Місце, де оживає слово

Знайомство студентів-журналістів 1 курсу з Національним музеєм літератури України триває. Ми провели в цьому мистецькому закладі ще одне заняття з «Теорії масової комунікації», тема якого – «Різновиди технологій медіавпливу».

Акцентували на тому, що в сучасній науковій літературі виокремлено спектр значущих інформаційно-комунікаційних технологій, які стосуються масової комунікації. Серед них:

1. Технології конструювання дійсності.

2. Інформаційні інтерактивні технології.

3. Піар-технології.

4. Рекламні технології.

5. Пропагандистські технології.

Пара збігла, як одна мить. Допомагав нам, окрилював нас дух Музею – місце, де історія українського слова оживає в кожній залі. Мовлю вже про екскурсію, яку нам подаровано. Цей візит став для нас не просто літературною мандрівкою, а справжнім зануренням у чарівний світ культури, що формувала нашу націю і продовжує збагачувати її. Тут по-особливому відчувається, як красне письменство й освіта ставали тим фундаментом, на якому вибудовувалася українська духовність, плекалася самобутність, гартувалася ідентичність.

Завдяки професорові кафедри журналістики Миколі Івановичу Степаненкові, який викладає дисципліну «Теорії масової комунікації» і залюбив нас у неї, та доцентові кафедри культурології Ярині Василівні Пузиренко ми змогли побачити це все на власні очі. Екскурсію провела заступник директора Тамара Василівна Сидоренко – людина, яка розповідає про перебуле так, ніби сама була свідком усіх подій, що розгорталися в цих стінах.

Будівля Музею має довгу й непросту історію. Ще в 1871 році тут відкрили колегію, названу на честь Павла Галагана. Галаган, хоч і був юристом за освітою, але вирізнявся багатогранністю талантів і справжнім культурним покликанням. Він заснував гурток істориків, присвячений Несторові Літописцю, підтримував розвиток мистецтв та гуманітарних наук.

Серед викладачів колегії – класики української і світової науки:

Павло Житецький — видатний теоретик літератури;

Микола Мурашко та Микола Пимоненко — майстри образотворчого мистецтва;

Єлисей Трегубоа — історик, чиї лекції формували погляди молодого покоління української інтелігенції.

Цей список можна продовжувати й продовжувати.

У Музеї зберігаються рукописи та безцінні книги письменників, якими пишається наша культура. Окремий скарб – бібліотека Маркевича, близького друга Григорія Павловича. Тут, серед старовинних томів, колись загубився в читанні Іван Франко – настільки захопився книгою, що запізнився на власне вінчання. І саме тут, у стінах двоярусної бібліотеки, 4 травня 1886 року й відбулося те знамените вінчання.

Будівлі випало пережити чимало: пожежі, зміни установ, воєнні роки. На першому поверсі навіть розташовувався шпиталь для військових. Тут діяли школи, і згодом – Міністерство культури. 1871 році нарешті розпочала роботу установа, яка згодом стала Музеєм, що сьогодні перетворився на духовний храм.

Це місце не просто зберігає історію – воно дозволяє її відчути сповна. Тут легко уявити себе серед студентів Галаганівської колегії, відчути неповторний запах стародруків і з збагнути, що українська література – жива, потужна сила, яка озивається до нас крізь товщу століть і веде у грядущину.