«Побути в мови»: мовно-діяльнісні рецепції ментальнісної терапії в умовах (по)воєнної української дійсності

1 квітня 2024 року
Радості збережені дороги знову –
Ти прилинула, мов птаха голуба…
Переливами дзвінкими, мов проміння, ллється мова,
Добрий обрій сповиває золота габа.
Зринула, мов ластівка. Легкою тривогою
Тільки чорно-воронове креше синь крило…
Наопашки сповилася вогняною тогою
І страждання в темно-карих у зіницях залягло.
У дитячих пучках принесла ти вітру –
Ти – не птаха невеличка. Ти – заманливий порив!
Лиш почую щебетання – мову любої нехитру.
І доволі. І недолю я уже заговорив
Василь Стус
  «Я тепер удома. Я на Вкраїні. Я вже цілий місяць не в москві. І цілісінький місяць я почуваюся здоровшим, а то й зовсім здоровим. Ті останні місяці, що я жив у москві, а надто май – то була для мене чиста мука. І я зовсім серйозно був занедужав. Москва мені була огидла й остогидла. Вона почала мене сердити та обурювати будь з чого, навіть з чисто зовнішнього боку. Піду я, було, вулицею, побачу якийсь тротуар такий поганий, що ногу собі зламати можна на ньому, от уже мені зараз і роїться ущиплива гадка: «поганий, бо, звісно, московський!» Подивлюся на якийсь пишний купецький будинок, такий, що його збудовано великим коштом та без усякого художнього смаку, знову мені втискається в голову іронічна гадка: «Адже ж московський!» Авжеж як зайду було до читальні та візьму найпершу газету, що попадеться під руку, то біда, коли трапляться «московский ведомости». Бо я заразісінько швиргону газету геть. А ще гірше ставало мені, коли часом доводилося прислухатися, як говорить і вимовляє великоруський мужик. Вбираючи ухом гомін од великоруської балачки, я бридився й здригався: ті звуки чулися мені наче щось зовсім чуже й страшенно погане. Іноді мені здавалось (а правду сказати – тільки хотілося, щоб здавалося), ніби я російської мови навіть не розумію. Іноді, знов, я сердився, на що я добре знаю тую мову, краще було б забути її геть до нащадку. Звісно забути її я не міг, то з досади я сердився на всю москву. Зважаючи, що я схиляюся до шовінізму, я докоряв собі, сердився вже на себе самого і нервувавсь» (Агатангел Кримський).
  Аналізом та коментуванням зацитованих висловлювань геніального українського мовознавця, письменника, поета, орієнталіста І половини ХХ століття Агатангела Юхимовича Кримського розпочав роботу аспірантський філософсько-науковий гурток НУБіП України.
  У вступному слові керівник гуртка, доктор філософських наук, професор М.Є. Максюта зазначив, що сучасна українська дійсність потребує поглибленого переосмислення трагічного воєнного досвіду та віднаходження оптимальних шляхів і засобів подолання негативних, зокрема, ментальнісних наслідків. У контексті актуалізованої проблеми заслуговує на увагу, наголосив він, висвітлення змісту й значення традиційно філософсько-постмодерністського поняття «травматичний досвід» в горизонті явищ і процесів сучасної української дійсності, його легітимізуючий дискурс при-відкриває позитивні ментальнісно-терапевтичні перспективи.
  Загострення завдань зміцнення ментальнісного здоров’я українських людей в умовах тривалого воєнного стану зорієнтовує, зокрема, на переосмислення й освоєння способів буття рідної мови, мовної свідомості та мовної діяльності, принципові узагальнення чого, як «бування у мови» (М. Гайдеґґер), сприяють подоланню травматичного досвіду. У цьому ракурсі М.Є. Максюта привернув увагу до відомого західноєвропейського лінгвіста Едуарда Сепіра: «Люди живуть не лише в об’єктивному світі речей та не лише в світі суспільної діяльності. Значною мірою вони перебувають під впливом тієї мови, що є засобом спілкування у конкретному суспільстві. Помилковим було б припущення, що ми можемо повністю усвідомлювати дійсність, не звертаючись за допомогою до мови, або що мова є другорядним засобом вирішення окремих проблем спілкування і мислення. В дійсності «реальний світ» значною мірою підсвідомо будується на основі мовних норм даної групи. Ми бачимо, чуємо та сприймаємо так або інакше ті або інші явища головним чином завдяки тому, що мовні норми нашого суспільства передбачають дану форму відображення».
  Ментальнісно травмована людина може й повинна почути і відчути усю оздоровлюючу глибину рідної мови – як наскрізно синтезуючого чинника зміцнення засад душевно-духовного життя. З одного боку, повнота життя рідної мови реалізується суб’єктом мовної діяльності Як пасивно засвоєна даність, поза попередньо рефлектуючого її сприйняття. З іншого ж боку, мова як мовлення, зазначав Ф. де Сосюр, репрезентується «індивідуальним актом волі й розуму», застосуванням «мовного коду», його індивідуальними комбінаціями.
  Мовна діяльність – важливіший вид соціальної діяльності людини, онтологічно закоріненої в історичному формуванні й розвитку рідної мови, яка доносить життєзначимі національно-культурні здобутки, звичаї й традиції.
Як суб’єкт мовної діяльності, людина гідна не може й не повинна не чути висловлене попередніми генераціями та успадковане рідною мовою. Для нинішніх поколінь українців психологічно переконлива життєстверджувальна людяність рідної мови, мовно-діяльнісних зініціювань упевненості відношення людини до світу. Гідною, упевненою в собі та здатною вмотивовано протистояти психічним травмам є людина, сформована в атмосфері ретрансльованих мовною свідомістю та мовною діяльністю національно-культурних цінностей: перебуваючи у світі рідної мови, суб’єкт мовної діяльності зростає духовно, розвивається інтелектуально, об’єктивно отримуючи успадковане від попередніх поколінь та підноситься індивідуально-особистісними якостями освоєння духу рідної мови, національно-мовних цінностей над трагічними обставинами, мобілізуючи усю свою внутрішню енергію. Володіння рідною мовою, принаймні, на більш-менш об’єктивно вичерпному смислостверджувальному рівні, прияє уникненню підсвідомих впливів психологічних подразників «розпливчастого», двозначного сприймання явищ, в чому особливо благотворна роль, до прикладу, мови Тараса Шевченка. Так, з одного боку, мова «Кобзаря» зманіфестовує високу національну гідність українців, оспівуючи цінності людяності та людськості, а з іншого боку, і кожний вірш логічною послідовністю висловлювань демонструє органічну єдність людських якостей честі, шляхетності людини прямого, правдивого життєвого шляху, як, до прикладу, звертаючись до своєї долі поет наголошував:
«Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
Ходімо ж, доленько моя!
Мій друже вбогий, нелукавий!
Ходімо дальше, дальше слава,
А слава – заповідь моя».
  Ми говоримо: «доля людини», маючи на увазі, що за цим стоїть життя. І отже, йдеться про Буття. А в ньому, як дар життя, як у-можливлене бути, визначена певна (відповідна) Доля людини – її «дольова» участь у Бутті (за аналогією, звичайно, досить приблизною, із дольовою участю, наприклад, у власності). Доля людини – її «місце» у Бутті, дарунок «часточки» Буття, дарунок у Вічності: доля як «місце» людини у Бутті – місце, яким вона своєю життєдіяльністю і розгортається, проявляється у Часі – до Вічності. Довічність долі – її єдина мета. Бо перед своєю долею, як і перед вічністю, людина один на один.
  Кожна людина наділена “місцем”, як певною долею, чи часточкою буття. Це не означає перед-заданість її долі. А лише приналежність до Буття, означає, що кожна людина отримує дарунок – життя. Причому саме цей дарунок, саме цю «долю» свого життя. На першому плані тут – індивідуальність, неповторність кожного людського життя, як «долі – часточки» у бутті. А не його фатальність. Бо якщо кожна людина індивідуальна долею свого життя, своєю долею у бутті, то саме на ній, на індивідуальності, і вся відповідальність за цю «долю» буття. Ніхто інший неспроможний це зробити: він жодним чином не може стати, бути саме на даному місці. Кожна інша людина – інша «доля» у бутті. Кожна інша людина – інший світ, інше бачення, розуміння, переживання дійсності, інші потреби, цінності, уподобання, бажання, переживання, інша діяльність, інша позиція у житті. Кожна інша людина – людина саме інша, вона має свою долю життя, як «долю» у бутті, й відповідальна за неї.
  І, отже, якою, як є людина у житті, такою, зрештою, складатиметься і її доля.
  Звичайно, не може бути прямого й безпосереднього переходу від повсякдення, емпіричних життєвих проявів до долі. Повсякденно-емпіричне – вчинки, стосунки, події, переживання. А доля не є лінійною спрямованістю життєвих дій та фактів. Нескінченна низка буденного життя, чи їх сукупність, – це одне. Доля в житті людини –  поняття зовсім іншого, вищого рівня. Поняття долі тому й потребує іншого, більш високого рівня мислення. Подібно до того, як поняття «світ», «буття», «людина», «природа», «простір», «час» відразу ж налаштовують на докорінно відмінний від повсякденно-емпіричного лад мислення, так і поняття доля не є буденно-заземленим. Доля людини співвідносна із поняттям життя в цілому, а не з його конкретними подіями чи фактами.
  Але останні –  події та факти життя – звичайно, не можуть не осмислюватись крізь життєву долю. І тим більше події й факти доленосні –  загальнозначимі. «Загальнозначимість» – критерій, що переорієнтовує події й факти життя у статус їх доленосності. Бо й саме поняття «доля» – загальнозначиме. І, отже, – світоглядне. Воно набуває адекватного евристичного сенсу у контексті світоглядного мислення та самосвідомості: світогляд, як вже зазначалось, є формою самосвідомості.
  Але ж цілком слушно можна заперечити: слово «доля» чи не найпоширеніше саме у повсякденні, використовується для відображення перебігу цілком конкретного життя конкретної людини, особливо у зв’язку з неординарними подіями чи помітними змінами? В самому питанні – і відповідь. Слово «доля» коректно вживається тоді, коли йдеться про загальнозначимі події, такі, що привносять зміни у життя в цілому. Крім того, поняття «доля», як і будь-яке інше, у повсякденні вживається найчастіше без змістовної конкретизації та виявлення повноти його сенсу. Це зовсім не означає, що воно втрачає свій потенціал. Адже коли ми вибудували певний ланцюг подій, що завершуються помітними результатами, і тим більше, коли останні мають неординарний чи трагічний характер, ми цілком правомірно й говоримо: «Така доля людини». Але, промовивши це, ми, хоча найчастіше неусвідомлено, переорієнтовуємо спрямування наших думок вже у вищий рівень світоглядного знання й мислення. Бо ж долею ми «узагальнили» життя в цілому - ми мали на увазі, зрештою, переживання і проживання життя як життя. А не знання певних подій у житті, що спричинили певні наслідки. Отже, слід мати на увазі, що є події, факти, процеси, явища у житті та їх знання. А є переживання життя людиною. Останнє і підносить до рівня долі.
  Але слід ще раз наголосити, це не означає, що доля «відірвана» від подій, процесів, стосунків, конкретних фактів повсякдення. Якщо кожний має свою «долю» у бутті, то неодмінно постійно і відповідально наповнює цю «долю» конкретикою свого повсякдення. А наповненнями – й переживає свою долю життя.
  Таким чином, рідна мова – духовно-енергетичний провідник історичного, культурного поступу нації, а тому адекватне змістовне перебування в енергетичному полі національно мовної свідомості є життєвою необхідністю для ментальнісно-враженої особистості, для її виживання. Людина гідна – психологічно упевнена, відповідально й турботливо повсякчас і упродовж усього життя способами самотворчого життєздійснення, прямо чи опосередковано, долучаючись до скарбів національної мови, також вільно й творчо вирощує в собі безмежно прекрасний, умиротворюючий, невичерпний світ рідної мови, переживаючи найбільше душевне задоволення, радість та впевненість перебування «у себе вдома». Як проголошує відомий український поет Платон Воронько:
«У слова свої закони вічно мінливого руху,
у слова свої ознаки світла, тепла, ваги.
Слово – клітина мислі, артерія сили духу.
Тільки воно єднає різні людські береги… »
   Далі буде…
 

Слава Україні!

Слава НУБіП України!

Слава Збройним Силам України!

 
 
Микола Максюта,
професор кафедри філософії та

міжнародної комунікації 

Захисти дисертаційРегіональні навчальні заклади (синій)Набір на навчання (синій)_2015

Натисніть «Подобається», щоб читати
новини НУБіП України в Facebook