Як тебе не любити, Києве мій! Першокурсники-журналісти підкорюють духовні вершини столиці.Епізод 2

«Особистості в риштованні», їхні «думи й заклики» на волі

  Студенти 1 курсу спеціальності «Журналістика» гуманітарно-педагогічного факультету продовжують мандрувати Києвом разом зі своїм куратором Миколою Івановичем Степаненком. Об’єктом нашого духовного пізнання стали пам’ятники видатним українським діячам (Тарасові Шевченку, Миколі Лисенкові, Михайлові Грушевському, Олесеві Гончару). У війну вони опинилися в риштованні, але наснажені високою ідеєю думки, неперевершені мелодії, цих величних особистостей, як кажуть у немирний час, – на передовій. Вони надихають наших воїнів, уселяють віру в неминучу перемогу всім нам. Микола Іванович готував своїх вихованців до цього дійства, вони ознайомилися з історією пам’ятників. До того ж кожен одержав індивідуальне завдання, отож вийшла злагоджена й цікава розмова.

Першою «зупинкою» на шляху нашого «паломництва» був пам’ятник Великому Кобзареві. Історія цього монумента, як і життя Тараса Шевченка, складна. Про все це ми виповіли й пораділи, що 1939 року українці належно пошанували свого Генія. Зупинилися і біля червоного корпусу університету, якому присвоєно ім’я Тараса Шевченка.

Побували ми й біля пам’ятника Миколі Лисенкові. Дізналися багато нового про композитора, про його виняткову роль і історії національної музики. Хоч монумент і закритий, ми чітко уявили найвправнішого диригента, погордилися родинами Лисенків, Косачів та Старицьких, які несли світло українства, що прокладало дорогу соборності, самостійності нашій Україні.

Захопив нас усіх і Михайло Грушевський. Микола Іванович розпочав, а ми продовжили створювати багатий на події сюжет про життєвий і науковий подвиг першого Президента України. Згадали Національну академію наук, Центральну Раду, Київський університет, з якими пов’язана доля Михайла Сергійовича. Зрозуміло, побували біля приміщень, де діяли ці інституції, сфотографувалися.

Не могли оминути ще один пам’ятник Тарасові Шевченку – не в риштованні, а на волі – у будівлі Національного музею Тараса Шевченка.

Розмова біля пам’ятника Олесеві Гончару, якого називають совістю української літератури, стала гарним закінченням нашої неповторної подорожі. Певен, що почуте й побачене не забудеться, воно зринатиме яскравими спалахами в наших майбутніх журналістських текстах.