Згадуємо, щоб пам’ятати… Пам’ятаємо, щоб перемагати…
1 вересня 1939 року… 22 червня 1941 року… Людство пам’ятає ці дати і страхіття Другої світової війни. Україні болить день 22 лютого 2022 року, коли сталося повномасштабне вторгнення росії… Ми щодня відчуваємо ворожі обстріли, рев сирени. Знаємо, як тяжко захисникам там, на передовій… Сьогодні зібралися нашою студентською родиною разом із куратором Миколою Івановичем СТЕПАНЕНКОМ, щоб погортати болісні й трагічні сторінки пережитої та вистражданої чотирирічної історії. Сплели словесний вінок пам’яті, ось деякі його мелодії – обарвлені журою (є з-поміж нас ті, хто втратив найдорожчих), але оптимістичні (віримо, що неодмінно здолаємо ворога!!!).
***
Той ранок мав бути зовсім іншим. Я пам’ятаю, як напередодні ввечері хвилювалася через контрольну роботу з історії – я знала предмет не дуже добре й страшенно не хотіла йти до школи. Коли мама розбудила мене, моєю першою думкою було: «Я проспала». Почалася звична метушня, я вже збиралася бігти на навчання, коли почула слова, від яких усе всередині обірвалося: «Нікуди збиратися не треба. Почалася війна». Страх не прийшов одразу –спочатку було нерозуміння. Але справжній жах накрив, коли тато перестав виходити на зв'язок із роботи. Кожна хвилина мовчання в телефоні здавалася вічністю. Я просто плакала весь цей день, відчуваючи власне безсилля перед тим, що відбувається. А потім я побачила це на власні очі. Прямо з вікна свого будинку я спостерігала, як над нашим водосховищем збили перший літак з росіянами. Це було настільки нереально, наче сцена з якогось фільму про катастрофи, що мозок просто відмовлявся вірити в побачене. Вогонь у небі й усвідомлення, що історія, якої я так боялася на уроці, тепер прямо за моїм вікном – ціною наших життів і спокою (Карина КОНОНЧУК).
Ранок. СМС. Новини. Шок. Нерозуміння… Вибух. Сирена. Сльози… Речі: гречка, телевізор – уперше телевізор працював годинами. 24 години страху, розпачу, надії, болю, віри… На двадцять п’яту вже трішечки спокійніше!.. За вікном – бій, у серці – біль, у голові – спокійний холод й замість віри – розуміння: останній бій за нашу волю, за нашу правду та за гідну долю… (Олександра ДІВНІЧ).
24 лютого 2022 року для мене – день коли життя поділилось на до та після. Я прокинулась від крику мами « Війна почалась». Сиділа сонна та перелякана на кухні й чула віддалені вибухи та не розуміла, що ж буде далі. У цей день мали б бути змагання з волейболу, ми отримали б перше місце, чекали сонечка й весни але… Все було зовсім не так. Мої батьки як зазвичай пішли на роботу, я залишись сама. Коли говорила із сестрою по телефону, почула сильний вибух… У той момент я попрощалась зі своїм життям… Дякувати сусідоаві, який забрав мене до себе та заспокоїв. Маму відпустили з роботи раніше, вона їхала і молилась, бо по дорозі йшли колони з наставленими автоматами на людей. Вечір, тато на роботі, сестра в Сумах, бо немає змоги виїхати, але ми розуміємо, що і в наше місто складно заїхати, бо воно перекрите їхніми блокпостами Вони стріляють… Ми з мамою вдвох, одягненні й перелякані… Колони йдуть щохвилини, а в новинах бачимо, як обстрілюють окраїни рідного Конотопу. СТРАШНО згадувати пережите. Згадуючи зараз саме перший день повномасштабного вторгнення, я не розумію як ми це пережили, це було дуже складно, а особливо морально зрозуміти і змиритись, що ми не читаємо це в історії, а переживаємо її особисто (Дарина БАСАРАБ).
«Памʼятаю, неначе вчора. Мій 10-ий клас. Четвер. Планів на нього було ого-го: гамірні вечори, репетиції до свят, танці в клубі. Однак того ранку все змінилося, і життя стало враз для мене інакшим. Прокинувшись від вибухів снарядів, я линула думками лиш до одного: чи в безпеці мої рідні та що буде далі.
Відтоді мій щирий та повний життям світ раптом став чужим та небезпечним. Здається, що з того ранку минуло не 4 роки, а час просто застиг на одному місці і досі ми живемо в нестерпному лютому… Проте я вірю, що скоро настане тепла весна, жалюгідний лютий мине, ми здобудемо очікувану перемогу і зійде мирне українське сонце над всією повноцінною територією України! (Віталіна ЗАЄЦЬ).
Ранок. Мама не будить нас із братом до школи. Я думаю, що скоро потрібно вставати й застеляти своє ліжко, адже в мене змагання з волейболу. Заходить мама – сумна, в розпачі – і каже: «Спіть далі. Ніхто сьогодні нікуди не йде». З екрана телевізора лунають страшні слова. Мама плаче, ми її втішаємо…Дзвінок від тата. Чуємо, як у нього все вибухає. Він перебуває під Києвом. Потім пішли запасатися харчами. Минаємо перший магазин – порожньо. Другий – уже зачинений, бо нічого не залишилося. У третьому – величезна черга. Стояли години дві, пішли з нічим додому. Невдовзі почули гуркіт і голоси сусідів. Мама запитує: «Що сталося?» У відповідь чуємо, що міст через Десну, яким ми й усі жителі могли виїхати, ось-ось підірвуть… Гучний вибух. І в цей момент усі розуміють: тікати вже нікуди. Ми відрізані від дороги до Києва. Усі мовчать… Стоїмо так хвилин десять, а потім поволі розходимося по квартирах. Зайшовши додому, чуємо, що хтось телефонує. Мамі повідомляють, що російські танки вже на під’їзді до нашого містечка. Ми в шоці. Не знаємо, що робити й куди тікати. Уся надія – що нас врятують. Але вже ввечері до нас заїхали окупанти зі своїм прапором. Я чітко пам’ятаю, як, визираючи у вікно, запитала в мами: «Нас урятують?» Мама відповідає: «Уже все. Вони тут…». Уперше я побачила танк так близько. Їхню емблему у вигляді літери Z. Вони збудували тимчасовий міст, познімали з усіх установ українські прапори й розвісили свої. Їх їхало сотнями щодня. Вони жили в моєму містечку так, ніби це їхня територія. Робили все, що заманеться, не боялися стукати людям у двері чи вікна. Розставили блокпости й не випускали нікого до Чернігова. Але якщо їхати в інший бік села – у напрямку росії – виїхати дозволяли залюбки. І це був лише перший день війни… (Ірина СЕРДЮК).
24 лютого 2022 року назавжди змінило моє життя. Того ранку я прокинулася від тривожних новин і слів про початок повномасштабної війни. Спочатку було важко повірити в реальність того, що відбувається. З’явилися страх, розгубленість і невідомість. Цей день поділив моє життя на «до» і «після». Я почала більше цінувати рідних, кожну розмову, кожен спокійний день. Війна навчила мене бути сильнішою, підтримувати інших і не втрачати віри в майбутнє (Лілія ЗАБІЯКА).
4 лютого 2022 року розділив моє життя на «до» і «після». Того ранку світ прокинувся іншим – тривожним, гучним, незрозумілим. Звичні речі раптом втратили свою звичність: тиша стала підозрілою, новини – страшними, а плани – крихкими. Я пам’ятаю розгубленість, страх і дивне відчуття нереальності, ніби це не зі мною. Але разом зі страхом прийшло й інше – усвідомлення цінності простих речей: голосу рідних, безпеки дому, звичайного «як ти?». З того дня я навчилась бути сильнішою, ніж думала. Навчилась цінувати моменти, підтримку, людей поруч. Цей день назавжди залишив слід у моїй пам’яті – як точка болю, але й як точка внутрішнього зростання (Крістіна ІВАНОВА).
Для мене на Рівненщині той ранок почався відносно спокійно. Проте вже о шостій годині на всю хату працював телевізор, з якого ми почули новини про початок повномасштабної війни. Тоді ми найбільше хвилювалися за старшу сестру, яка перебувала в Києві. Вона намагалася бути з нами на зв'язку за найменшої можливості, щоб просто дати знати, що вона в безпеці. А вже наступного дня, 25 лютого, мій тато прийняв рішення і пішов до лав ЗСУ. Це був день, який назавжди змінив нашу родину й залишив у кожного глибокий, незагойний біль. Мій тато загинув, захищаючи нас. Життя розділилося на «до» і «після», але памʼять про його сміливий вчинок і безмежна вдячність йому назавжди залишаться з нами (Ольга КРИСЮК).
24 лютого 2022 року назавжди розділило моє життя на «до» і «після». Ранок почався не з буденних справ, а з глухої, холодної тривоги, що стискала зсередини. Новини звучали нереально, ніби це помилка або страшний сон, з якого ось-ось прокинешся. Та прокинутися було неможливо – війна вже була тут. Того дня час плинув інакше. Хвилини тягнулися вічністю, думки плуталися між страхом за близьких і крихкою надією, що все швидко закінчиться. Звичний світ розсипався: плани втратили сенс, дрібниці перестали бути важливими. Залишилося головне – життя, люди поруч і бажання вистояти. З того ранку я живу з відчуттям постійної напруги, яке стало фоном мого життя. Страх перестав бути абстрактним – він оселився в звуках сирен, у коротких повідомленнях, у тиші після них. Я навчилася слухати світ уважніше, читати емоції людей із півпогляду й берегти кожну мить спокою. 24 лютого показало справжню ціну людської присутності. У цій новій реальності з’явилося більше болю, але й більше правди – про любов, відповідальність і вибір залишатися людиною. Цей день зробив мене дорослішою, сильнішою і болючіше чесною з собою. 24 лютого – це день болю, але водночас день, з якого почалася моя внутрішня стійкість. Він навчив мене жити не відкладаючи: говорити «люблю» вчасно, не боятися сліз і дозволяти собі бути вразливою. Бо саме з цієї вразливості народжується справжня, тиха й вперта сила – сила не втратити себе навіть у темряві (Анна ТЕРЕБІНСЬКА).
***
Згадали, щоб пам’ятати… Маємо пам’ятати, щоб перемогти й перемагати…