогу не погасала і не погасне ніколи. Кожного дня я зв’язувалася з своїми друзями, які нажаль опинилися по різних куточках нашої, саме нашої, країни. Навіть хвилини розмови вистачало, щоб на душі стало краще, адже розуміючи, що всі живі серце трішки заспокоювалося. Кожного дня я слухала новини про події в країні, виступи нашого президента, і тоді одночасно починала сумувати і радіти. Сумно і навіть боляче ставало від того, що наша країна переживає такі події, але наша віра та єдність надихали та радували, адже якщо ми разом- ми величезна сила і міць, яку не зможе порушити ніхто. Важко, дуже важко, неприємно та боляче чути як руйнують наші міста та села, як гинуть люди. Навіть одного разу задумавшись над тим, що таке війна, можна впевнено сказати, що це найкраща подруга смерті. Для мене це саме так, адже скільки своїх синів та дочок поховали батьки через війну, скільки дружин та чоловіків втратили свою частинку серця, скільки дітей назавжди залишилися без батька чи без матері, скільки людей назавжди розпрощалися з своїми рідними?. Відповідь на ці питання лише одна, багато, настільки багато, що руки тих, хто почав і веде, цю війну назавжди залишаться у крові, яку нічим не змити, ні словами пробачення, ні грошима ні навіть смертю. Зараз, нажаль, кожного дня ми бачимо військові літаки, смерті людей, чуємо вибухи та спостерігаємо як руйнують нашу країну, але за що ж? Хіба ж там в Росії не такі ж самі люди, як вони не відчувають того, що роблять, навіщо їхні військові вбивають нас та руйнують нашу країну? Здається це такі легкі питання, адже на всі питання повинна бути відповідь, але ні, все складніше як всі уявляли. Раніше я і не могла собі уявити, що за волею однієї людини можна нищити цілу країну. Тому що раніше я думала, що все, я підкреслю, ВСЕ населення хоче війни в Україні. Але згодом я дізналася, що більшість росіян не хоче вести війну з Україною, більше того, їхні військові ідуть на смерть навіть того не знаючи, адже їм кажуть « На учєнія в Україну, чи Україна сама напала на нас» але тільки тоді коли всі попадають в руки ЗСУ, приходить розуміння, що їх на рідній землі дурять, але тоді вже нічого не повернути, вбивця невинних назавжди залишається вбивцею. Я звичайна людина, і назавжди хочу нею залишитися, тому мені навіть прикро тих росіян, яких посилають на вірну смерть за те, чого немає насправді, просто дурячи їх, назавжди залишаючи на них клеймо вбивць простого народу. Звісно у всіх виникає питання, як вони їдуть воювати в Україну незнаючи, що саме вони ініціатори війни?. А тут все просто, російська влада знахабніла до того, що дозволяє собі підло брехати своїм громадянам: показувати в новинах неправдиву інформацію, поширювати плітки про вину України, та просто залякувати та налаштовувати своїх громадян проти України, або навіть говорити такий абсурд, що вони просто ідуть допомагати і рятувати Україну. Але кожного разу дивлячись на цей порятунок, стає зрозуміло що нас прийшли не рятувати, а вбивати.

   Просто дивлячись на ці фото, проймає невимовний жаль за свою країну, яка до цього так не виглядала. Але, я щиро вірю, що ми все витримаємо, адже ми Україна, а це означає – сила і сім’я. Наші люди не прості, вони пережили Другу Світову і Голодомор – тому, їх не зламати. Кожен по-різному у наш час противиться війні, хтось з автоматом у руках, а хтось з словами замість автомата.
Буквально недавно, мені на очі потрапив вірш нашого народного артиста України – Дмитра Монатика, який намагається донести росіянам, що вони неправі, та можуть все зупинити, але поки чомусь цього не роблять. Слова вірша звучать так:

Вы этого хотели русская власть?
Помочь нам так сильно
Не дать нам упасть…
Вы так это видите? русская власть?
Крики наших детей это ваша страсть?
Слезы нашых родных, побег из квартир, наших домов
Которые в дырах от пуль ваших, бомб
Города в катакомбах, Вы об этом мечтали? Были готовы?
Услышьте меня, все кто слышит в России
Я на русском пишу в родной Украине
Меня не запретили!
Что вы там возомнили?
Чем вас там кормят?
Что вам там внедрили?
Пока нас кормят пулями!
Страхом, смертями.
Это спасение по вашему?
Смотрите-ка сами…
Своими глазами, думайте головой!
Я знаю, в России есть добрые люди
Они не позволят такому пройти стороной
Об этом кричите!
Прошу! Не молчите!
Пока кричат наши дети от взрывов, поймите!
Хотя бы слова…
Ваша правда…
Смелость отныне
Вы так нужны нам!
Нужны Украине!
Ты этого хотела русская власть?
Спасти Украину и пришла убивать?
Сына ждет мать
Жена ждет супруга
Неужели за все эти года нам не понять друг друга?
Вот правда!
Ее распространите!
Весь мир повис на тоненькой нити…
Пока ваши солдаты бьют в наши дома
Прошу не молчите!
Это война!
Не допустите, чтобы в руины превратилась страна!
Горит Киев, пока говорит Киев-Столица
Но в 21-ом веке нет врага с которым нельзя договориться!
Правда?
И при всех этих мыслях
Погибая изнутри…
Я кричу: « НЕТ ВОЙНЕ!!!»
И ты повтори!...

   Читаючи його душа наче стискується від болю, від того чому все не зупиниться, але «Ми не вони, вони не ми». Звісно такі вірші, дають надію, що скоро кровопролиттю прийде кінець і всі Українці будуть жити своїм спокійним життям. Адже наша свідомість змінилася за одну добу. Коли це закінчиться, ми будемо як діти, щиро радіти речам, які зараз для нас недоступна розкіш: вечеряти з сім’єю, зустрічатися з друзями, спати без страху… Почнемо цінувати кожну мить. Тепер поняття «щастя» у всіх одне: Бути поряд з рідними, під мирним небом своєї держави, живими і здоровими.
   Тому переживши всі негаразди ми станемо сильнішими, покажемо всьому світу, що Україна не мовчатиме, коли її будуть кривдити, вона буде оборонятися, вона не впаде на коліна, як писав у своїй пісні Ярмак. Саме ми, Українці, будемо розповідати своїм дітям:
   • Як цигани вкрали танк та ракети у окупантів;
   • Як люди голими руками зупиняли танки;
   • Як чоловік переніс міну на узбіччя;
   • Як «Київський привид» знищив 6 літаків за добу;
   • Як наші військові послали російський корабель на пропозицію здатися;
   • Як дівчина побила окупанта, який не дав їй прикурити;
   • Як бабуся, що заманила окупантів на чай, підсипала їм послаблюючого та спалила у туалеті;
   • Як гопники з Києва побили окупантів та відібрали голіруч їх танк;
   • Як чоловік на жигулях зняв російський прапор.
   Хоча навіть поруч з такими історіями, ми будемо згадувати про тих, хто боронив нас та нашу землю… Всі люди добре розуміють, що ці події назавжди залишаться у пам’яті, тому навіть створили та записали такий діалог, вже добре знайомий всім тим хто пізнав на собі, що таке війна:
   - Мамо, привіт! Як у вас там? Спокійно усе? Не чути гармат? Знаю, тяжко буває вірити нам, що все добре, коли в руках автомат
   - Синку, мій любий, привіт я сумую, у Харкові град із ворожих куль, за новинами навіть вночі слідкую, і молюся, щоб втрат було нуль. Синку, а правда, що Віталій загинув? У новинах казали він справжній герой, Врятував всю країну, гранату кинув, зі словами « Київ залишиться мій»
   - Мамо, це правда, братухи немає, на моїх очах підірвався у небо. Мамо цей біль чомусь не минає, я відчуваю, що вчинив ганебно. Мамо чому я зараз не з ним? Ми друзі дитинства, всюди разом були. Мамо, скажи завинив він чим? Мамо, мені серце дуже болить.
   - Синку, не плач він нас захистив. Він справжній герой у цілому світі, Віталій і справді гідно вчинив, я вірю, що він з тобою щомиті.
   - Мамо, я за нього помщуся Росії, мій братуха не винен у цьому, ми з ним були однієї стихії. Ми переможемо і повернемося додому мамо, все мені вже потрібно іти, бережіть себе та мою сім’ю. Я впевнений, що скоро зацвітуть квітки, червоні маки просочені кров’ю…
   Почувши тисячі слів, побачивши сотні руїн та смертей ми вистоїмо, з болем у серцях за своїх людей які загинули. Я вірю, що війна скоро закінчиться і настане мир. Ми відбудуємо свою державу! Але не пробачимо тим, хто її руйнував. Переживаючи зараз такий важкий час, хочеться лише побажати всім мирного неба над головою, сили та віри, ніколи не опускати руки, та до останнього боротися за правду і молитися, адже над всіма нами один бог, і всіх потім нагородять по-заслугам, когось раєм, а когось пеклом. Останнє, щоб я хотіла тут сказати, це те що не мовчіть люди, скажіть війні: «НІ, СТІЙ», неважливо чи українці ви чи ні, немає чиєїсь війни, вона одна, і забирає життя однаково.

Бабій Катерина,
студентка факультету харчових технологій та
управління якістю продукції АПК