Я НЕ ТВОЯ СЕСТРА, ТИ НЕ МІЙ БРАТ

Чергова розповідь
з челенджу від студентів факультету харчових технологій
та управління якістю продукції АПК
"НІ ВІЙНІ!"

   Мене звуть Кристина, студентка факультету харчових технологій та управління якістю продукції АПК. Моє життя раз і назавжди змінилося 24-го лютого о 5-тій годині ранку 2022 року. Я прокинулась від плачу мами. Вона ледве змогла вимовити: “Дитино моя, почалася війна!” Страшне слово “війна” наводить жах, від якого кров стигне в жилах. Гул сирен пронизував усе моє тіло, від страху неможливо було рухатись. Тремтячими руками мама і я почали складати речі. Але куди? Що далі?
   З вікна дому було видно колони бойової техніки і танки, я ніколі раніше їх не бачила, лише як пам’ятник у місті.

   Я народилася в Чернігові. Це місто є одним з найстаріших і найцікавіших в Україні, з великою історією, з старовинними церквами та спорудами. Мама з дитинства привчила пишатися та любити рідне місто. Зараз моя гордість не має меж. Наразі мій рідний Чернігів боронить усю Україну, стримуючи ворога ціною життів багатьох чернігівців, солдатів та власною інфраструктурою.

   Згадуючи перші дні війни, одразу спливають спогади про холодний підвал та нескінченні вибухи. Звук градів чимось схожий на гучні салюти, але ніякої радості він не несе, лище жах. Пам’ятаю як дівчинка весь час плакала та дуже лякалась сильних вибухів. Тримаючи руку батька, вона ледве могла заспокоїтися. Мені так шкода маленьких діточок, які ще не розуміють чому більше вони не можуть гуляти на вулиці, чому вони вимушені спати у холодному підвалі, а не у затишному ліжку, чому батьки більше не купують смачненького, а мама весь час плаче. Мій троюрідний братик, котрому ще 4 рочки, ховався у сховищі дитячої лікарні, в якій цілодобово працювала його мама. Моя тітка дитячий анестезіолог, але після того як ворожі крилаті ракети влучили у школи, вона вводила в наркоз велику кількість поранених, які на той час знаходилися в цих школах. Вона казала, що ніколи такого не бачила. Усі стіни операційної були залити кров’ю, людей привозили з відірваними кінцівками, з відсутньою частиною голови та різними іншими пораненнями. Ось вони, наслідки російського миру.

   Усе своє життя, з самого малечку, кожного літа я їздила в Росію, до своїх рідних в Воронеж. Там мої бабусі, тітки, дядьки, брати і сестри. Родина.

   Але я навіть не могла і подумати про те, що ті, хто кожно літа так чекав на мене, радів мені, няньчив з дитинства, може сказати: “ Ну а что вы хотели, вас же предупреждали не вступать в НАТО? Где вы были 8 лет?”.
  З того моменту для мене все стало на свої місця. Хто такі росіяни, хто такі українці.
Ми ніколи не були братським народом. Так сусідами, але ніяк не братами. Все життя мама розповідала про те, як її в дитинстві зверхньо в Росії називали хохлушкой. Що діти України виглядали щасливіше, ніж ті хто жив в радянській Росії. З того моменту мало що змінилось. Що на вулицях російського поселення - алея яскравих квітів, висаджена перед домом, означає, що в тій хаті живе українська жінка, котра вийшла заміж за росіянина. Мене в дитинстві взагалі називали бандерівкою. Так про яке братерство йде мова? Їм дали привід, вони й раді. Нарешті їм сказали “фас” і вони, як голодні пси, побігли вгризатися у шию. Ну що ж, нічого не вийде, бо такої єдності держави вони ще не бачили, про яку їм навіть і не снилося. Кожний готовий власними руками задушити російського солдата, хоч би чимось допомогти ЗСУ. Та хоча би той чоловік, котрий голими руками та з цигаркою в зубах ніс мину в лісосмугу, ті ж самі українські цигани, які вкрали танк суперника, відомий Київський привид, на рахунку якого більше ніж 40 літаків окупаційних військ, бабуся, яка отруїла 8 російських солдат свіжими пиріжками. Що вже казати про кількість добровольців і волонтерів. Я впевнена в нашій перемозі. Ми вільні, а вони раби своєї системи.

   Я пишаюся тим, що я українка, що народилася на землі мужнього та працелюбного народу. Ми обов’язково відбудуємо нашу країну. Нині моєю метою є довчитися, щоб згодом повернутися додому і працювати на користь моєї України. Я вірю в нашу армію, військових хлопців і дівчат. Кожен солдат, який захищає нашу державу. гідний великої шани, лікар, який нехтує своєю безпекою допомагає багатьом нужденним, волонтер, який від щирого серця допомагає чим може, водій який возить хліб людям, продавець в магазинах та аптеках, який під обстрілами продовжує працювати, вчитель, котрий не дивлячись ні на що продовжує вчити молодь та багато хто інших. Список наших героїв нескінченний. Хочу подякувати всім тим, хто захищає мій дім.

Слава Україні! Героям слава!

Я не твоя сестра, ти не мій брат.
Ніколи не розказуй хто і в чому винен на нашій землі!

Нагорна Кристина
студентка факультету харчових технологій
та управління якістю продукції АПК