«Земля, яку сходив Тарас малими босими ногами, земля, яку скропив Тарас дрібними росами-сльозами»

«Земля, яку сходив Тарас
Малими босими ногами,
Земля, яку скропив Тарас
Дрібними росами-сльозами»
М.Рильський

Пам’ять про Тараса Шевченка береже наша земля в різних куточках України. Перш за все це село Моринці Звенигородського району Черкаської області, де 9 березня 1814 року народився Кобзар. Родове коріння по батьковій лінії веде нас на Запорозьку Січ до їх пращура козака Андрія, а по материній лінії – на Прикарпаття. Дитячі роки пройшли в селі Кирилівка, нині – Шевченкове, звідки малий босоногий Тарас здійснював свої перші подорожі українськими степами у пошуках «залізних стовпів, що підпирали небо». Тут пізнав ази грамоти у місцевого дяка Совгиря, відбулося знайомство з творами Григорія Сковороди, а з-під олівця вийшов перший шедевр «Коні. Солдати». Мав учителів-малярів з сіл Лисянка та Тарасівка Звенигородського повіту, Стеблеве Канівського повіту, а випасаючи громадську отару в Кирилівці, познайомився з Оксаною Коваленко, про яку неодноразово згадував у своїх творах, присвятив поему «Мар’яна-черниця».

Бував і в Богуславі, відвозячи кирилівського поповича на навчання, а фрукти – на базар, ярмаркував у містечках Бурти і Шпола. Наймитував у Вільшанах, в надії навчатися там малярству, згодом неодноразово навідувався сюди, подорожуючи Україною, згадує у «Гайдамаках» та інших творах. У селі Хлипнівка Звенигородського району 14-річний Тарас навчається малюванню у місцевого маляра протягом двох тижнів.
В дитинстві, чумакуючи з батьком, побував на Єлисаветградщині, про що потім описує в повісті «Наймичка», де називає місцеві топоніми Гуляйполе (Златопіль, потім – Новомиргород), Дідова Балка, Дев’ята Рота, Єлисавет. Підлітком з сестрою відвідав Холодний Яр, Мотронівський монастир…
Далі у біографії Шевченка Вільно-Петербург-викуп-навчання у Петербурзькій академії мистецтв. І перша подорож Україною після 14-річної розлуки. У травні 1843 року Шевченко з Петербургу виїхав до України, гостює у поета Віктора Забіли на хуторі Кукуріківщина під Борзною, зупиняється в Качанівці на Чернігівщині в маєтку Григорія Тарнавського, відвідує Київ, де знайомиться з Михайлом Максимовичем та Пантелеймоном Кулішем, провідує братів і сестру у Кирилівці, подорожує містами і селами Полтавщини, Київщини. У Яготині зустрічається з учасником декабристського руху Олексія Капністом, згодом у поемі «Тризна» митець показує діяльність декабристів, знайомиться з родиною Рєпніних, де на замовлення Олексія Капніста виконав дві копії з портрета Миколи Рєпніна (оригінал намалював швейцарський художник Й. Горнунг), одна зберігається в Національному музеї Т. Г. Шевченка в Києві, а друга – в Ермітажі. На Полтавщині відвідав Євгена Гребінку в його Убіжищі, його хрещену Мойсівці, де познайомився з поетом Олександром Афанасьєвим-Чужбинським та офіцером Яковом де Бальменом, пізніше присвятивши йому поему «Кавказ». У цю поїздку він відвідав своїх нових знайомих: Закревських у Березовій Рудці, Якова де Бальмена в Линовиці, Петра Селецького в Малютинцях, Олександра Афанасьєва-Чужбинського в Ісківцях, Ревуцьких в Іржавці, Ґалаґанів у Сокиринцях та Дігтярях.

На початку 1844 року Шевченко повертається до Петербургу і, закінчивши навчання в Академії мистецтв, весною 1845 року виїжджає в Україну для постійної роботи. Тимчасово оселяється в с. Мар’їнському на Полтавщині у поміщика Лук’яновича, де працює над портретами його родини. У 1845 році стає 128 співробітником Археографічної комісії, за дорученням якої подорожує Україною, збирає народну творчість, змальовує історичні та архітектурні пам’ятки, вивчає побут і життя народу. Восени та на початку зими 1845 року Шевченко працює на Полтавщині, у Переяславі тяжко захворів, лікував його близький друг лікар А. Козачковський, на квартирі якого він і написав «Заповіт».
Восени 1846 року виїжджає на роботу на Чернігівщину, а згодом поселяється у Києві і поселяється в будинку навпроти Інституту Благородних дівиць, потім в номерах на Хрещатику, в будинку архітектора Беретті, нині Хрещатик, 56, найдовше живе у будинку Житницького на вулиці Козине болото, де за постановою радянського уряду від 1927 року було відкрито перший Шевченківський музей в Україні – Державний будинок-музей Т.Г. Шевченка (пров. Шевченка, 8-а). Восени 1846 року за дорученням Археографічної комісії виїжджає на Поділля і Волинь. Відвідує Кам‘янець-Подільський, Кременець, Почаїв, Дубно, Берестечко та інші міста і села, де замалював там ряд архітектурних та історичних пам’яток, записав народні пісні, зібрав етнографічні матеріали. Більшість зібраних Шевченком матеріалів — замальовок, записів, архівних документів — пропала. Існували чутки, що частина з цих матеріалів потрапила до архіву Івана Фундуклея, який використав їх у своєму дослідженні «Обозрение Киева и Киевской губернии по отношению к древностям», виданому в 1847 році, звичайно, без посилання на Тараса Шевченка. Ті матеріали, що збереглися, свідчать про великі наукові досягнення Шевченка як дослідника археології та культури України, є безцінним вкладом у збереження національних надбань.

Повернувшись до Києва, подає заяву попечителю Київського навчального округу з проханням зарахувати його викладачем малювання Київського університету, але цьому завадив арешт за участь у роботі Кирило-Мефодіївського товариства.
Після заслання, навесні 1858 року Шевченко повертається до Петербургу, оселяється в Академії мистецтв, де живе до самої смерті. Попри великі труднощі, у 1859 році Тарас Шевченко отримує дозвіл поїхати в Україну. Це була третя і остання подорож поета на рідну землю, під час якої Шевченко відвідав переяславського лікаря Козачковського, гостював у Прохорівці у М. Максимовича, багато спілкувався з селянами, побував у Кирилівці з родиною, відвідав цукровий завод братів Яхненків та Симиренка, зустрічався з робітниками, читав свої твори на квартирі О. Хропаля, які справили велике враження на присутніх. За вільні розмови був заарештований і відправлений до Києва, де йому взагалі заборонили перебувати в Україні. На світанку 14 серпня 1859 року поет диліжансом через Ланцюговий міст, що на Дніпрі, виїхав до Петербурга. Цією ж дорогою у травні 1861 року поет повернувся назад уже в домовині. По Ланцюговому мосту, випрягши коней з воза, його провезли студенти Університету святого Володимира й далі по набережній до церкви Різдва Христового на Подол, де і відбулася панахида.
На жаль, шляхопровід був підірваний 9 червня 1920 року відступаючими польськими військами за наказом генерала Е. Ридза-Сміглого, відновити його за старим проєктом не вдалося. У наші дні, коли вода в Дніпрі сильно опускається, з моста Метро можна побачити залишки його опор.

20 травня 1861 року на пароплаві «Кременчук» прах Кобзаря прибув до Канева, в Успенському соборі відслужили панахиду, виголошено прощальне слово настоятелем протоієреєм Гнатом Мацкевичем: «Є світло, яке подібно світилу небесному, засяявши раз, не згасає ніколи… от, браття-християни, перед Вами світло, що світило всій Малоросії, перед Вами – Тарас Шевченко». Настоятеля було звільнено і він зник.
Члени Старої Громади на власні кошти придбали землю на Чернечій горі поблизу Канева, взяли на себе організацію та фінансування перепоховання, несли тіло пророка на своїх раменах, опікувались могилою. Поховали Шевченка як гетьмана України, за козацьким звичаєм могилу обклали каменями і надали їй форму кола. У 1884 р. на народні кошти було встановлено хрест-пам’ятник, зруйнований більшовиками у 1923 році.

22 травня 1963 року о 18-ій годині шестидесятники започаткували традицію покладання квітів до пам’ятника Шевченку у день його перепоховання. Таке своєрідне вшанування пам’яті Великого Кобзаря –українська маніфестація, вияв народного спротиву.
І нині в нашій борні з рашизмом Наш Кобзар завжди на часі, завжди з нами і вселяє нам віру:

Борітеся – поборете!
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!
                                                                                                            Т. Г. Шевченко

Сьогодні і завжди святий обов’язок кожного українця примножувати українську традицію, шанувати і берегти кожен клаптик землі, кожну пам’ятку – все що пов’язане з життям і діяльністю Великого сина України – Тараса Шевченка.

Наталія Кравченко,
доцент кафедри міжнародних відносин
і суспільних наук