Від мрії до сцени: відверта розмова майбутніх журналістів з Павлом ЗІБРОВИМ
Навчальна практика тільки розпочалась, а в журналістському портфоліо студентів вже з’явилося інтерв’ю з Народним артистом України Павлом ЗІБРОВИМ. Легенда української естради поділився з практикантами своїми спогадами про студентські роки, перше кохання, творчий шлях, легендарні вуса та думками про роль журналістики в суспільстві.
— Павле Миколайовичу, коли вперше зрозуміли, що музика стане справою вашого життя?
— Напевно, дуже рано. Коли мені було два роки, я ще не вмів добре говорити, але мелодії вже наспівував. Моя мама Ганна Кирилівна грала на музичних інструментах, тато Микола Іванович теж був пов'язаний із музикою. Вдома постійно слухали платівки. Тож музика була навколо мене від самого дитинства.
— То, виявляється, у вас музична родина?
— Так. Чесно кажучи — іншого вибору мені майже не залишили. А я ж мріяв бути пожежником або авіатором!
— Яка пісня була вашою улюбленою в дитинстві?
— «Два кольори». Ця пісня мене супроводжує все життя. У ній закладено дуже сильні емоції — любов і журба. (Павло Миколайович щиро наспівує перші рядки музичного твору)
— Кого зі своїх викладачів у консерваторії ви згадуєте з найбільшою вдячністю?
— У мене було дві спеціальності. Спочатку я навчався за класом баса і контрабаса. А вже пізніше закінчував вокальний факультет. Найбільше вдячний своєму педагогові Віктору Миколайовичу КУРІНУ — народному артисту Молдови та України. Саме він зробив із мене співака.
— Пам'ятаєте свій перший виступ?
— Так, звісно. Мені було три роки. Після виступу сусіди давали копійки — хто одну, хто дві, хто п'ять. Назбирав аж 25 копійок! Для мене це були величезні гроші. Згодом купив собі дерев'яний конструктор.
— Який виступ став першим серйозним кроком у професійній кар'єрі?
— У 1974 році ми створили вокально-інструментальний ансамбль «Явір». Потай поїхали на музичний конкурс в Керч. Замість типових композицій того часу, виконали власні пісні про кохання, лише трохи змінивши текст. І у підсумку стали лауреатами конкурсу. Для нас це була велика перемога!
— Який музичний інструмент для вас найрідніший?
— Гітара. У восьмому класі мене навчив грати старший брат. Пальці були в мозолях, струни різали руки, але я дуже хотів навчитися. До того ж, гітара творить справжні дива. Особливо серед дівчат.
— Які спогади про студентський гуртожиток залишилися найяскравішими?
— Я ще з другого класу жив у спеціалізованому інтернаті, тому до життя в гуртожитку був підготовлений. Насамперед, гуртожиток — це дружба й взаємодопомога. Якщо комусь приходила посилка від батьків — її ділили на всіх. Ми разом готували, прибирали, підтримували одне одного. Пам'ятаю, як перед моїм першим весіллям хлопці влаштували справжні проводи: о восьмій ранку розбудили весь гуртожиток духовим оркестром.
— Як виглядав типовий день студента Павла ЗІБРОВА?
— Дуже насичено. Я одночасно навчався, працював у кількох колективах, виступав в ансамблях, грав в оркестрі Жовтневого палацу, писав пісні. Спав мало, але було надзвичайно цікаво.
— Павле Миколайовичу, чи було у вас студентське кохання?
— Моя перша дружина Таня. Я її відбив! Вона навчалася на курс молодше, зустрічалася з моїм другом. Але потім щось передумала — може, побачила мене, такого вусатого Павла ЗІБРОВА, не знаю (сміється). Словом, з другом вони розійшлися, і я запросив її на концерт джаз-гурту Олексія КОЗЛОВА «Арсенал» у Будинок офіцерів. До речі, мій друг теж мав туди йти, але чомусь не прийшов, тож я його просто випередив.
Ми сіли на задньому ряду, я взяв її за руку — і все, щось “тьохнуло”.
— Ваші знамениті вуса з'явилися ще в студентські роки?
— Кажу всім, що народився з вусами. Це, звісно, жарт. Насправді відростив їх у 16 років, і відтоді майже не розлучався з ними. Лише двічі довелося збрити — в армії та перед випускним вечором.
— Відкрийте нам секрет: правда, що ви запатентували свої вуса?
— Так. Уже багато років вони офіційно зареєстровані як мій бренд. Жартую, що коштують мільйон гривень.
— За яких умов погодилися б їх збрити?
— Якби знайшовся меценат, який пожертвував би мільйон гривень на потреби українських військових. Тоді — без вагань.
— Наскільки важливу роль сьогодні відіграють медіа у формуванні іміджу артиста?
— Дуже важливу. Раніше потрібно було потрапити на телебачення або радіо, щоб тебе впізнали. Сьогодні все замінили соціальні мережі та цифрові платформи. Головне — мати цікаву ідею, бути активним і постійно працювати над собою.
— Павле Миколайовичу, щиро дякуємо, що знайшли час для такої щирої та довірливої розмови. Що б ви побажали студентам-журналістам НУБіП України?
— Дорогі мої майбутні журналісти, від вас залежить формування громадської думки. Багато читайте, цікавтеся світом, відвідуйте концерти, вистави, спілкуйтеся з людьми, обмінюйтеся думками. Живіть яскраво і на повну!
