А якби ми не писали листів…

А якби ми не писали листів…

Ми пишемо листи, повідомлення, довгі зізнання, добираємо красиві фрази, шукаємо правильні слова. Іноді мені здається, що у світі надто багато написаних слів і надто мало тих, що сказані пошепки. А так хочеться, щоб наші чоловіки й жінки відклали телефони, ручки, недописані листи й просто притулилися одне до одного, щоб прошепотіти найважливіше на вушко. Тут і зараз. Поруч… І щоб кожне таке слово було сильнішим за страх, а кожні обійми – міцнішими за відстань.

Я мрію про те, щоб наші чоловіки й жінки, батьки і діти говорили одне одному про мир не з екранів телевізорів, не в гучних промовах і не на сторінках газет. А на вушко. Так тихо, щоб почуло лише одне серце, але так щиро, щоб ці слова розлетілися на всю Україну. Я хочу прокидатися під спів пташок, а не під звуки сирен. Хочу, щоб наші діти росли, не знаючи, що таке війна. Щоб ми сперечалися через дрібниці, планували відпустки, обирали шпалери й думали, що приготувати на вечерю.

Я хочу перемоги не заради красивих заголовків чи гучних слів, а заради нашого права просто жити. Мені хочеться, щоб не доводилося писати листи на фронт, рахувати дні до зустрічі й ловити кожен дзвінок, затамувавши подих. Щоб можна було просто нахилитися до рідної людини й прошепотіти: «Знаєш, як добре, що ти вдома».

Бо «міцно любити» – це не завжди про красиві слова. Іноді це рука, яка міцно тримає твою руку. Плече, до якого можна прихилитися й виплакати все, що болить. Голос, який заспокоює в найтемнішу ніч. І шепіт, що повертає віру навіть тоді, коли здається, що сил більше немає.

Мабуть, саме так і народжується мир – спочатку в людському серці, у тихому бажанні вберегти найдорожчих, у здатності любити, чекати, пробачати й залишатися поруч. А згодом ця тиха мрія перетворюється на спільну силу мільйонів людей. І одного дня вся Україна зможе прошепотіти сама собі:

«Ми вистояли. Ми дочекалися. Ми перемогли.

Ми вдома. Ми живемо. Ми міцно любимо».