ВІЙНА ПОКАЗАЛА, ЩО УКРАЇНЦІ – ЦЕ НЕ РОСІЯНИ

Чергова розповідь
з челенджу від студентів факультету харчових технологій
та управління якістю продукції АПК
"НІ ВІЙНІ!"

   Для всіх українців назавжди запам’ятається дата 24.02.2022р. Всі розуміли що війна неодмінно почнеться, але як не готуйся, все рівно не будеш готовим. Протягом лютого ми з друзями обговорювали можливі події, і те як ми будемо діяти. Більшість говорили, що за можливості виїдуть за кордон, інші ж говорили, що в перший же день поїдуть додому, до рідних. Я схилялась до тих хто поїхав би додому. Зараз я знаходжусь вдома, зі своїми батьками та сестрою в селі, на Полтавщині.

  Ранок 24 лютого почався надто рано, зі звуків вибухів о 5:30. До останнього не вірилось, що почалась війна, остаточне усвідомлення прийшло лиш о 6 ранку, коли з’явились перші новини, що розпочалась війна, та оголошено було військовий стан. Оскільки в мене не була зібрана так звана “тривожна валіза”, то за півгодини я швиденько зібрала все необхідне, і вирушила до сестри, що проживає в Києві, для того щоб разом обговорити, як ми будемо їхати додому в Полтавську область. За ті півтори години, що я їхала, ми вже домовились з подругою, що нас заберуть її батьки, нам пощастило, що в них були вільні місця. Через затори важко було доїхати за місто, тому ми скористались метро, і потім пару кілометрів пройшли пішки.

Останні фото перед від’їздом з Києва

   Дорога з Києва до Гадяча зайняла близько шести годин, через затори та блок-пости. На ранок ситуація вдома була спокійна, але по дорозі часто дзвонили знайомі і було багато різної інформації з приводу переміщення російських військових, тому ми лиш сподівались, щоб не зустрітись з військовими по дорозі. На щастя, вся інформація про яку нам говорили виявилась неправдивою і вдома було відносно спокійно.
   Перші дні виявились морально важкими, оскільки моє село знаходиться на кордоні з Сумською областю, і до міста Охтирка всього лиш 30 км, тому з перших днів ми чули бомбардування, які відбувались там і в навколишніх селах. Щодня існувала загроза переміщення російських військових повз наше село, оскільки воно пролягає біля дороги, яка починається від кордону з Росією, і має вихід на дорогу до Києва.
   Найважчими були дні з 26 по 28 лютого. 26 лютого російські військові переправлялись в Сумській області, доволі недалеко від нашого села, тому знаходились біля сховища, на випадок якщо вони проїжджали селом, але на щастя ми лиш чули дуже гучний гул від руху російської техніки. О десятій, ми почули дуже сильний вибух, тому пару годин провели в сховищі, та вночі вже повернулись додому.
   Зранку 27 лютого, нашим селом проїхало декілька колон російської військової техніки в сторону Веприка. В них закінчилось паливо в декількох танках, тому вони їх лишили і поїхали далі. Чоловіки, яким було цікаво, швиденько сходили подивились на них, та забрали боєприпаси і деякі частини. В сусідньому селі військові викрали машину та бензин, проте по поверненню вони зрозуміли що не зможуть їх забрати, тому спалили свої п’ять танків, і поїхали далі за своїми військовими.
   Після третьої години, ця ж колона вирушила з Веприка, назад в Сумську область, в сторону Комишів, але на цей раз вони об’їздили все село, намагались зайти в магазини, з ними говорив один чоловік. Весь цей час ми провели в сховищі, і всю ніч провели теж, оскільки о десятій були сильні вибухи неподалік, і російські війська лишились в селі в пошуках палива.

      Наступного дня, окупаційні війська знову їздили з одного села в інше крізь нас, стало зрозуміло що вони просто блукають не розуміють як їм виїхати. Якщо попереднього дня ніхто не постраждав, то 28 лютого вони розстріляли машину з людьми на околиці, вбили пса мого друга, та обстріляли машину, чоловік якої не постраждав і встиг втекти. Більш за все, цього разу, вони знайшли правильну дорогу, і більше в нашому селі не з’являлись.
Навіть після свого відходу, російські війська лишили після себе так звані “подарунки”, у вигляді розтяжок, кинутої спаленої техніки серед дороги, та лишили своїх мертвих військових після втоплення техніки, не збираючись їх забирати.
   В перші дні, коли стало відомо про ситуацію в Охтирці, і з’явилась можливість, ми збирали гуманітарну допомогу для цього міста. В хід пішло все що мали люди: медикаменти, продукцію з власних городів, теплий одяг. Також був грошовий збір на карту. Пізніше таку ж гуманітарну допомогу збирали для міста Харкова. Також, ми з друзями та викладачами школи плели маскувальні сітки для військових.
   Щодня нам чути вибухи з міст Сумської області, таких як: Охтирка, Тростянець, Лебедин. Найбільш чутними для нас були вибухи у селі Комиші, де російські військові скинули ракету на подвір’я мирних жителів та обстріл та обстріл ГПЗ в селі Павліка, від цих вибухів навіть вікна тремтіли, і було яскраве сильне зарево від пожежі.
   Мої рідні пережили окупацію в місті Тростянець. На щастя вони живі, на даний час з ними все добре. Весь час вони знаходились без світла, і лиш раз на пару днів ми зідзвонювались з ними, щоб мати інформацію як вони. Місто зазнало значної руйнації, та сильно понівечене військовими, ті нелюди прикривались людьми як живим щитом, мародерили та вбивали. Яке щастя було почути, що місто звільнене, а через пару днів наші рідні приїжджали до нас, та в Гадяч за необхідними речами.
   З приходом війни, люди починають цінувати прості речі, розуміти що щастя є в буденних речах, в тому що ти живий, та твої рідні знаходяться в безпеці. За цей час я дуже почала цінувати нормальний сон, спокійним він ще довго не буде, але мати можливість спати вночі, в своєму ліжку це велике щастя. Стресові ситуації показали нам людей, які допомагають нам, як фізично так і морально, слухають та переймаються за нашу безпеку, ці люди для нас стали особливо цінні, і будуть такими завжди, після війни. Як виявилось, навіть сенс життя був у доволі простих речах, таких як: будувати плани, мріяти, бути впевненим у завтрашньому дні, який неодмінно настане для всіх.
   Моя найбільша мрія зараз – це закінчення війни, звісно це буде довгий і нелегкий процес, але перемога України є очевидно, це лише питання часу. Тому я спокійно планую майбутнє, обговорюю з друзями поїздки містами України, та маю надію найближчим часом повернутись в Київ.
   Ще я хочу зачепити тему про те, що росіяни, як виявилось є бездушними людьми. Я навіть не можу уявити, які жахи пережили люди в окупованих містах, що їм довелось винести, і наскільки морально похитнула їх ситуація. Звірства окупаційних військ, які виявили в Бучі, Ірпіні, Бородянці та інших багатьох міст і сіл, є справжнім проявом геноциду проти українського народу. Людей не просто вбивали, їх ґвалтували, катували, змушували терпіти фізичне і моральне насилля. Їхні дії показали справжню суть та жахи цієї війни та те, які російські війська нелюди. Страшно усвідомлювати, яка ж тоді ситуація в окупованому Маріуполі. Військові, які вчиняли такі жахіття не мають права навіть бути полоненими, всі вони будуть знайдені з часом, та мають бути покарані законом. Мародерство – це найменше біда, яку вони зробила, вбивства цивільних людей є не лише великим гріхом, а й тяжким злочином.
   Також, я дуже вражена від реакції російського населення. Як люди можуть підтримувати вбивства? Як вони можуть говорити, що так українцям і треба? Я взагалі не можу їх зрозуміти. Чому для росіянина більшим горем є закриття соцмереж, магазинів та закладів швидкого харчування ніж життя невинних людей. До прикладу, в мене є рідня в російському місті Бєлгород, і вони не вірять, що саме росія напала на Україну та намагаються нав’язати думку, яку їм говорить російська пропаганда.
   На жаль, саме війна показала, що українці – це не росіяни, це навіть не братні народи, ми дуже різні. В той час як українці допомагають один одному, заважають російським військовим окуповувати території, масово вступають до лав ТрО та ЗСУ, волонтерять та займаються збором коштів на потреби військових та цивільних людей, доставляють допомогу на небезпечні території, ризикуючи своїм життям. Росіяни ж показують свою справжню суть, поливають брудом українців та знецінюють нашу культуру та націю, за кордоном бояться говорити що росіяни та можуть видавати себе за українців. Їхні дії показують, що ми маємо різні цінності та ніколи не маємо, навіть мати нічого з ними спільного. Тому я пишаюсь тим, що народилась в Україні, маю чудових людей поруч, живу в демократичній державі та маю повноцінні права людини.
   Підсумовуючи все вище сказане, хочеться сказати, що я вірю в Збройні сили України, перемога неодмінно за Україною. Після закінчення бойових дій та війни наша держава швидко відбудується та буде ще кращою.

Мирного нам неба над головою!
Слава Україні!

Калюжна Юлія
студентка факультету харчових технологій та
управління якістю продукції АПК