Світла пам'ять Олександру САМОЙЛОВИЧУ – студенту агробіологічного факультету
Світла пам'ять Олександру САМОЙЛОВИЧУ – студенту агробіологічного факультету
7 квітня 2025 року
Олександр Олександрович Самойлович у 2023 році вступив на 1 курс агробіологічного факультету. Справно вчився, чудово комунікував з одногрупниками. Був свідомим, цікавився історією України, філософією та був щирим патріотом. 17.09.24 р. йому виповнилося 18 років, а вже 25.10.24 р. підписав контракт у Збройні сили України. 05.04.25 р. трагічно загинув в боях за Україну на Покровському напрямку. Історії таких, як він, не пишуть на перших шпальтах газет. Їхнє життя — це не гучні заяви чи пафосні промови. Це — тиха, вперта любов до Батьківщини. Це — посмішка крізь біль. Це — юнак, який ще вчора проводив тренування побратимам, а сьогодні — лягає у землю, загорнутий у прапор, заради нас із вами.
Олександр САМОЙЛОВИЧ. «ВІНДІР» («ВІЛЛІ»)
Народився 17 вересня 2006 року. Був керівником Київського осередку Правої Молоді у 2024 році. Пішов на війну у 18. Підписав контракт у жовтні 2024 р. Став воїном 1 ОШБ «Да Вінчі». Пройшов навчання у Британії. Загинув за Україну.
Він не встиг пожити, але встиг стати тим, ким не кожен наважиться стати за все життя — Героєм. Справжнім.
Без масок і штучного героїзму. Він прийшов у Праву Молодь у 16 — не заради галочки. А щоб готувати себе до Великої війни, до Великої боротьби. І коли прийшов його час — він пішов. Усміхнений. Сильний. Світлий. Вірний до смерті.
Він не хотів вмирати. Він боявся залишити маму саму. Але попри це — пішов. Бо знав: коли не стане його — буде ще сотня матерів, чиї сини житимуть завдяки його рішенню. Його серце билося за правду, за волю, за тих, кого потрібно було захистити.
«ВІЛЛІ» був із тих, хто змінює інших. Він не змушував, він показував приклад. Завжди тверезий, завжди дисциплінований, завжди за правду. Тайський бокс, вишколи, самопідготовка, лідерство... Йому було 18, а він уже був прикладом для дорослих чоловіків. Він жив так, як ми всі тільки мріємо жити — чесно, гідно, за Ідею. І загинув так, як боїмося загинути — молодим, красивим, усміхненим.
Той, хто завжди заступався за слабших. Той, хто не знав страху. Той, кому довіряли життя. Його посмішка була найщасливішою, її пам'ятатимуть всі, хто бачив його хоч раз. У ньому була сила, яку не зламали навіть обстріли.
«Найкращі — йдуть першими», — казали нам. Ми не вірили. Тепер віримо. Бо найкращого з нас — вже нема.
Не дозволимо забути. Не пробачимо ніколи. Не зупинимось, поки не доведемо цю боротьбу до кінця — за нього, за таких, як BІH.
Спочивай, брате.
Твоя посмішка житиме в наших серцях.
Твоя ідея — в наших діях.
Твоя жертва — в нашій пам'яті. Назавжди.
Висловлюємо щирі співчуття родині та близьким
у цей важкий час.
