Челендж студентів факультету харчових технологій та управління якістю продукції АПК: «НІ ВІЙНІ!» продовжується

Розповідь наступна

МИ НЕ ВОНИ, ВОНИ НЕ МИ

   Мене звати Каріна, мені дев’ятнадцять. Навіть у жахливому сні я не могла уявити про такий жах, який спотворив життя українців.

   Я проживаю у невеличкому місті Ізяслав Хмельницької області. Наша область славиться великими сільськими господарствами та родючістю земель. У нашій області виключно спілкуються українською мовою, що так сильно приваблює затятих українців. Та люди тут живуть надзвичайно щирі та привітні.
   Вечір 23 лютого 2022 року я як завжди лягала спати і думала скоріше б закінчився COVID-19, щоб люди у всьому світі почувалися комфортно, жили без масок на обличчі, без обмежень. Щоб я мала змогу повернутися до нормально студентського життя, навчатися очно, а не через комп’ютер на дистанційному навчанні. Я повірила в найкраще і спокійно заснула.

   24 лютого 2022 року на аеродром міста Староконстянтинова Хмельницької області російські окупанти скинули три ракети.

   Ранок, на телефон з усіх месенджерів мені приходять повідомлення від моїх друзів з відео повідомленнями в яких чути звуки серен, на очах у друзів і знайомих сльози. І водночас в мою кімнату заходить мама і каже: «Ти не хвилюйся, все буде добре».
   Мама і тато пішли на роботу, а я залишилась вдома з меншим братом. Весь день я не знаходила собі місця, немогла зрозуміти невже це війна. Невже коли люди живуть у 21 столітті може відбутися таке жахливе вторгнення Росії в суверенну, незалежну державу - Україну. Це просто жах! Мене переповнювали емоції, руки тремтіли під час того як писала знайомим як вони, адже більшість з них живуть на східних територіях країни. Зв’язок відсутній, але добре, що був Інтернет. Я відразу зібрала тривожну валізу. Зарядила всі електронні пристрої: телефони, ноутбуки, павербанки. Відчувати таке, я б не побажала нікому, коли за один день життя перетворюється на «пекло». Весь день я моніторила новини. «Дистанційне навчання призупинено. Сподіваюсь всі живі та здорові. Відпишіть мені, будь ласка» - повідомлення куратора моєї групи.
   В місті черги до продуктових магазинів, аптек, магазинів побуту, АЗС. Я ніколи такого не бачила. Мій тато відразу пішов на запис в територіальну оборону. Більшість чоловіків створили величезні черги до воєнкомату, аби захищати своїх жінок, дітей, обороняти свої землі. В нас мужні і відважні чоловіки - справжні нащадки козаків! Це був перший день війни.

   Настала ніч, очі не змикаються в мене і в мами, до 5-ї ранку ми сиділи на кухні і дивилися новини, і слухали, чи не лунає сирена. Врешті я заснула. Але сон був не довгий, мене розбудив звук сирени. Бомбосховища знаходяться далеко від мого будинку, підвал в аварійному стані, тому рішенням тата, вся моя сім’я залишились ховатися вдома у ванній кімнаті. На щастя у нас все було нормально, жодних вибухів не було. Все ж у інтернет-групах нашого міста повідомили, що наразі нічого не загрожує життю людей, ми повинні функціонувати, люди повинні йти на роботу та працювати.
   Другий день війни - руки все ж тремтять в голові тільки «Аби всі були живі, аби все було добре». В цей день до нашого міста почали прямувати автобуси з міст, де ведуться бойові дії, їдуть люди - переселенці. Я відразу пішла в організацію допомоги переселенцям. Це дуже страшно, коли мами з дітками виходять з автобусу з переляканими очима. Очі наливаються слізьми. З комом в горлі ти збираєш себе до купи, і відчуття ненависті до росіян і їхнього президента переповнює тебе. Жінки просто падали на коліна і плакали від того, що пережили за 1 добу. Спілкувавшись з переселенками, вони розповідали, що більшість їхніх чоловіків залишились обороняти їхні домівки та міста. Мешканці нашого міста відразу приносили необхідні речі для переселенців: матраци, подушки, ковдри, постільну білизну, рушники, засоби гігієни, їжу, навіть люди похилого віку приносили домашні концервації. Всі допомагали тим чим могли.

   Протягом дня серен не було. Дивилася новини, наш президент Володимир Зеленський, заявив, що нікому ми не потрібні. Європа нехоче допомагати. Але ми незламні, ми повинні захищати свою Україну, не піддатися геноциду країни агресорки. Ніч другої доби пройшла спокійно.
   Третій день війни розпочався спокійно, я дякувала Богу. Але стрес взяв своє, протягом цих днів кусок їжі в горло не ліз. Наша огранізація допомоги cтворює гуманітарні фургони які відправляють на східну Україну. Голова Хмельницької області заявив поки ми в безпеці, то повинні допомагати всій Україні. В моєму місті знаходиться хлібjзавод та маслозавод. Ці заводи відразу збільшили об’єм виготовлення продукції та снизили ціну до мінімальної вартості продукту. Все населення міста Ізяслава зносили гуманітарну допомогу. І в цей момент в мене з’явилось відчуття сили, гордості за нашу країну, віру в перемогу, віру в український народ. Читаю новини і бачу, що Європа змінює свій курс на підтримку України, я зраділа, як ніколи.
   І промовила собі «Я українка, я пишаюсь цим!».
   Йшов 4-й день війни. Знову повітряні тривоги, це жахливий звук, який насіює паніку і тривогу. Моя сім’я сидить у ванній кімнат, і сльози на очах не тільки в мене і мами, але й тато не втримується. Це настільки жахливо, не знати що буде далі?,що буде через хвилину? Але все ж нас оберігає Бог та Божа Матір.
   Новини щодня стають більш радісними, адже наші ЗСУ майстерно захищають нас, і завдають великих втрат для ворога. У кожній школі плетуть маскувальні сітки, усі небайдужі люди і навіть переселенці. Але також і не без бридких людей зі сходу. Вони приїхали в моє невеличке місто на таких дорогих машинах, на яких їздять по місту з шаленою швидкістю не дивлячись на інших учасників дорожнього руху і пішоходів. Деякі заможні переселенці поселилися в безкоштовно надане житло.
   В той же час коли бідні біженці дістають і віддають останні гроші для того, щоб отримати хоч якесь житло. Але Бог все бачить і всі отримають те,на що заслуговують.
   П’ятий день війни. Я не хочу нічого, окрім миру. Я іду допомагати організовувати допомогу, та плести сітки. Все стабільно, іноді сирени, до яких ми вже звикли.
   День війни шостий, сьомий... Прокинулась від звуку серен, інтернет - чат повідомляє про скидання ракет на аеродром, та на житлові будинки Староконстянтинова. Які нелюди, які звірі!
   Далі я загубилася у відліку днів війни, старалася весь страх та ненависть вкладати в добрі справи, в допомогу нашим біженцям. Новини нашої країни щодня кращі. Весь світ підтримує нас, морально – люди виходять на мітинги, фінансово - грошова допомога країн Європи, США, Англія, а також політично - введення санкцій проти Росії, та арешт майна великих посадових осіб російської влади. Більшість великих копорацій припиняють роботу в Росії. Це неабияк вдарило по економіці Росії. Це величезний крок припинити фінансування російської армії, яка підступно напала на українські землі.
   Щодня ми - українці стаємо сильнішими. Поступово люди починають «оживати», адже ми перемагаємо. Наші політики заявляють, що можна вже купувати путівки на літо в Ялту, бо ми переможемо!

   Іде черговий день війни. Я мрію про зустріч з друзями, знайомими, одногрупниками, родичами, які виїхали за кордон через воєнні дії на їхніх територіях. Кожного дня ми спілкуємось і мріємо про мирне небо над головою. У всіх українців змінились цінності.
   Ми завжди шукали в чому сенс життя, але відповідь доволі проста. Сенс життя - в мирі, в спокої, в тиші. Щастя -це бачити своїх друзів усміхненими, здоровими та просто живими. Я гадаю, що наші предки українці пишалися б нами, і я вірю, що це остання війна, останнє відчуття горя українців.Іде черговий день війни. Я мрію про зустріч з друзями, знайомими, одногрупниками, родичами, які виїхали за кордон через воєнні дії на їхніх територіях. Кожного дня ми спілкуємось і мріємо про мирне небо над головою. У всіх українців змінились цінності.

За нами правда, з нами воля!
Ми непереможні, бо ми українці!

Пишу це зараз зі сльозами на очах. Хочу прокинутись завтра і почути, що ми перемогли.

Слава Україні і її величному народу!

  Косяк Каріна
студентка факультету
харчових технологій та управління якістю АПК