Фундатори факультету

доктор технічних наук, професор, член-кореспондент АН УРСР, академік ВАСГНІЛ і УААН
ВАСИЛЕНКО Петро Мефодійович (1900 – 1999)

Народився 17 жовтня 1900 р. в с. Мігея Первомайського р-ну Миколаївської області у родині селянина-бідняка. Закінчив сільську чотирирічну школу (1907–1911 рр.), пізніше – дворічне земське училище (1914-1916 рр.), а потім трирічне Ольгінсько-Скаржинське сільськогосподарське училище Одеської області (1916-1919 рр.).
1920 р. – інструктор з сільськогосподарських машинах Первомайського укрземвідділу; 1920-1923 рр. – студент агрономічного факультету Луганського сільськогосподарського інституту; 1923-1928 рр. – викладач хімії та грунтознавства, землеробства і сільськогосподарського машинознавства та завідувач відділу рільництва Межиріцької середньої сільськогосподарської школи Голованівського р-ну Одеської області.
У 1929 році закінчив Вищі дворічні педагогічні курси (педвідділ) при Київському сільськогосподарському інституті. 1929-1932 рр. – аспірант науково-дослідної кафедри сільськогосподарської механіки при Головнауці Наркомату освіти України.
У 1932 році протягом п'яти місяців завідував кафедрою механізації сільського господарства Житомирського сільськогосподарського інституту. Повернувшись до Києва, займає посади – доцента Інженерно-економічного інституту (1932-1934 рр.) та доцента Інституту грунтознавства при Київському сільськогосподарському інституті (1934-1935 рр.), а за сумісництвом – асистента (1932-1933 рр.), доцента (1933-1935 рр.), завідувача кафедри сільськогосподарських машин (1935-1941 рр., 1944-1962 рр.) Київського інституту механізації та електрифікації сільського господарства, який згодом був об’єднаний з Київським сільськогосподарським інститутом.
За сумісництвом: завідувач відділу Інституту машинознавства і сільськогосподарської механіки АН УРСР (1944-1946 рр.); академік-секретар відділення механізації і електрифікації сільського господарства Української академії сільськогосподарських наук (1957-1962 рр.); професор-консультант кафедри сільськогосподарських машин Київського сільськогосподарського інституту (Українська сільськогосподарська академія, Національний аграрний університет) (1962-1999 рр.)
У 1937 році Василенку П.М. присуджено науковий ступінь кандидата технічних наук без захисту дисертації на основі опублікованих наукових праць, а в 1947 р. – захистив докторську дисертацію "Теорія руху частинок по шорстких поверхнях сільськогосподарських машин" на спеціалізованій вченій раді Московського інституту механізації і електрифікації сільського господарства. У 1949 році йому присвоєно науковий ступінь доктора технічних наук і вчене звання професора.
Опублікував понад 200 наукових праць, у тому числі 8 монографій і 4 брошури, присвячені питанням теорії розрахунку і проектування сільгоспмашин. Зокрема, фундаментальні монографії “Методика построения расчетных моделей функционирования механических систем (машин и машинных агрегатов) та “Введение в земледельческую механику” видано відповідно в 1980 р. та в 1996 р. Монографія "Автоматизация процессов сельскохозяйственного производства" є складовою частиною книг міжнародного фонду ООН, за змістом яких оцінювався рівень автоматизації сільського господарства в різних країнах світу.
Про наукову та практичну цінність опублікованих праць П.М.Василенка свідчать численні посилання на них у літературних джерелах. У зв'язку з розробкою американськими вченими "Лунохода" цитується праця вченого "Теория качения колеса со следом".
Своїми працями П.М. Василенко зробив значний внесок у розв'язання низки складних і важливих технічних проблем механізації сільського господарства. Це створення перших конструкцій точних сівалок СТСН-12, ССТ-12, СУПН-8, відцентрових тукорозкидачів, ротаційних культиваторів, комплексу бурякозбиральних машин КС-6 і БМ-6, нових ультрамалооб’ємних обприскувачів та ін.
Вчений підготував понад 60 кандидатів наук, з яких 10 згодом стали докторами технічних наук.
З 1939 року – член-кореспондент АН УРСР, з 1956 року – академік ВАСГНІЛ., 1957-1962 рр. – академік-секретар Відділення механізації та електрифікації Української академії сільськогосподарських наук (УАСГН).
Був обраний дійсним членом (академіком) Української академії аграрних наук (28.12.1991 р.) зі спеціальності "Механіка машин" відділення механізації і електрифікації.
Нагороджений орденом "Знак пошани" (1948 р.); Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР (1980 р.); Подякою голови Київської міської державної адміністрації – “За вагомий особистий внесок у створенні духовних і матеріальних цінностей та досягнення високої майстерності у професійній діяльності” (1997 р.); медалями: "Золотою медаллю імені В.П. Горячкіна" (1977 р.)“ і знаком "Изобретатель СССР", “В пам’ять 1500-річчя Києва” (1982 р.), “Ветеран праці” (1987 р.), “Почесна Відзнака Президента” (1995 р.).
Біографія П.М.Василенка увійшла до збірника "700 біографій найвидатніших людей ХХ століття", виданого Американським Біографічним інститутом. Цей же інститут нагородив його Золотою медаллю "Людина другого тисячоліття" (1998 р.).
Помер 21 квітня 1999 р., похований у Києві.

 

кандидат технічних наук, професор, член-кореспондент УААН, заслужений працівник народної освіти УРСР, відмінник освіти України
ВОЙТЮК Дмитро Григорович

Народився 1травня 1939 р. в с. Повч Лугинського району Житомирської області в селянській сім’ї. Після закінчення середньої школи став студентом факультету механізації сільського господарства Української сільськогосподарської академії (1955-1960 рр).

1960-1962 рр. – інженер-механік, головний інженер Ясенівської луко-меліоративної станції Олеського району Львівської області; 1962-1966 рр. – аспірант, 1963-1964 рр., 1966-1968 рр. – асистент, 1968-1984 рр. – виконуючий обов’язки доцента, доцент, 1984-1988 рр. – виконуючий обов’язки професора кафедри сільськогосподарських машин Української сільськогосподарської академії; 1988-2005 рр. – завідувач кафедри сільськогосподарських машин Національного аграрного університету; 1970-1976 рр. – заступник декана, 1976-2001 рр. декан факультету механізації сільського господарства, а з 2001 р. директор навчально – наукового технічного інституту Національного аграрного університету.
У 1967 р. в Українській сільськогосподарській академії захистив кандидатську дисертацію на тему: „Дослідження технологічного процесу розпилу і транспортування крапель отрутохімікатів повітряним потоком”. У 1969 р. присвоєно вчене звання доцента, а у 1990 р. – професора.
Очолив новий науковий напрям і вперше в Україні створив на кафедрі сільськогосподарських машин проблемну лабораторію “Система точного землеробства”. Дослідження з цього напрямку базуються на супутниковій системі навігації і передбачають залежно від потреби зміну норм внесення технологічних матеріалів “на ходу” при роботі машинно-тракторних агрегатів. Він є керівником і активним організатором багатьох міжнародних науково-технічних конференцій з актуальних проблем механізації сільськогосподарського виробництва та видання їх результатів у збірниках наукових праць, які ВАК України включає в систему фахових видань у галузі технічних наук.
Очолює навчально-методичну комісію з галузі «Техніка та енергетика аграрного виробництва» Міністерства освіти і науки України, бере безпосередню участь у розробці навчальних планів і освітянських програм ступеневої освіти та її адаптації до планів і програм провідних університетів розвинутих країн світу.
Опублікував понад 530 наукових праць, у тому числі – 9 монографії, 39 підручників і навчальних посібників. Має 55 авторських свідоцтв на винаходи.
Підготував 7 кандидатів технічних та 1 кандидата історичних наук.
Обраний членом кореспондентом УААН (1993 р.) зі спеціальності “Механізація захисту рослин” відділення механізації і електрифікації с.г., дійсним членом Академії інженерних наук України (1998 р.) та Транспортної Академії України (2000 р.), членом Комісії Моторизації і енергетики землеробства відділення Польської Академії наук в Люблені (2000 р.).
Войтюк Д.Г. є членом науково-технічної ради департаменту науково-технічної політики, Міжвідомчої експертної ради Кабінету Міністрів з питань визначення пріоритетів у виробництві нової техніки та обладнання для сільськогосподарських товаровиробників, галузевої Колегії департаменту «Украгромаш» Міністерства промислової політики; віце-президент Української асоціації аграрних інженерів.
Нагороджений орденами “Знак Пошани” (1981 р.), “За заслуги” III (1998 р.) та ІІ (2005 р.) ступенів, Святих Кирила і Мефодія Української православної церкви (2005 р.), Почесною Грамотою Верховної Ради України (2004 р.), Трудовою відзнакою Міністерства аграрної політики України «Знак Пошани» (2004 р.), знаком Міністерства освіти і науки України «За наукові досягнення» (2005 р.), двома медалями (2005 р.), медаллю Михаїла Очаповського Польської академії наук (Варшава, 2008 р.). Йому присвоєно почесні звання “Заслужений працівник народної освіти УРСР” (1990 р.), “Відмінник освіти України” (2003 р.), «Заслужений професор Національного аграрного університету» (2006 р.), присуджено премію ім. І.П.Котляревського (1997 р.).

 

доктор технічних наук, професор, лауреат Державної премії УРСР
ДІДЕНКО Микола Кирилович (1929-1986)

Народився 1 серпня 1929 року в с. Кіровськ Краснолиманського району Донецької області.
У 1955 р. закінчив Харківський інститут механізації і електрифікації сільського господарства (нині Харківський національний технічний університет сільського господарства ім. П.М.Василенка), здобувши кваліфікацію інженера-механіка.
1955-1957 рр. – викладач Ахтирського технікуму механізації і електрифікації сільського господарства; 1957-1960 рр. – аспірант Українського науково-дослідного інституту механізації і електрифікації сільського господарства (УНДІМЕСГ); 1960-1963 рр. – старший науковий співробітник УНДІМЕСГ; 1963-1965 рр. – начальник відділу науково-дослідної роботи та впровадження передового досвіду МСГ УРСР; 1965-1970 рр. – старший науковий співробітник УНДІМЕСГ.
1970-1972 рр. – доцент, а з 1972 року – професор кафедри експлуатації МТП Української сільськогосподарської академії (УСГА), доктора технічних наук (1970 р.). 1975-1982 рр. – завідувач кафедри експлуатації МТП УСГА.
Напрями наукової діяльності – розробка теоретичних основ комплектування МТП; обгрунтування методів оптимального використання МТА та МТП з урахуванням імовірного характеру змін умов роботи; визначення напрямків вдосконалення організаційних форм використання МТП.
Отримав 5 авторських свідоцтв на винаходи; лауреат Державної премії УРСР у галузі науки і техніки за підручник “Експлуатація машинно-тракторного парку” (1978 р.), нагороджений орденом “Знак почета” (1978 р.).
Помер у 1986 році.

 

доктор технічних наук, професор, член-кореспондент Академії наук УРСР, лауреат Державної премії СРСР, заслужений діяч науки і техніки УРСР
КОЖЕВНІКОВ Сергій Миколайович (1906-1988)

Народився 23 вересня 1906 р. у м. Катеринослав (Дніпропетровськ) у сім'ї робітника - токаря металургійного комбінату.
1930 р. – закінчив Московський індустріально-педагогічний інститут.
1937 р. – кандидат технічних наук у галузі динаміки металорізальних верстатів; 1940 р. – захистив докторську дисертацію в Московському військовому технічному училищі (МВТУ) ім. Баумана на тему: «Динаміка нестаціонарних процесів у машинах».
1941-1944 рр. – завідувач кафедри теорії механізмів Московського авіаційного інституту (МАІ, м. Москва).
1944-1962 рр. – завідувач кафедри теорії механізмів Дніпропетровського металургійного інституту і завідувач відділу Інституту чорної металургії.
1949 р. – перше видання підручника з теорії механізмів, який перевидавався 4-ри рази не тільки на рідній, але й на польській, чеській, угорській, китайській мовах; нагороджений орденом Трудового Червоного прапора;
1950 р. – перше видання довідника «Механізми», де описано більше 2500 механізмів.
1951 р. – обранний член-кореспондентом НАН УРСР.
1962-1968 рр. – завідувач кафедри теорії машин і механізмів (ТММ) Київського інституту цивільної авіації (КІЦА, м. Київ);
1968-1971 рр. – завідувач кафедри опору матеріалів УСГА;
1971-1977 рр. – професор кафедри механіки і ТММ УСГА.
Лауреат Державної премії СРСР (1968 р.), заслужений діяч науки і техніки УРСР (1976 р.), нагороджений Почесною грамотою Президії Верховної ради УРСР (1986 р.).
Ним підготовлено 80 кандидатів і 7 докторів наук; опубліковано понад 550 наукових праць, в т. ч. 14 монографій. Має 85 авторських свідоцтв на винаходи, 20 іноземних патентів.
Помер 29 вересня 1988 р.
 

доктор технічних наук, професор
КІРТБАЯ Юрій Костянтинович (1902-1995)

Народився в 1902 році у м. Москві в родині службовців.
1912-1920 рр. – навчався в Сочінській чоловічій гімназії, після закінчення якої працював слюсарем окружних майстерень (м. Сочі).
1925-1927 рр. – технік Абхазької сільськогосподарської станції (Абхазька автономна республіка).
1927-1930 рр. – навчання в Тифліському державному політехнічному інституті, а після його реорганізації - в сільськогосподарському інституті Грузії на факультеті механізації.
1931 р. – машинознавець Сухумського відділення сільгосппостачу, виконував завдання Наркомзему з організації роботи перших машинно-тракторних станцій (МТС).
1932 р. – старший науковий співробітник зональної тютюнової станції Всесоюзного інституту тютюнової промисловості, заснував філіал Всесоюзного Інституту механізації і електрифікації сільського господарства і працював його директором до 1934 року.
З 1934 р. – завідувач відділу механізації науково-дослідного інституту вологих субтропіків, де започаткував і очолив кафедру механізації сільського господарства у Всесоюзному інституті субтропічних культур (1934-1938 рр.).
1938-1941 рр. – завідувач кафедри експлуатації машинно-тракторного парку Київського сільськогосподарського інституту (КСГІ) за конкурсом; захистив кандидатську дисертацію (1938 р.).
У роки Великої Вітчизняної війни (1941-1944 рр.), коли інститут було евакуйовано до м. Алма-Ата, працював завідувачем відділу механізації сільського господарства науково-дослідного інституту землеробства ім. В.В.Вільямса, а також референтом з питань механізації при Раді Міністрів Казахської РСР.
1944-1965 рр. – знову завідувач кафедри експлуатації машинно-тракторного парку КСГІ, захистив докторську дисертацію на тему "Основи теорії використання машин в сільському господарстві" (1957 р.).
1965-1995 рр. – професор кафедри експлуатації машинно-тракторного парку Московського інституту інженерів сільськогосподарського виробництва.
Ним підготовлено 25 кандидатів і 2 докторів наук, опубліковано біля 70 наукових праць, в т.ч. 2 підручники та 2 монографії.
Помер у 1995 році, похований у Москві.
 

доктор технічних наук, професор, заслужений винахідник СРСР, заслужений діяч науки і техніки УРСР
КОСТЕЦЬКИЙ Борис Іванович (1910-1991)

Народився в 1910 році у м. Тетієві на Київщині.
Його шлях у велику науку був складним і довгим. Закінчив Київський гідромеліоративний технікум, служив у Червоній Армії, виїхав на Урал (1934 р.). Працюючи на "Уралмаші", закінчив вечірнє відділення механічного факультету Уральського політехнічного інституту (1940 р.).
У роки війни працював майстром цеху, старшим технологом, інженером-дослідником заводу, який випускав танки Т-34. Працюючи на підприємстві, готував кандидатську дисертацію з проблем різання металів, яку захистив у 1943 р.
Мріяв повернутися на рідну Україну, що здійснилося в 1946 р., коли за конкурсом обійняв посаду старшого наукового співробітника Інституту будівельної механіки АН УРСР. Через п'ять років захистив докторську дисертацію на тему: "Зносостійкість деталей машин" на вченій раді Інституту машинознавства АН СРСР. Спеціалісти високо оцінили дане дослідження, визнали його пріоритет у діалектичному підході до аналізу процесів спрацювання, новий напрям у трибології. Вчений одержав звання професора (1954 р.), працюючи на посаді завідувача кафедри матеріалознавства і технології металів Київського інституту інженерів цивільної авіації, а в 1956 р. перейшов на кафедру експлуатації машинно-тракторного парку Української сільськогосподарської академії (УСГА), де згодом завідував кафедрою технології металів та надійності і довговічності машин (1971-1976 рр.), працював на посаді професора цієї ж кафедри, яка з 1987 р. була перейменована на кафедру технології конструкційних матеріалів і матеріалознавства.
Вчений створив новий науковий напрям у теорії спрацювання деталей машин. Він дав класифікацію явищ спрацювання за ознаками ведучих процесів руйнування поверхонь деталей (механічні, фізико-хімічні), у зв'язку з чим було розроблено комплексну методику наукових досліджень і створено відповідні машини тертя. Ним були розроблені теоретичні основи окислювального спрацювання.
Він підготував майже 160 кандидатів наук (100 з них в УСГА) і 12 докторів наук, одержав понад 40 авторських свідоцтв на винаходи. З під його пера вийшло понад 500 наукових праць, у т. ч. 25 монографій та брошур, які широко використовуються на практиці. Частина із них видана за кордоном.
У 1980 р. вченому присвоєно звання заслуженого діяча науки і техніки України.
Займаючись громадською діяльністю, виконував обов'язки заступника голови Ради з надійності і довговічності машин і споруд при Президії АН УРСР (1985-1990 рр.), був членом Ради фізико-хімічної механіки при АН УРСР.
Помер у 1991 році.
 

доктор технічних наук, професор, член-кореспондент ВАСГНІЛ, віце-президент УАСГН
КРАМАРОВ Володимир Савович (1906-1987)

 Народився 5грудня 1906 р. у м. Біла Церква у сім’ї бідняка.
У 1924 р. став студентом Білоцерківського політехнікуму. З відкриттям у Київському сільськогосподарському інституту факультету механізації та електрифікації сільського господарства був переведений до вказаного інституту. Тут він здобув фах інженер-механіка в 1929 р.
1929-1930 рр. – завідувач ремонтної майстерні, інженер-механізатор зернорадгоспу (с. Петропавлівка) Дніпропетровського зернотресту. У 1930 р. був переведений до Москви в Ремонтне управління Зернотресту.
1931-1932 рр. – асистент кафедри механізації сільського господарства, 1932-1949 рр. – завідувач кафедри ремонту тракторів, автомобілів та сільськогосподарських машин Московського інституті механізації та електрифікації сільського господарства, яка була створена з ініціативи та з участю В.С.Крамарова. Тут ним була розроблена програма дисципліни «Ремонт тракторів, автомобілів і сільськогосподарських машин», яка знайшла впровадження в навчальному процесі інших сільськогосподарських інститутів, захищені кандидатська та докторська дисертаційні роботи. Згодом в інституті була створена й лабораторія ремонту машин.
1949-1950 рр. – старший науковий співробітник Всесоюзного інституту механізації сільського господарства (м. Москва), де очолював розробку та видання типової технології ремонту тракторів КД-35, технологічних карт розбирання та збирання тракторів, теоретичних основ технологічних процесів ремонтного виробництва та інженерної методики їх проектування.
1950-1954 рр. – професор, завідувач кафедри ремонту тракторів, автомобілів і сільськогосподарських машин (1951 р.), заступник директора з навчальної роботи, з навчальної та наукової роботи (1953 р.), з навчальної роботи (1954 р.) Київського сільськогосподарського інституту (КСГІ); 1954-1956 рр. – проректор з навчальної роботи Української ордена Трудового Червоного Прапора сільськогосподарської академії (УСГА) (перейменованого КСГІ), 1956-1959 рр. – ректор навчальної частини Української академії сільськогосподарських наук (УАСГН).
1959-1971 рр. – директор Українського науково-дослідного інституту механізації і електрифікації сільського господарства;
1968-1976 рр. – завідувач, 1976-1986 рр. – професор-консультант кафедри ремонту тракторів, автомобілів і сільськогосподарських машин УСГА.
Був обраний член-кореспондентом ВАСГНІЛ, віце-президентом УАСГН (1957-1959 рр.)
Опублікував понад 110 наукових праць, під його керівництвом підготовлено і захищено 2 докторські та 32 кандидатські дисертації.
Неодноразово обирався до партійних та керівних виборних органів, зокрема членом Московського районного комітету партії, депутатом обласної ради народних депутатів міста Києва від Тимірязівського та Боженківського виборчих округів.
Він нагороджений трьома орденами Трудового Червоного Прапора, орденом „Знак Пошани”, Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР, Грамотою Міністерства сільського господарства УРСР, Почесною Грамотою ЦК ЛКСМУ – за успішну науково-педагогічну роботу, медалями «За доблесний труд у період Великої Вітчизняної війни», «За оборону Москви», золотою та срібною медалями ВДНГ.
Помер 6 травня 1987 року.
 

доктор технічних наук, професор, академік Академії наук Вищої школи України
ОБУХОВА Віолетта Сергіївна (1926-2005)

Народилася в 23 лютого 1926 р. в м. Томську (Росія).
У 1949 році закінчила Уральський політехнічний інститут (м.Свердловськ) за спеціальністю „Електроустаткування промислових підприємств”. До 1952 року працювала асистентом кафедри нарисної геометрії цього ж інституту. В 1955 році закінчила аспірантуру при Київському інженерно-будівельному інституті.
1955-2005 рр. працювала на кафедрі нарисної геометрії та машинобудівного креслення Української сільськогосподарської академії (згодом Національного аграрного університету), яку тривалий час очолювала (1980-1991 рр., 1994-1999 рр.). Кандидатську дисертацію захистила в 1955 р., докторську – в 1991 р.
Була членом редколегії республіканської науково-технічної збірки “Прикладна геометрія та інженерна графіка”, предметної науково-методичної комісії при Міносвітіі України, спеціалізованої докторської Ради із спеціальності 05.01.01 “Прикладна геометрія, інженерна графіка”, Всесвітньої організації геометрів і графіків (ISGG), семінару загальнотехнічного відділення Академії наук вищої школи України (АН ВШУ), Президії Української асоціації з прикладної геометрії.
Підготувала 9 кандидатів та 2 доктори технічних наук. Автор понад 150 наукових праць, серед яких 2 монографії та навчальний посібник (в співавторстві) і 13 авторських свідоцтв на винаходи.
Нагороджена медалями “Ветеран праці”, “В пам’ять 1500-річчя Києва”, нагрудним знаком МВО СРСР “За відмінні успіхи в роботі”, почесною грамотою Міністерства освіти України.
Померла 26 лютого 2005 року.
 

доктор технічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, академік Академії наук Вищої школи України
ОПАЛЬЧУК Андрій Савович

 Народився 13 грудня 1935 р. у селі Закорчицьке Корецького району Рівненської області.

Після закінчення Дубнівського сільськогосподарського технікуму працював дільничим механіком Межиріцької машинно-тракторної станції (МТС) цієї ж області.
1956-1961 рр. – навчався в Українській сільськогосподарській академії (УСГА), здобувши кваліфікацію інженера-механіка; 1963-1965 рр. – завідувач ремонтно-механічних майстерень підсобного господарства управління справами ЦК КП України, інженер-механік радгоспу «Шпитьківський» Києво-Святошинського району Київської області. Після закінчення аспірантури в УСГА захистив кандидатську (1969 р.) і докторську дисертації, отримав науковий ступінь доктор технічних наук (1984 р.) та вчене звання професора (1985 р.)
Наполеглива, цілеспрямована науково-педагогічна діяльність, зв'язок з практикою рухали по посадових щаблях: асистент, доцент, професор, завідувач кафедри технології металів та матеріалознавства (1976-2001 рр.). З 1987 р. – кафедра технології конструкційних матеріалів і матеріалознавства, яка під його керівництвом набула статусу опорної в центральному регіоні України з проблем вивчення дисципліни технологія конструкційних матеріалів та матеріалознавство.
Науково-дослідну роботу спрямовував на розв'язання проблем підвищення надійності сільськогосподарської техніки шляхом пошуків і удосконалення зміцнюючих технологій та способів виготовлення деталей машин, використовуючи при цьому сучасні методи досліджень – рентгено-структурний аналіз, електронну мікроскопію, тензометрування та ін
Вченим опубліковано понад 270 наукових праць (навчальні посібники, методичні розробки, статті); підготовлено 12 кандидатів і 2 доктори наук, які працюють в Україні, Російській Федерації, Ізраїлі та Сирії.
У 1998 р. професору Опальчуку А.С. присвоєно почесне звання «Заслужений діяч науки і техніки України».
Він член спеціалізованої вченої ради НУБіП України, термінологічної комісії Держстандарту України, асоціації "Надійність", редколегії науково-технічного журналу "Металознавство і обробка металів" (1995); обраний дійсним членом Академії наук Вищої школи України (2001 р.), академіком-секретарем Аграрного відділення (2002-2005) та відповідальним за зв’язки Президії АН ВО України з козацькою організацією «Міжнародне козацтво».
30 червня 2001 р. за власним бажанням перейшов на посаду професора кафедри, продовжуючи вести навчальний процес та науково-дослідну роботу, керівництво докторантами та аспірантами.
 

кандидат технічних наук, професор
РОЗОВ Серафим Васильович (1905-1992)

 Народився 18 липня 1905 р. в селі Богородському під Череповцем.
Після навчання в Череповецькому педагогічному технікумі (1921-1926 р.р.) працював учителем у школі. В 1932 р. закінчив Архангельський лісотехнічний інститут і працював викладачем креслення і геодезії Вологодського будівельного технікуму. 1935-1941 рр. – в.о. завідувача кафедри Рибінського авіаційного інституту, в 1942 р. – інженер-конструктор науково-дослідного інституту „Механобр” (м. Свердловськ), викладач Київського електромеханічного технікуму (1942–1944 рр.), згодом асистент (1944-1947 рр.) і доцент (1947-1950 рр.) кафедри нарисної геометрії і графіки Київського технологічного інституту. У 1947 р. захистив кандидатську дисертацію в Московському інженерно-будівельному інституті.
1950-1980 рр. – завідувач кафедри нарисної геометрії і креслення Київського сільськогосподарського інституту (КСГІ), який згодом перейменовано було на Українську сільськогосподарську академію. У 1961 р. йому було присвоєно вчене звання професора.
Він автор понад 50 наукових та методичних праць, серед яких підручники та посібники, що неодноразово перевидавались. Зокрема, підручник для вузів «Курс креслення» був опублікований в СРСР і за рубежем шістьма мовами, витримав 18 перевидань. Його тираж перевищував 1 млн. примірників.
Був членом методичних комісій з графічних дисциплін при Мінвузах СРСР і УРСР, членом редколегії республіканської науково-технічної збірки “Прикладна геометрія та інженерна графіка”.
За багаторічну інженерну, науково-педагогічну діяльність професора Розова С.В. було відзначено 7 урядовими нагородами, серед яких орден “Знак пошани”, медалі „За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні”, „За доблесний труд в ознаменування 100-річчя від дня народження В.І.Леніна”, грамоти і подяки. Двічі був учасником ВДНГ СРСР.
Помер 6 вересня 1992 року.
 

доктор технічних наук, професор, відмінник соціалістичного сільського господарства СРСР”
САВЧЕНКО Микола Зіновійович (1923-1977)

 Народився 15 січня 1923 р. у с. Мошни Черкаського району Черкаської області.
Навчався в середній школі (1931-1941 рр.). Після закінчення 10 класів у 1941 р. призваний до лав Червоної Армії. Учасник Великої Вітчизняної війни і війни з Японією (1942-1945 рр.). У 1947 р. звільнений у запас у званні гвардії старшого лейтенанта.
Навчався в Черкаському технікумі механізації і електрифікації сільського господарства (1947-1949 рр.), який закінчив з відзнакою. Закінчив також факультет механізації сільського господарства Української сільськогосподарської академії (УСГА, 1949-1954 рр.).
З дипломом інженера-механіка працював головним інженером Кириківської МТС Сумської області (до 1956 р.).
Продовжив навчання в аспірантурі (1958-1961 рр.) УСГА, захистив кандидатську (1962 р.) та докторську (1971 р.) дисертації. Працював асистентом (1961-1962 рр.), доцентом (1962-1970 рр.), завідувачем кафедр експлуатації машинно-тракторного парку (1970-1975 рр.) та механізації виробничих процесів у тваринництві (1975-1977 рр.) УСГА.
Опублікував 49 науково-методичних праць.
За мужність і героїзм, проявлені у роки Великої Вітчизняної війни, нагороджений орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня (1944 р.) та 5-ма медалями; за трудові досягнення – Грамотою Президії Верховної Ради УРСР (1956 р.) та відзначений знаком «Відмінник соціалістичного сільського господарства СРСР”.
Помер у 1977 році, похований у м. Києві.