85-і роковини Голодомору в Україні (1932-33 рр.)

24 листопада 2018 року

     День па́м'яті жертв голодомо́рів — щорічний національний пам'ятний день в Україні, що припадає на четверту суботу листопада. В 2018 р. День пам’яті жертв голодоморів припадає на 24 листопада. Запроваджений згідно з указом Президента України Леоніда Кучми № 1310/98 від 26 листопада 1998 р. як «День пам'яті жертв голодоморів». Указом Президента Україна Леоніда Кучми № 797/2004 від 15 липня 2004 р. встановлювалася назва «День пам'яті жертв голодоморів та політичних репресій», а Указом Президента Віктора Ющенка № 431/2007 від 21 травня 2007 р. подія була перейменована на «День пам'яті жертв голодоморів».

 

     Традиційно в цей день громадяни відвідують поминальне богослужіння і покладають символічні горщики з зерном та свічками до пам'ятників жертвам голодоморів в Україні. У церемоніальних заходах біля Меморіального знаку «Свічка пам'яті» в Києві також беруть участь перші особи держави, керівники іноземних країн, парламентів та міжнародних організацій, урядовці з різних країн, дипломати, представники релігійних конфесій, регіональні делегації, громадські і культурні діячі, свідки Голодоморів. Маємо пам’ятати, що на теренах України (окрім західних земель, які були під Польщею) було три Голодомори:
     1. 1921-1923 рр.;
     2. 1932-1933 рр.;
     3. 1946-1947 рр.


     Наразі ми хочемо зупинитися на другому найнещаднішому та наймасштабнішому голоді на території України, який був у 1932-1933 рр.

 

     Голод 1932-33 рр. охопив Запорізьку, Донецьку, Катеринославську, Миколаївську, Одеську губернії. Голодомор був не випадковим явищем природного чи соціального походження, а наслідком цілеспрямовано застосованого більшовицькою владою терору голодом, тобто геноцидом. Цікаво, що історичні факти свідчать – до ХХ ст. в Україні, яку здавна вважали житницею Європи, масштабного голоду ніколи не було.

 

     Масове фізичне винищення українських хліборобів штучним голодом було свідомим терористичним актом тоталітарної системи проти мирних людей, внаслідок чого зник не тільки численний прошарок заможних і незалежних від держави селян-підприємців, але й цілі покоління землеробського населення, яке хотіло жити та працювати на своїй землі. Було підірвано соціальні основи нації, її традиції, духовну культуру та самобутність.

 

 

  

      Як зазначив відомий американський дослідник Голодомору Джеймс Мейс: «Щоб централізувати повну владу в руках Сталіна, потрібно було винищити українське селянство, українську інтелігенцію, українську мову, українську історію у розумінні народу, знищити Україну як таку. Калькуляція дуже проста і вкрай примітивна: нема народу, отже нема окремої країни, а в результаті — нема проблем». 

 

 

     Почуття національної ідентичності українського селянина у поєднанні з його ментальним індивідуалізмом суперечило ідеології Радянського Союзу. Це було основою українського націоналізму і становило загрозу єдності та самому існуванню СРСР. Саме тому об’єктом злочину геноциду стала українська нація, для послаблення якої сталінський тоталітарний режим здійснив винищення українського селянства як питомої частини нації і джерела її духовної та матеріальної сили.

 

      Небезпеку бунтів та повстань для існування СРСР добре усвідомлювали у Кремлі Й. Сталін та його соратники. Не бажаючи втрачати Україну, радянський режим вибудував план винищення частини української нації, що був замаскований під плани здачі хліба державі. Йшлося про повне вилучення всіх запасів зерна, а потім конфіскацію інших продуктів харчування та майна в якості штрафів за невиконання плану здачі хліба. Перетворивши Україну на територію масового голоду, режим перекрив всі шляхи до порятунку. Лише селянам України та Кубані було заборонено виїжджати до міст, до Росії і Білорусії. 22,4 млн людей було фізично заблоковано в межах території Голодомору. 

 

    Сталін, який вважав селянство основою національного руху, вдарив по українському селянству, як по носію української традиції, культури та мови. У 1932 р. для України було встановлено нереальний до виконання план хлібозаготівель у 356 млн пудів хліба. Для затвердження цього плану до Харкова прибули найближчі соратники Сталіна – Каганович і Молотов, які були добре проінформовані про розпал голоду вже в першій половині 1932 р. в Україні. Геноцид було організовано і вчинено шляхом узаконення насильницьких дій та масового вбивства українців представниками органів влади. Сам Л. Каганович, виступаючи в 1932 р. на бюро Одеського обкому компартії, закликав до посилення тиску на селян, використовуючи картярський термін: «Треба село взяти в такий «штос», щоби самі селяни розрили ями». Близько 400 архівних документів підтверджують це.
     Аналіз змісту опублікованих протягом 1929-33 рр. близько 30-ти постанов ЦК ВКП(б), Раднаркому УРСР та СРСР, ЦК КП(б)У засвідчує факти свідомого створення жахливих умов життя для сільського населення, дві третини якого становили етнічні українці, які призвели до їх відвертого фізичного винищення. Голодомор 1932-33 рр. – це свідомо заподіяна акція. Як свідчать документальні джерела, хліб в Україні був, але хліб з України забрали.

  

    У документах Політбюро ЦК КП(б)У збереглося свідчення про те, як восени 1932 р. організовувалися з України т. зв. «зелені ешелони» для забезпечення промислових центрів Росії продуктами харчування до жовтневих свят. З України вивозили вже не тільки посівний матеріал, але й навіть, квашені огірки, капусту та помідори, залишаючи людей приреченими на голодну смерть.

    За розпорядженнями Москви заборонялась будь-яка торгівля у сільській місцевості, призупинялося продовольче постачання сіл, переслідувалося та каралося на 10 років ув’язнення і розстріл будь-яке використання хліба для оплати праці в районах, що не виконали хлібозаготівельних планів, запроваджувалася система натуральних штрафів, товарних репресій.
     У серпні 1932 р. під приводом того, що розкулачені селяни та «інші антисоціальні елементи» розкрадають вантажі з товарних поїздів та колгоспне і кооперативне майно, Сталін запропонував новий репресивний закон про охорону державного майна. Закон передбачав за такі порушення розстріл з конфіскацією майна, а за пом’якшуючих обставин – 10 років ув'язнення. Засуджені не підлягали амністії.
     За каральним документом закріпилася народна назва «закон про п’ять колосків», оскільки винним у розкраданні державного майна фактично був кожен, хто без дозволу зібрав на колгоспному полі кілька колосків пшениці. За перший рік дії нового закону за ним засудили 150 000 осіб. Закон діяв до 1947 р., однак пік його застосування припав саме на 1932-1933 рр.

     Федір Коваленко з села Лютенька Гадяцького району на Полтавщині розповідав: «У листопаді і грудні 1932 року забрали все зерно, картоплю, все забрали, навіть квасолю, і все те, що було на горищі. Такі дрібні були сушені груші, яблука, вишні – все забрали».
87-річна Ніна Карпенко з села Мацківці, Лубенського району Полтавщини, розповідає, що в селі досі пам'ятають людей, які від імені влади відбирали в своїх сусідів харчі.

    Свідки Голодомору розповідають про випадки, коли доведені до відчаю селяни божеволіли та їли тіла своїх чи сусідських померлих дітей.

   

      Історики і демографи ще й досі сперечаються щодо кількості жертв голодомору, називаючи різні дані – від 7 до 10 мільйонів. Найвірогідніше, враховуючи матеріали перепису населення 1937 р., втрати населення внаслідок повного фізичного виснаження, тифу, кишково-шлункових отруєнь, канібалізму, репресій, самогубств на ґрунті розладу психіки та соціального колапсу становили на теренах України близько 7 млн осіб. Не варто забувати про масові «братcькі могили», в які скидали померлих від голоду людей та заборону видавати довідки про смерть від голоду!

  

     З метою посилення голоду в Україні політбюро ЦК КП(б)У під тиском Молотова 18 листопада 1932 р. ухвалило постанову, якою було запроваджено специфічний репресивний режим – «чорні дошки». Занесення на «Чорні дошки» означало фізичну продовольчу блокаду колгоспів, сіл, районів: тотальне вилучення їжі, заборона торгівлі і підвозу товарів, заборона виїзду селян та оточення населеного пункту військовими загонами, ГПУ, міліцією, що призводило до голодної смерті громадян.
     Найбільше українців загинуло на територіях сучасних Харківської, Київської, Полтавської, Сумської, Черкаської, Дніпропетровської, Житомирської, Вінницької, Чернігівської, Одеської областей України та в Молдові, яка тоді була у складі УРСР, а в порожні хати вимерлих сіл було переселено росіян.

 

     Про обставини та масштаби голоду в Україні, судячи зі спецдонесень закордонних консулів у Києві, Одесі, Харкові, було відомо керівникам інших держав. Про жахливі наслідки голоду в Україні йшлося в зверненнях голови еміграційного уряду УНР в Парижі проф. Олександра Шульгіна до Ліги націй, а також до міжнародного Червоного Хреста, до міжнародних торговельних організацій. Але політичні та бізнесові кола зарубіжних країн мовчазно споглядали за трагедією або взагалі не помічали її, введені в оману сталінською пропагандою. Як, скажімо, прем’єр-міністр Франції Е. Ерріо чи англійський письменник Б. Шоу. Ба, навіть, як сумнозвісний кореспондент «Нью-Йорк таймс» у Москві, пулітцерівський лауреат У. Дюранті, взагалі заперечували існування голоду в Україні.
     Першим про голод в СРСР повідомив англійський журналіст Малкольм Маґерідж у грудні 1933 р., пише дослідник Станіслав Кульчицький. У трьох статтях в газеті Manchester Guardian журналіст описав свої гнітючі враження від поїздок Україною та Кубанню, розповівши про голод серед селян. Після першої ж його статті радянська влада заборонила іноземним журналістам їздити по вражених голодом територіях країни.
Сталінський режим проголосив голод в Україні неіснуючим явищем і на цій підставі відмовився від допомоги, яку пропонували численні неурядові організації, зокрема закордонні українські громади та Міжнародний Червоний Хрест.

 

     Одним із наслідків радянської моделі відбудови народного господарства був голод 1946–1947 pp. У повоєнний час на селі склалося вкрай несприятливе становище: скоротилися посівні площі, зменшилось поголів'я худоби, не вистачало техніки, а особливо робочих рук. Усе це вимагало зміни державної політики щодо села. Але сталінське керівництво і думки не мало про якісь зміни, село повинне було стати одним із головних джерел для проведення відбудови. Під тиском Москви уряд УРСР та ЦК КП(б)У планував на 1946 р. форсовано збільшити посівні площі, урожайність і хлібозаготівлю. 

 

     Навесні-улітку 1946 р. 16 областей України вразила посуха. Озимі та ярі культури загинули, а там, де вони збереглися, врожайність зернових складала 2-3 ц/га (у 1940 р. – врожайність 14,6 ц/га, 1944 р. – 10,8 ц/га). Валовий збір зерна був у 3 рази менший, ніж у 1940 р. Керівники деяких областей наполегливо зверталися до уряду з проханням зменшити планові завдання хлібозаготівлі, які в липні 1946 р. були збільшені з 340 до 360 млн пудів. Відповіддю на звернення про допомогу стали репресивні заходи. Було відновлено дію "Закону про п'ять колосків", за яким було засуджено і ув'язнено тисячі селян. Селяни почали тікати від голодної смерті у більш благополучні райони (Західну Україну) та міста. Щоб уникнути обезлюднення сіл, каральні органи почали відшукувати і повертати селян назад.
    Посуха загострила і проблему кормів, що відбилося на тваринництві. Почався падіж худоби. У той час, коли за межі країни ешелонами вивозився хліб, в Україні розпочався голод, жертвами якого стали майже 1 млн осіб. Наслідками голоду стало ускладнення і без того важкого процесу відбудови, скорочення трудових ресурсів села і його можливостей, падіння морального духу населення, невиконання планів п'ятирічки з відбудови сільського господарства.

 

Перепоховання останків тіл жертв Голодомору і репресій 1946-1947 рр. Личаківський цвинтар у Львові

     Голод 1946–1947 pp. поряд із іншими факторами – втрати у війні, міграції населення, входження до складу УРСР західноукраїнських земель, відбудова - мав значний вплив на демографічне становище України. Через демографічні зміни 1940-х pp. населення республіки в 1951 р. становило 37,2 млн осіб, що на 4,1 млн менше, ніж у довоєнному 1940 р. Значно змінився і етнічний склад УРСР. Зменшилась кількість таких національних меншин як євреї, поляки, німці та інші, натомість збільшилася частка росіян. 

 


Меморіал та пам’ятник присвячений Голодомору 1932-1933 рр. в Києві

     З проголошенням Незалежності України (1991 р.), розпочалося дуже повільне висвітлення даної теми в ЗМІ та розсекречення десятків сторінок державних архівів про Голодомори.
     Після довгих дискусій лише 28 листопада 2006 р. – Верховна Рада України V скликання ухвалила Закон України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні». В законі Голодомор визнано геноцидом українського народу. За це не проголосували лише члени фракції Партії реґіонів та Комуністичної партії України.
     Голодомор в Україні 1932-1933 рр. офіційно визнали геноцидом українського народу наступні держави:
1. Австралія (2003 р./2008 р.)
2. Ватикан (2001 р., 2003 р.)
3. Грузія (2005 р.)
4. Еквадор (2007 р.)
5. Естонія (1993 р.)
6. Канада (2003 р./2008 р.)
7. Колумбія (2007 р.)
8. Латвія (2008 р.)
9. Литва (2005 р.)
10. Мексика (2008 р.)
11. Парагвай (2007 р.)
12. Перу (2007 р.)
13. Польща (2006 р.)
14. Угорщина (2003 р.)
15. Португалія (2017 р.)
16. Україна (2006 р.)
17. США (2017 р. прийнята резолюція, 4 жовтня 2018 р. визнання Сенатом). 

 

     На останок хочемо завершити словами українського поета Дмитра Григоровича Білоуса:

Ти кажеш, не було голодомору?
І не було голодного села?
А бачив то в селі пусту комору,
З якої зерна вимели дотла?
Як навіть вариво виймали із печі
І забирали прямо із горшків,
Окрайці виривали з рук малечі,
Із торбинок нужденних стариків?
Ти кажеш, не було голодомору?
Чого ж тоді, як був і урожай,
Усе суціль викачували з двору,
Греби, нічого людям не лишай!
Хто ж села, вимерлі на Україні
Російським людом поспіль заселяв?
Хто? На чиєму це лежить сумлінні?
Імперський молох світ нам затуляв!
Я бачив сам у ту зловісну пору
І пухлих, і померлих на шляхах.
І досі ще стоять мені в очах...
А кажеш - не було голодомору?

Марія Поливач,
директор музею історії НУБіП України
Тетяна Чумак,
вчений секретар музею історії НУБіП України

Регіональні навчальні заклади (синій)Набір на навчання (синій)_2015Захисти дисертацій