Крізь пекло афганської війни (до 30-річчя виведення військ з Афганістану)

 Виведення радянських військ з Афганістану почалося 15 травня 1988 року відповідно до укладених у квітні 1988 року Женевських угод про політичне врегулювання становища навколо ДРА. Радянський союз зобов'язався вивести свій контингент в дев'ятимісячний термін, тобто до 15 лютого наступного року. Операцію з виведення військ постійно атакували моджахеди. За інформацією газети «Вашингтон пост», за цей період (9 місяців) було вбито 523 радянських солдати.

Студентам І курсу гуманітарно-педагогічного факультету спеціальності «Журналістика» вдалося поспілкуватися з викладачем кафедри педагогіки гуманітарно-педагогічного факультету, начальником відділу комплексної безпеки та експлуатаційного  забезпечення об’єктів охорони НУБіП України, головою Голосіївської районної ради ветеранів-прикордонників, учасником бойових  дій в Афганістані Моісєєвим Василем Володимировичем:

 – Яким Ви бачите патріотичне виховання нашої молоді?

Минулого понеділка відбувся конкурс «Вчитель року – 2018-2019». У номінації «Захист Вітчизни» я посів ІІІ місце по Києву. Вважаю, що патріотичне виховання нашої молоді полягає в захисті своєї Вітчизни.

 – Чи можна порівняти війну в Афганістані з військовими діями на Сході України?

Тут із впевненістю скажу, що немає чого порівнювати, оскільки допомоги від Радянського союзу потребувала офіційна влада Афганістану, а так звані республіки ДНР і ЛНР є не визнаними і функціонують як бандитські збройні утворення. Хочу додати, що воїни-афганці передали свій неоціненний військовий досвід учасникам АТО під час проведення бойових дій на Сході України. 

– Скажіть, будь ласка, як Ви наважилися піти на війну?

Я служив прикордонником у полку, який знаходився у місті Душанбе. Щоразу бачив, як вертольоти з пораненими прилітали з Афганістану. Після побаченого не зміг залишатися осторонь, бо вважав своїм обов’язком бути на полі бою. Я – авіатор, але оскільки це ще не льотна посада, тому написав рапорт і пройшов льотну комісію у Душанбе. За наказом мене призначили членом екіпажу і я одразу почав воювати.

– Як довго тривала Ваша служба?

Я був в Афганістані півтора року. Надіслані додому листи були без штампа, який би засвідчував моє місце перебування. Обґрунтовував це ти, що у відрядженні, щоб рідні не хвилювалися.

– Як сприйняло місцеве населення радянську армію?

З початком бойових дій місцеве населення ставилося до нас насторожено. Звичайно, це було зумовлено місцевістю: там, де проходили бойові дії – вороже, а на пунктах видачі допомоги – з теплом і співчуттям. Багато наших побратимів зараз відвідують Афганістан і спілкуються з тими, хто на війні був по інший бік барикад. Зараз вони з повагою ставляться до радянських воїнів, оскільки усі образи зникли, а залишилася лише повага.

– На Вашу думку, це було вторгнення чи входження з миротворчою метою?

Було понад 20 звернень офіційного уряду Афганістану до керівництва Радянського союзу, тому це не було вторгненням, але, можливо, це було помилкою для самої країни і для тих, хто там перебував.

– Що було найважчим для Вас, українця, в Афганістані?

Найважчим для мене була розлука з рідними, друзями. Доречі, вони не знали, що я проходив службу в Афганістані, здійснюючи свій інтернаціональний обов’язок.

– Чи завдала війна Вам якихось емоційних травм ?

Так, звісно. У воїнів, які брали участь у бойових діях були емоційні травми, бо на війні доводилося бачити моторошні картини.

– Які висновки Ви зробили з афганської війни?

Це питання досить складне. Я був воїном, який виконував наказ відповідно до присяги. Просто по-іншому бути не могло.

– Чи хотіли б Ви туди повернутися як турист? 

 У ролі туриста думаю, що так. Але не воїном.

– Які емоції викликав у Вас цей захід? 

Я дуже вдячний деканові гуманітарно-педагогічного факультету Шинкаруку Василю Дмитровичу за надану мені можливість виступити і почути від товаришів-побратимів різні оцінки подій афганської війни.

Шановний Василю Володимировичу, ми Вам надзвичайно вдячні за змістовну розповідь та за відповіді на наші запитання!

Іконнікова Катерина, 
Дуброва Юлія,
студенти гуманітарно-
педагогічного факультету
спеціальності «Журналістика»