Краснопьорова Анастасія, студентка факультету харчових технологій та управління якістю продукції АПК: Біль довжиною в … днів

       Якщо чесно, ми були готові. Як тільки ми почули перші чутки, що  може бути війна, в кімнаті 814 гуртожитку 9 вже були зібрані сумки першої потреби. Дві упаковки мівіни, консерви, гречка, теплі речі, носочки, білизна, документи, ліки. Зовнішні зарядні пристрої, або як ми їх називаємо, павербанки, були на постійній підзарядці, на всякий випадок. В голові постійно був чіткий план, що я буду робити, якщо "Це" почнеться? Збиравшись на роботу, я кожного дня перекладала документи з однієї сумки в іншу, дуже боялась їх забути і навіть кілька разів верталась за ними (так, мені було зовсім все одно, що знову потрібно підніматись, а потім і спускатись з восьмого, і що я можу запізнитись).

Я намагалась контролювати емоції, не піддаватись паніці та завжди бути готовою до наступу. Я навіть інколи шуткувала з цього приводу. Якби ж я тоді знала, що ці збори були недаремні.

24 лютого. Цей день я запам'ятаю назавжди, як найстрашніший у моєму житті.

На годиннику було 05:02, коли мені подзвонила мама та голосом, наповненим страхом, сказала: «Настя, нас бомбят. Я люблю тебя, береги себя. У вас в Киеве тихо?». Біль, паніка, розпач та ком, який став поперек горла – ось, що я відчула. Я намагалась її заспокоїти та зрозуміти, що відбувається, все було як в тумані. Відповідаю мамі: «В Киеве тихо, все хорошо, не переживай. Я тебя очень сильно люблю, прячьтесь, пожалуйста». Скидаю слухавку. Починаю дивитись новини та будити подругу. Розумію, що почали бомбити всю територію нашої держави. Все. Почався мій другий нервовий зрив. Розумію, що тіло мені не піддається. Руки та ноги трусилися як ніколи. Я вперше в житті відчула страх за свою родину, за себе. Швидко знаходжу заспокійливе, йду до сусідки, вона допомагає прийти в себе, відпоює мене валеріанкою. Дівчата починають дзвонити рідним.

Чуємо звук літаку, або ракети  не дуже розбираюсь в цьому, на жаль). Секунда, і щось вибухає, біля нас. У вікнах ми побачили помаранчеве світло, було гучно. Туман розсіявся, я зрозуміла, що це нова реальність, яку потрібно прийняти. Швидко шукаємо теплі речі, одягаємось, збираємо всю їжу, набираємо ще води та кладемо до сумки. Дзвонить мама, розповідаю їй, що відбувається. Розум стає чистим та холодним, бо розумію, в таку мить тільки ти можеш допомогти собі. Починаємо стукати в двері на блоці, будити людей та попереджати про небезпеку. Згодом спускаємось на перший поверх. Людей стає все більше, хтось їде додому, хтось як і ми готовий йти в укриття і залишатись в гуртожитку. Слухаємо новини, розмовляємо один з одним та вирішуємо зносити стільці, свічки, воду та покривала у підвал. Хлопці допомагали, як ніколи. У холі стає все більше людей, тепер вже спустились сімейні пари з маленькими дітками на руках.

Аня дзвонить до тата. Дядя Юра вже мчить за нами, щоб відвезти в безпечне місце. Шість годин очікування тривали вічність. Весь цей час було чутно вибухи, але десь з далеку.

Нас забирають, їдемо дуже швидко, бо чим ближче темрява, тим страшніше. По дорозі бачимо купу машин, всі тікають. У машинах плачуть жінки, діти, та навіть тварини. Через цих "спасателей" люди полишають свої домівки, роботу, друзів, полишають все, що створювали роками.

Приїжджаємо в село, родичі подруги зустріли мене як рідну. Стало дуже тепло на душі, але в цей же час неймовірно сумно, бо моя родина, мої найближчі люди вдома, в Новій Каховці, а я за сотні кілометрів від них. 

Всі наступні дні в селі було тихо. Ми молились кожного вечора за наших військових; співали гімн та сподівались, що цей жах скоро закінчиться.

Я постійно було на зв’язку з родиною. В моєму рідному місті російські окупанти відчули себе господарями. Вони зайняли територію, зробили свої блок пости, поселились в лікарні та дитячому будинку.

Нова Каховка перестала бути квітучою, на зміну радості та щастя прийшов страх, який заполонив все місто. Моя родина кілька днів ночувала в підвалах, бо дуже часто лунали вибухи, було чутно постріли градів та навіть автоматні черги. Вони, ці нелюди, намагались залякати та зламати наше населення. Але в них нічого не вийшло. Російські військові розстріляли машину, в якій була родина з маленькими дітками; забирали в полон чоловіків та били їх; викрадали машини, їжу та техніку. Їм це повернеться, обов’язково.

Найбільш сумно від того, в цьому жаху живе мій семирічний брат. Мені болить за нього, дуже. Але, я зрозуміла, який він в нас сильний. Він зовсім не плакав, казав що буде захищати наших дівчат і тихенько, пригинаючись, біг до мами, коли було чутно вибухи.

Херсонська область – це Україна!!!

6 березня в Херсонській області пройшли мітинги, жителі показали окупантам, що не бояться їх, що територія області належить Україні. В Новій Каховці нелюди кидали в людей гранати, стріляли з автоматів. Поранений дідусь вийшов з натовпу до них та сказав, що ми ніколи не підкоримось. На жаль, після мітингу поранена жінка померла. Але, ми віримо, що наші ЗСУ скоро помстяться за всі життя, які забрали ці монстри.

10 березня в с. Олександрівка Кіровоградскої області.

В обід відкрили вікно на провітрювання, лягли трохи відпочити і  почули цей страшний звук вибухів. Побігли дивитись у вікно (так-так, інстинкт самозбереження десь загубився) і почули ще кілька «бахів». Зрозуміли, що війна дійшла й до нас. Переляк. Ми прийняли дуже складне рішення, їхати в Польщу. Дві години істерики, страх кудись їхати, страх не повернутись, страх не побачити це село та людей, страх покидати рідну країну.

Вечірні збори, ніч без сну та ранній підйом. Ми на залізничному вокзалі, кілометрові черги, сніг та неймовірний холод, на вулиці лунає тривога, в новинах попереджають, що на Кривій Ріг почався наступ, над нами літають літаки.

В голові весь час читаю молитву та сподіваюсь, що все буде добре. 50 годин дороги: маленькі діти, старі люди, тварини, забитий потяг, люди, які сплять в проходах та тамбурах, сирени та зупинки посеред поля в повній темряві. Жах. Через півтори доби нарешті у Пшемишлі. Сльози, панічна атака, лікарі. Розумію, що мене знов накрило, злюсь на себе через цю слабкість. Розповідаю медсестрі про свою родину, вона плаче разом зі мною, обіймає мене дуже сильно та тримає за руку. Мені дають купу пігулок, нарешті стає легше. В цей час, розумію, які ми єдині, відчуваю гордість за те, що я українка та велику підтримку від зовсім сторонніх людей.

Так, зараз я в Польщі, але моя душа, мої думки вони в Україні. Матуся завжди вчила мене, що не можна бажати смерті комусь, але зараз, я бажаю смерті всім тим, хто приніс на нашу неньку Україну цю війну.

14 березня. Згідно наказу ректора Станіслава Ніколаєнка, в НУБіП України продовжили навчальний процес у дистанційному (змішаному) форматі. Всі зусилля керівництва факультету, викладачів спрямовані на організацію та забезпечення навчального процесу на високому рівні, врахування індивідуальних умов для навчання кожного студента, так як в реальних умовах війни (повітряні тривоги, відсутнє або нестабільне інтернет-з’єднання та ін.) не кожен наш студент має доступ до мобільного зв’язку чи до мережі Інтернет. Значною допомогою у вивченні дисциплін є навчальний портал «Elearn», на якому кожен може використовувати матеріали для опрацювання лекцій чи розв’язання практичних задач, а самі заняття проводяться з використанням платформ CiscoWebex, Zoom, Microsoft Teams, Google Meet тощо.

Я дуже рада, що почалось навчання, що я можу спілкуватись з своїми одногрупниками, викладачами, поділитись з ними своїми думками. І я вірю, що скоро всі окупанти стануть добривом для нашої землі, а головний монстр, який винен в цьому вторгненні буде розп’ятий на хресті прелюдно, за всі ті муки які відчувають українці.

Також, я вірю у наших волонтерів, у наші ЗСУ, у нашого президента. Вірю, що вони все роблять правильно. Вірю, що правда за нами. Вірю, що скоро ми повернемося до рідних. Вірю, що швидко відбудуємо нашу країну. Вірю, що перемога за нами.

Слава Україні!

Слава Героям України!

Перемога за нами!

 Анастасія Краснопьорова,
студентка 2 курсу 1 групи
Лариса Баль-Прилипко,
декан факультету харчових технологій
та управління якістю продукції АПК