СВЯТО-ДЕНЬ ДОЛІ наших вихованців-журналістів – і наш
Уписано ще одну величну сторінку в історію НУБіП, гуманітарно-педагогічного факультету й кафедри журналістики та мовної комунікації – випуск бакалаврів 2026 року. Відбулося яскраве, наповнене щирим спілкуванням наставників і вихованців дійство – випускний вечір. На нього завітали керівники університету та факультету, професори, доценти, майже всі студенти групи Журн-22001б, за винятком тим, кому випало в цей час складати ЄВІ. Можна визнати поважною ще одну відсутність – Альона ШМАТКО напередодні народила сина й через куратора передала вітання викладачам, «побратимам і посестрам» (таку родинну формулу використала молода матуся). Прибули на урочистості батьки, щоб розділити радість зі своїми дітьми. Потішає те, що майже всі бакалаври планують вступати до НУБіП, свою альма-матер вони обсипали заслуженими чеснотами, а керівництво вишу, факультету, викладачів словами сердечної подяки.
Привітали сьогоднішніх бакалаврів і майбутніх магістрантів президент університету Станіслав НІКОЛАЄНКО, декан факультету Інна САВИЦЬКА. Інна Миколаївна поділилася своїми думками-спогадами про тих, хто вступав до вишу вже немирного 2022 року, а захищав бакалаврські проєкти в червні цього року, на жаль, ще й досі очорненого крилом московитської війни. Ушанували світлу пам’ять тих, хто віддав своє життя за нашу свободу, подякували тим, хто стоїть на сторожі України, і, звісно, помріяли про якнайшвидшу перемогу.
Зал вирував, кожному вручено диплом й адресовано слово-настанову – упевнено, чесно й сміливо прямувати рівними та звивистими дорогами життя, сумлінно виконувати професійний обов’язок. За особливі успіхи в навчанні, за різні досягнення багатьох нагороджено грамотами. Пораділи батьки за своїх синів і донечок, зізналися, за їхніми твердженнями, «як на духу», що обрали разом із дітьми той університет, який дає надійну путівку в життя. Не хотілося прощатися (навіть тимчасово) зі своїми студентами кураторові – Ніні Степанівні СТЕПАНЕНКО, про що вона виповіла у своєму віншувальному посилі, по-материнськи тепло благословила вихованців, з якими разом ділила успіхи та невдачі, на добрі життєві справи – чисто людські, професійні, особисті.
Слова подяки від усіх здобувачів освіти виголосила студентка-відмінниця Йордана КУРГАНЕВИЧ:
«Дуже приємно в такий день стояти на цій сцені. Можливо, не всі ви мене знаєте, але я впевнена, що за ці 4 роки майже кожен потрапив в обʼєктив моєї камери.
У 2022 році, коли всі ми прийшли вперше в університет, то не знали, що нас тут чекатиме. Та загалом час був складний, адже рік нашого вступу випав на повномасштабне вторгнення, і було незрозуміло, що буде далі. Одне ми знали точно, що попереду довгих 4 роки.
Але це не так, адже добіг кінця ще один знаковий етап нашого життя – студентські роки. Те, чого так прагнули, до чого цілеспрямовано йшли, виявилося ближчим, ніж очікували. Наче лише вчора нам вручили студентські квитки, а сьогодні вручать дипломи. Так, цей час був складний, швидкий і, можливо, не такий, яким ми його уявляли в дитинстві, бо війна все ж внесла свої корективи. Але яким же він був класним, цікавим і насиченим!
А це тому, що нам надзвичайно пощастило, тому що ми потрапили саме в НУБіП. Справді, ми одні з небагатьох студентів серед всіх вишів Києва та й України загалом, які ходили на навчання очно. Іноді здавалося, що це мінус, бо потрібно вставати рано, йти чи їхати в університет, сидіти на лекціях, писати конспекти. Але ж якщо чесно. І в цьому переконує спілкування зі студентами інших університетів: вони не знають як виглядає їхній кампус, вони не знають своїх одногрупників «в лице», вони ніколи задушевно не спілкувалися з викладачами поза парами. А ми все це знаємо.
Коли ми навчаємось в університеті ,може здаватися, що це повʼязано лише зі знаннями, теорією, практикою. Але це не так. Навчання в університеті – період, який нас формує, який змінює нас. Люди, що нас оточують у цей час, справді відіграють велику роль. Тому я хочу просто подякувати. Подякувати людям, які пройшли з нами цей шлях.
НУБіП - це круто. НУБіП – це особливе місце. Це не просто будівлі й авдиторії. Це наш прекрасний великий кампус, озеленений. Це алеї, якими ми ходили тисячу разів і все одно помічали щось нове. Це їдальня, де за обідом народжувалися найкращі ідеї і найдовші розмови. Це лавочки, де ми зубрили перед іспитами і де ми сміялися після них. Це черга в «Кулиничах» довжиною до стадіону, але ти стоїш, хоч і перерва всього 20 хвилин. Це ельорн, який за ніч до сесії висне, але ти перевантажуєш його тисячу разів, бо потрібно зліквідувати борги. Це ранок після сильного обстрілу, але ти приходиш на пару і разом із групою та викладачами справляєтеся зі втомою і проводите цікаві заняття. НУБіП – це місце, яке стало нашим домом.
Але найголовніше в цьому домі – це люди.
Наші викладачі. Ви не просто давали нам знання – ви дарували нам себе. Ви залишалися після пар, відповідали на дзвінки, пояснювали вдруге і втретє. Ви вірили в нас тоді, коли ми самі в себе не вірили. Дякуємо вам за терпіння, за мудрість, за те, що ви обрали цю професію і не зрадили їй.
І наші одногрупники. Ті, з ким ми разом не виспалися перед захистом. Ті, з ким ділили конспекти й тривоги. Ті, хто писав о другій ночі «ти вже зробив?» – і ставало якось легше, бо виявлялося, що ні, ніхто не зробив, і ми всі в цьому разом.
Ми вступали до університету 2022-го року, коли українська земля буквально тремтіла під ногами, коли не знали, чи буде взагалі це навчання, чи буде університет, чи буде завтра. Але ми прийшли. І ми лишилися. І ми дійшли до сьогодні.
Наш випуск – особливий. Не тому, що ми кращі. А тому, що ми знаємо ціну звичайним речам. Ціну живого спілкування. Ціну авдиторії, де можна піднести руку й поставити запитання. Ціну того, що поруч є живі люди — не аватарки в зумі.
І за це ми всі дуже вдячні нашому університетові, ректору, президентові, проректорам, деканові, завідувачам кожної кафедри, кожному викладачу. Бо ви зробили це місце особливим для нас. Місце, у яке хотілося повертатися. Саме ви й обʼєднали нас, студентів з різних куточків України. З Києва, Криму, Тернополя, Дніпра, Хмельницька, Чернігова. Ми всі такі різні, але завдяки НУБіПу стали великою, дружньою родиною.
Сьогодні ми виходимо з цих стін (сподіваюся, тимчасово, зустрінемося знову 1 вересня). І якщо чесно –страшно. Страшно, бо тут було безпечно. Тут нас чекали, нас знали на ім’я, нас підтримували. Бо НУБіП нас виформував-виховав – не лише як фахівців, а як людей.
Ми – випуск бакалаврів 2026 року. Випуск, який народився в мирі, навчався у війні – і вийшов з університету з дипломом та з характером».
Зібравшись після офіційної частини в родинному колі, згадали перший день, перебігли в споминах «чотири літа», дали таку обітницю: не говорімо: «Прощай!», а кажімо нашим славним журналістським гУртом: «До побачення! До зустрічі 1 вересня 2026 року!! У НУБіП!!!».