Випускник Олександр Погребиский: «Я поки що не бачу картинки, як саме це станеться, але ми обов'язково переможемо!»

 

 

Свого часу Олександр написав у соціальній мережі: «Життя це тимчасовий іспит тебе як людини, іспит, який неможливо перескласти, а тому - будь розважливим і ніколи не поспішай з висновками! Вір, завжди вір у краще! Збережи віру на всьому життєвому шляху. Щось завжди буде намагатися зламати цю твою віру, але не здавайся, чуєш, - ніколи не здавайся! Бережи любов у серці, і вона допоможе жити та бути щасливим у будь-яких обставинах, даруй її оточуючим, поширюй щастя!

Все тимчасово у цьому світі, можливо, і сам цей світ. Але те, що ти посієш в серці своєму - вічне!»

 

До того, як Саша підписав контракт у ЗСУ, його батько і дядько рік відслужили в зоні АТО. А коли, після місячного відпочинку, тато вирішив повернутися у бригаду, то незабаром до нього приєднався і син.

 

- Так ми почали з батьком служити в одній - 5-й - роті, - говорить Олександр. - Мої дядько і тато отримали повістки в першу хвилю мобілізації. Батько свого часу служив у роті почесної варти в Угорщині, а дядько - в Чехословаччині. Їм запропонували на вибір три бригади. Вони зупинилися на 95-й, житомирській, яка розташовується недалеко від Києва. І в березні 2014 роки пішли воювати. Після того, як забрали частину території України, вони обидва припускали, що буде війна і були готові перебувати на вістрі подій. Так було і під час київського Майдану.

 

Саша теж хотів воювати разом з рідними, але його не взяли, тому що не служив в армії.

 

- Я готовий був йти в добровольчий батальйон, - продовжує десантник. - Але батько сказав: якщо воюватимемо, то разом. Він розумів, що зупинити мене не зможе, бо сам з дитинства вкладав в мене думку, що потрібно бути справжнім чоловіком. Батько знав, що я будь-якими шляхами намагатимусь потрапити на передову, але і тоді він знайшов для мене аргумент: займайся тилом – це теж дуже важливо.

 

І наприкінці 2014 року, після того, як і батько, і дядько отримали поранення, Саша став волонтером.

 

 

- Історія їхніх поранень особисто для мене фантастична, - говорить він. - Коли 95-та бригада зайшла в Слов'янськ з гори Карачун, батько відразу попросив дозволити йому пройтися містом у цивільному одязі, щоб подивитися, чи залишилися «сепари». За два дні виявив кілька точок. Після цього йому запропонували подолати маршрут від Сіверська до Лисичанська, щоб виявити опорні пункти ворога. Та територія була ще «напівсірою». Батько замаскувався - одягнув гумові тапочки, шорти і футболку, взяв пакет пом'ятих абрикосів і «чекушку» горілки, взяв за «легенду», що він звільнився з в'язниці і приїхав до Слов'янська, а жінка втекла в Лисичанськ і тепер він її шукає і пішов обраним маршрутом. Тато говорить, що йому ніколи в житті не було так страшно, як тоді, під час спілкування з «сепарами», серед яких зустрічалися різні, та в основному цивільні. На одному з «опорників» йому вдалося все з'ясувати і повернутися до своїх - на блокпосту якраз стояли бійці 1-го батальйону. Але вони не знали, як виглядає мій батько і аби його впізнати викликали дядька. Коли той прибув, з'ясувалося, що комбриг з батальйоном їдуть на штурм Лисичанська і мої рідні вирушили разом з ними. Під час того бою одна людина загинула, четверо були поранені, в тому числі дядько і батько.

 

Коли мені повідомили про ці поранення, я відразу поїхав до Харкова. Виявилося, батька серйозно контузило, а дядько отримав наскрізне поранення в ногу. Необхідними ліками їх забезпечили, тому привезені гроші я спочатку практично не витрачав. Але побачив, як багато поранених знаходиться у госпіталі, деякі були в одній білизні, бо форма згоріла. Рідні порадили мені зайти в дев'яту палату до Влада Кузнєцова з 13-го батальйону, який втратив кисть. Побачене мене вразило. Я його запитав, чи потрібно щось, на що отримав відповідь: «Ні, дякую. Але якщо є трохи грошей, купіть мені державний прапор і гумові капці». Ця відповідь перевернула мою душу. Я зрозумів: не треба питати, досить подивитися на тумбочку біля ліжка і відразу стане ясно, що потрібні посуд, одяг чи мобільний телефон, щоб зв’язатися з рідними. На ті чотири з половиною тисячі гривень, які були у мене з собою, я закупив набори, які пізніше харківські волонтери стали називати «номер раз». У них входили чашка, ложка, тарілка, футболка, тапочки. Щоправда, довелося посваритися з керівництвом госпіталю, щоб до поранених дозволили ходити волонтерам, бо госпіталь військовий і цивільним не можна.

 

Повернувшись до Києва, теж поїхав у військовий госпіталь. Там вже все було налагоджено. І тоді я сказав: «Ось мої руки-ноги, використовуйте їх». Крім того, почав спілкуватися з товаришами батька по службі. З'ясував, що у більшості з них не було аптечок. Зв’язався з моїм добрим другом Ромою, який живе в Польщі, і той почав купувати джгути, кровоспинні препарати, ножиці для розрізання одягу, а я тут вже все комплектував у підсумки і відвозив на фронт, одночасно інструктуючи бійців, як ними користуватися.

 

Перша моя поїздка була у Слов'янськ, в 95-у бригаду. Якраз побачив, як повернулися бійці, які потрапили в засідку, серед них були загиблі... Мені розповіли, що хлопцям потрібні тепловізори, хороша оптика. І тоді я розмістив пост в Інтернеті, на який відразу відгукнувся чоловік і передав мені необхідну суму. З тих пір обсяги допомоги тільки збільшувалися. Я возив і їжу, і бронежилети, і каски. В основному їздив у десантні бригади- 80-ту, 25-ту, 79-ту, 95-ту. Між поїздками допомагав у шпиталях.

 

Після завершення розповіді вдалося поспілкуватися один на один і Олександр відповів на запитання длянашого сайту.

 

 

- Я закінчив факультет землевпорядкування НУБіП за фахом інженера-геодезиста і працював у приватній компанії, яка співпрацювала з російським «Газпромом». Та після подій на Майдані директор відмовився працювати з росіянами. А коли я вже був волонтером, одного разу він зателефонував попросив заїхати. Чесно кажучи, подумав мене звільнять, адже я не часто з'являвся на роботі. Та директор мене приємно здивував, сказав, що скільки потрібно часу, стільки й витрачай на допомогу армії. А коли дізнався, що я не маю транспорту для поїздок на передову, віддав техпаспорт і ключі від УАЗ «Патріот». З тих пір «Патріот» - мій позивний у батальйоні.

 

 

- Я став набагато вимогливішим, наперед до себе, - каже боєць. - Тепер завжди буду вимагати від чиновників робити те, що належить, адже це я плачу їм зарплату у вигляді податків. Побачивши війну, ставши солдатом, став більше цінувати прості речі. Раніше їдеш додому – і нічого, звичайна справа. А зараз - це щоразу радість. Я добре відчуваю себе у відпустці. Мені подобається відзначати: люди працюють, діти гуляють, ходять, сміються, весна прийшла, веселяться. Значить, ми там не дарма, якщо тут, у Києві, можна жити в мирі і спокої, як і раніше.

 

 

- Я поки що не бачу картинки, як це станеться, але ми обов'язково переможемо. З такими командирами, які є в нашій бригаді, ми виграємо війну точно. На жаль, поки не можу сказати, коли.

 

А студентам Олександр побажав бути вірними своїй справі, здобувати знання і бути готовими до змін навколо себе, а також поділився своїм життєвим девізом: «Ніхто крім нас!».