Ірина Горбачова: встигаю опановувати професію кадровика і займатися волонтерською діяльністю

У цей непростий час на кафедрі управління та освітніх технологій гуманітарно-педагогічного факультету НУБіП України проходить чергова сесія магістрів заочної форми навчання за спеціальністю «Менеджмент» (освітня програма «Управління персоналом»). І ми сьогодні поспілкувались з однією із здобувачів цієї групи - Іриною Горбачовою, керівницею відділу освіти в одній з громад Київської області.

- Пані Ірино, як зараз, в умовах війни, вам вдається керувати освітою?

Мій відділ освіти перетворився на неймовірно дієвий інструмент в допомозі і цивільному населенню, і військовим, і територіальній обороні. Власне, я маю досвід волонтерської роботи протягом останніх 8 років. У 2019 році отримала відзнаку Президента України «За гуманітарну участь в антитерористичній операції». Наразі, маю відчуття, що весь пройдений шлях з 2014 року був ніби тренуванням у спортсменів перед Олімпійськими Іграми.

- Чим саме Ваш відділ допомагає?

Всі наші освітяни увімкнені в процес максимально. Вчителі, які виїхали з нашої громади,  працюють дистанційно, навчають дітей. Ті, хто залишився, після уроків та у вихідні дні плетуть маскувальні сітки, приймають гуманітарну допомогу, сортують її, формують продуктові набори. Технічні працівники задіяні на кухнях закладів освіти. Щодня ми готуємо гарячі обіди для територіальної оборони, для поліції, для підрозділів ЗС України та для біженців. Загалом близько 600 обідів щодня. Наші водії на шкільних автобусах щодня евакуюють людей з найбільш постраждалих районів Київської області: Макарівського, Бучанського, Ірпінського. Зеленим коридором заїжджають і вивозять людей. Насправді, вони - Герої. Вони їдуть в тил окупанта немаючи ніякого захисту. Були випадки, коли колони шкільних автобусів потрапляли під обстріли. Але вони розуміють, що від них залежить життя людей!

- Чи багато у Вас біженців у громаді?

Ні, не багато. І це не зовсім біженці, а наші переміщені особи. В нашій громаді ведуться активні бойові дії. Цілодобово ми бачимо нові авіаудари та бомби, які скидають на наші домівки російські літаки. Ми відчуваємо артилерійські обстріли наших сіл. У нас небезпечно тому і люди до нас на поселення не приїжджають. У нашій громаді є військові об’єкти, які під постійним обстрілом. Біля цих об’єктів є житлові будинки. Більшість людей виїхала, але залишились люди похилого віку, ті мешканці, у кого немає можливості виїхати, або ж немає куди їхати. Цих людей ми евакуюємо в більш віддалений куточок громади. Поселяємо їх в нашому закладі освіти. Організували для них спальні ліжка, 3-х разове гаряче харчування.

- Як Вам вдається поєднувати роботу, навчання і волонтерство?

Насправді дуже складно. Організм досить виснажений, щодня переживаєш стрес від вибухів, навантажена максимально роботою без вихідних. Тому, поєднувати складно. Зранку робота, ночі в підвалі, в проміжках навчання.  Але зараз складно всім. Ми маємо бути сильними, маємо тримати стрій, маємо «Лупати сю скелю» за для перемоги. Не миру, а саме перемоги!

- Що Вас надихає на щоденну роботу? Чому Ви не виїхали в безпечне місце?

Мене надихає моя країна! Мене надихають українці. Наші захисники, які пішли в бій за країну. Наші жінки, які невпинно печуть, плетуть, сортують, пакують. Наші лікарі, які приймають постраждалих і допомагають цілодобово. Наші рятівники, які гасять пожежі, рятують людей. Навіть наші комунальники, які забезпечують життєдіяльність наших сіл та містечок.  Коли бачиш як бореться твоя країна – це не може не надихати. Чому не виїхала? Мабуть тому, що тут і зараз я можу бути максимально корисною в цій боротьбі. Я вивезла своїх дітей з мамою до Польщі, вони в безпеці. Мій чоловік прийняв присягу і захищає нашу країну в лавах ЗС України. Мій менший брат підписав контракт рік тому і наразі несе службу в місті, яке з першого дня війни знаходиться під обстрілами, бомбардуваннями авіації. Як же я могла виїхати? Я тут, і поки я можу бути корисною, поки я можу допомагати – я буду залишатись тут. Ми живемо в найкращі часи нашої країни, як би дивно це не звучало. В часи, коли вся нація встала на захист держави і виборює своє право на життя. Ми, українці, ми нація, яку намагаються більше 300 років знищити. І саме зараз ми об’єднані, ми сильні, ми розуміємо ціну свободи, ми прагнемо до вільного життя європейського рівня. Ми обов’язково здобудемо перемогу!  Просто кожний з нас має тримати стрій і допомагати чим може!

Дякуємо Вам, шановна Ірино Володимирівно, за Вашу активну життєву позицію і Вашу роботу. Сподіваємося, що якщо більшість наших здобувачів такі ж, як Ірина Володимирівна – сповнені оптимізмом, рішучістю, сподіваннями на краще мирне майбуття дня нас і України – нас ніхто і ніколи не переможе!

Слава Україні!  Героям слава!

Інтерв’ю провів
Сергій Кубіцький,
завідувач кафедри управління та освітніх технологій