Першокурсники спеціальності «Соціальна робота» долучились до Дня вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та відвідали Національний музей «Чорнобиль»
У першокурсників зараз у самому розпалі їхня перша сесія. Всі їхні розмови, безсонні ночі, сподівання й емоційні реакції пов’язані саме зі складанням іспитів. Проте майбутнім соціальним працівникам не варто залишити поза увагою глобальні події й дати, які вкарбувались у генетичну пам’ять соціуму та потребують щорічного звернення до них, щоб знову й знову давати новим поколінням привід для згадування, осмислення, переоцінки, гордості та болю. Такою датою є 14 грудня, коли Україна вшановує учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
Активами двох груп (старости Наталія Яким та Андрій Галанін, куратор обох груп – Альона Альтанова) було зініційоване відвідування в цей пам’ятний день Національного музею «Чорнобиль». Сказано – зроблено! І ось, одразу після екзамену ми опинились на Подолі, де знаходиться цей музей.
Студентів ще біля входу до музею вразили експонати, які стоять тут просто неба. Це зразки транспортної техніки тих далеких 80-х років ХХ століття – машини швидкої допомоги, пожежної машини, БТР… А ще на вулиці біля музею нас зустрічала Мадонна з дитям. Біля цієї скульптури – два чорних понівечених деревця, як символ поламаних життів і доль. Тут завжди живі квіти. Навіть 35 років потому, трагедія ще жива.
Взагалі музей вразив сучасними інсталяціями, добродушним ставленням працівників, які всі самі були ліквідаторами аварії, а тепер прагнуть розповісти якомога більшій кількості людей про пережите. Це їхня нагальна потреба – щоб вислухали, приділили час, зрозуміли, не переплутали правду з вимислом, оцінили… У студентів була чудова нагода поспілкуватись із самими свідками подій – ліквідаторами.
Будемо чесними: ми планували провести в музеї небагато часу, проте побачене й почуте зацікавило, «затягло». Зачепило людське сприйняття очевидців подій, і ми не схаменулись, як проспілкувались із ними більше двох годин. І подяка їм за те, що вони колись зробили для нас, і вдячність за сьогоднішню цікаву розповідь народились із самої глибини нашого серця.
Подумалось, що, напевне, це правильно – виокремити в державному календарі пам’ятних дат день для вшанування лише ліквідаторів Чорнобильської аварії та зосередитись саме на такому куті зору на проблему. Бо 26 квітня, в роковини трагедії, ми все більше згадуємо про жертв катастрофи та про її наслідки для постраждалого населення; про жахи, які спричинила радіація тоді і як відгукується вона зараз на нашому здоров’ї і психологічному портреті жителя екологічно забруднених територій, який науковці вже встигли охрестити як «Образ-Ч» та постчорнобильськй синдром; ми говоримо про соціально-психологічні проблеми переселенців і самоселів, які самовільно повернулись доживати віку на забрудненій радіацією території… Все це, безперечно, і важливо, і актуально. Щоби пам’ятали. І напевно, адекватно реагували на усі соціальні виклики, які породив квітень 1986-го. Проте за всіма цими темами так невиразно постає портрет самого героя – того, без чиєї мужності і професіоналізму світ опинився би в зовсім іншій, постапокаліптичній реальності, коли радіація поглинула б все, і не залишилось би нікого…
Ця тема апокаліптичної свідомості, тема кінця світу і безпорадності ураженого населення перед бідою, коли залишається вже тільки помолитись і шукати порятунку тільки у Всевишнього – дуже виразно представлена в музеї. Це і Мадонна з дитям біля входу, і чисельні предмети релігійного культу – ікони, церковне приладдя, фотографії духовенства, старовинна Біблія у вишитих рушниках, вишиванки, які одягають в останню путь, портрети старих людей у розпачі та багато-багато дитячих портретів, які дивляться зі стендів музею зі своєї вічності, бо їм не судилося жити. А ще величезна зала, якраз розміром з площу самого реактора, що вибухнув. В центрі зали – інсталяція з колискою, в якій лежать дитячі іграшки, що вже ніколи не дочекаються своїх маленьких власників. І ряди порожніх стільців, які назавжди залишаться ніким не зайнятими. Бо Україна втратила ці життя. Все це створює глибоку емоційну атмосферу.
Цю атмосферу підтримують і стара телефонна будка радянських часів, в яку можна зайти, підняти трубку і почути голос одного із ліквідаторів, який ніби розповідає тільки вам особисто, як все відбувалось. В музеї зібрано чимало костюмів і приладдя для ліквідаторів. Звісно, що всі ці експонати пройшли найретельнішу обробку від радіації, перш ніж потрапили в ці зали.
Студентів також зацікавила рамка, схожа на ту, яку використовують в аеропортах. Тільки ця металева брама призначена для перевірки одягу і взуття ліквідатора на наявність радіоактивного забруднення і автоматично блокує проходження людини в наступну, вже чисту від радіації зону, якщо таке забруднення виявлено. Звісно, що хлопці не утримались, щоб не спробувати на собі дію такої рамки, яка в музеї працює в демонстраційному режимі.
У музеї не покидає відчуття застиглого часу. Цьому сприяють художні інсталяції з нефарбованими, майже відірваними ставнями на вікнах покинутих домівок, стара дитяча коляска, працюючі чорно-білі телевізори, які постійно транслюють відеоряд про ще те, радянське життя, та багато чорно-білих фотографій, на яких й політичні діячі тієї епохи, й та славнозвісна першотравнева демонстрація в центрі Києва, над якою висіла радіаційна хмара, щедро роздаючи понаднормову радіацію. Це парад, на проведення якого колись дали згоду московські лікарі – світила в галузі радіаційної медицини. Цей дух епохи вдало представлено в музеї. Бо обговорюючи побачене одна із студенток сказала, що в музеї не нудно, а все зроблено на сучасний манер.
Через 35 років пiсля аварiї на Чорнобильськiй АЕС, її катастрофiчнi наслiдки ще не стали надбанням iсторiї. Бiльш того, за цей час погляди та оцiнки щодо самої аварiї та її наслiдкiв неодноразово змiнювались. Кожний, хто занурюється в цю тему, щоразу знаходить в ній все нові й нові аспекти. І кожний, хто по-справжньому, неформально, вивчає ці аспекти, може сказати: «То був мій власний проєкт – «Мій Чорнобиль». А Національний музей «Чорнобиль» живе і робить свою добру справу. І ми раді, що знайшли в напруженому ритмі студентського життя кілька годин, щоб зробити ще один крок до розуміння чогось справжнього і важливого.
Альона Альтанова,
викладач кафедри соціальної роботи та реабілітації,
куратор груп СР-21001б, СР-21002б, СР-21003б
