ПЕРЕМОГА ТІЛЬКИ В НАШИХ РУКАХ! переконана студентка факультету харчових технологій та управління якістю продукції АПК

22 квітня 2022 року

Чергова розповідь
з челенджу від студентів факультету харчових технологій
та управління якістю продукції АПК

   Ми– українці! Ми суверенна, незалежна і сильна держава. Україна є найбільшою країною Європи. Раніше вона входила до складу інших держав, проте наша держава більше двадцяти років тому, здобула незалежність і я цим дуже пишаюсь й буду пишатись. Вона є найродючішою країною на землі. Вона годує наших земляків, щоб ми могли її робити ще більш прекраснішою й квітучою. Вона подарувала нам найпрекрасніші гори під назвою Карпати, де кожен може намилуватися красотами нашої землі, де кожен може зробити ковток свіжого карпатського повітря.
   Головна мета нашої країни, як говорить в наш президент «заможний українець, де Україна має всі підстави стати одним з найбільших у світі хабів для стартапів та високотехнологічного виробництва.» і ,насамперед, забезпечення наших потомкам хорошого, мирного, цілеспрямованого майбутнього. Україна дає нам багато можливостей, аби зробити це майбутнє кращим, як для наших дітей , так і для нас самих. Українці- це не тільки велика і могутня нація, це одна велика і об’єднана родина.
   Наша земля багато чого випробувала на «своїй шкірі» і ми точно ніколи не забудемо тих подій, від яких хотілося б почути від бабусі і забути як страшний сон. Але це наша справжня історія і вона ніколи ні ким не забудеться, ніколи ні ким не замалюється.
   Я Потапенко Анастасія, студентка факультету харчових технологій та управління якості продукції АПК. Навчаючись в Києві, поєднувала навчання з роботою. Це дійсно важко, адже ти маєш встигати все за короткий проміжок часу: повчити пари, приготувати їжу, попрати одяг і т.д.

   Все ніби, йшло по звичайному графіку, якби не дізналась по новинах страшну звістку нашого сусіда- президента Росії Путіна: розпочинається повномасштабна воєнна операція по всій території України. Ми всі знаємо що Путін давно не дружить зі своєю головою , але щоб настільки ніхто б не міг подумати. Не зважаючи на те що, Крим і Донбас вже окупований російськими військами, їм захотілося до кінця загарбати нашу рідну землю. Хочу наголосити на тому, що президент оголосив повномасштабну «воєнну операцію» а не війну, яку ми бачимо на телеканалах. Так хочу сказати - це не воєнна операція, це суцільний геноцид українського народу. Цей російський терорист, не побоюсь цього слова, говорив що буде руйнувати тільки воєнні структури і стратегічні об’єкти. Ось що ми бачимо в реаліях:

   Гірко на душі робиться, коли знаєш, що це відбувається саме на моїй Батьківщині. Серце починає розриватися, коли дізнаєшся від знайомих, що неподалік від їхнього дому вдарила ракета і натрапила на будинок з маленькими дітьми. У такі моменти я починаю розуміти, що ми ніколи цього не пробачимо москалям за їхній, так би мовити «русский мир». Я гадаю, це закарбується кожному в пам’яті на все життя.
   Кожного ранку я прокидаюся з думкою: « Невже це не сон ?». Підбігаю до матусі і задаю це саме питання. «На жаль, ні» - мовить вона. Щоб заспокоїти маму, я стараюся чимось відволікти: подивитися приємний фільм, випити чашечку зеленого чаю і поспілкуватися за столом. Ми, звісно, розуміємо, що війна не закінчиться через декілька днів, проте безсумнівно віримо в нашу перемогу.
   У перші дні війни ми спочатку не знали куди себе діти- звичайно, в першу чергу, це паніка, переживання, погані навіювання думок. Потім зібравшись з думками, наготували на всякий випадок « валізу тривоги». Ми взяли найнеобхідніше: документи, харчі, аптечку і теплий одяг. Насправді, ніколи не думала, що в XXI столітті мені доведеться ночувати в погребі із законсервованою продукцією під світлом у вигляді запаленої свічки. Нам трішки пощастило, оскільки ми зараз проживаємо в маленькому селі на Черкащині, і тут більш-менш безпечно, тому нам не доводилося поки що ночувати там.
   Одного дня мені тато запропонував виїхати з мамою за кордон, бо так буде спокійніше йому за нас, а сам піде воювати за нашу землю. Я розумію, що тато бажає нам тільки добра і безпеки, але ми сильно з мамою не хотіли нікуди їхати, бо вважаю, що це зрада для країни. Варто зазначити, мама дуже боялась кудись виїжджати, оскільки ніхто не знає яка була б дорога, в яку країну та й взагалі не готова була піти на цей крок. Я не заперечую, можливо так би було краще, адже ти точно знаєш що ти в безпечному місці а це – найголовніше. Я теж була проти, тому що не хотіла покидати своїх близьких: молодших двоюрідних сестер, бабусь і дідусів. Разом з собою ми не могли б їх взяти. У кожного були свої проблеми та їхати теж були проти.
   Тому, вірю, що наша країна переможе в цій запеклій боротьбі, адже ми показали наскільки ми сильні і незламні українці.

Перемога тільки в наших руках і вона обов’язково станеться!
Все буде Україна!!!!
Слава Україні!
Героям Слава!

Потапенко Анастасія
студентка факультету харчових технологій та
управління якістю продукції АПК

 

Набір на навчання (синій)_2015Регіональні навчальні заклади (синій)Захисти дисертацій

Натисніть «Подобається», щоб читати
новини НУБіП України в Facebook