«КАРАВАН ІДЕ!!!» : Сороковини з дня смерті Святослава Караванського

2 лютого 2017 року

 «КАРАВАН ІДЕ!!!» :

Сороковини з дня смерті  Святослава Караванського

 

24 січня у Києві відбувся вечір вшанування пам’яті Святослава Караванського (24.12.1920, Одеса – 17.12.2016, Дентон, США), видатного українського мовознавця, громадського діяча, в’язня сталінських концтаборів. Коли надійшла сумна звістка про його смерть (не дожив 7 днів до свого 96-річчя), хтось зауважив, що помер Інститут української мови. Ця вдала гіпербола дуже влучно  відтворює  ту колосальну працелюбність, якою Всевишній наділив цього унікального чоловіка: аби переконатися в цьому, варто зайти на електронні каталоги провідних бібліотек України. Але тут не враховано численні його статті, інтерв’ю, опубліковані в різних українських та закордонних часописах. Святослав Караванський, тяжко й безнадійно хворий,  не кидав свого пера до останньої миті. Його дописи в «Літературній Україні» (подавалися зі збереженням авторської мови) я завжди читав з неабияким інтересом. Вони вражали насамперед тим, як вимушеному українському вигнанцеві болить Україна. Караванський  не мирився із тим, що українська мова й досі не посіла панівного становища в нашій державі, що в занепаді опинилося українське книговидання і преса, що закриваються  літературні часописи. З далекої Америки, куди був насильно депортований радянською владою 1979 року, він пильно стежив за подіями на Майдані,  гнівно та різко критикував діяльність нової влади за те, що не провадить тої політики, за яку загинули й гинуть далі на Сході кращі сини України.

      Біографії цього унікального чоловіка та його вірної дружини Надії Строкатої   не можуть не захоплювати, адже найголовнішим у їхньому житті була вільна й самодостатня в усіх аспектах Україна. Саме ЇЙ вони служили віддано й до останку. Мені подумалося, що після перепоховання  подружжя Кандиб (Олександра Олеся та його дружини Віри) на Лук’янівському цвинтарі 29 січня цього року, там мають покоїтися останки й цього унікального подружжя.

      «Караван іде» – саме під такою назвою у приміщенні  ФЕДОРІВ ХАБ     відбувся вечір пам'яті Станіслава Караванського. Як на мене, приміщення (чи як модно зараз казати, локація), обрано невдало: було відчуття про перебування в якомусь підвалі, а Караванський був світлою людиною (попри те, що майже 31 рік відсидів у таборах ГУЛАГУ). Оця шляхетність його серця й душі, потужна енергетика думки немов випромінювалися з його великої світлини на стіні! Вечір видався дуже насиченим в аспекті інформативності! Я зробив для себе друге відкриття такого титана праці й науки, як Святослав Караванський. Майже тригодинний вечір записано на диктофон, колись все це розшифрую, адже серед тих, хто брав слово, були  унікальні особистості: письменник-дисидент, однокурсник Караванського Олекса Різників із Одеси,  журналіст-дисидент Іван Малюта, письменниця  Леся Степовичка з Дніпра (як редактор часопису «Січеслав» листувалася  із Караванським 12 років, який упродовж 9 років вів рубрику «До зір крізь терна», що стала окрасою видання),  знані мовознавці – киянка Лариса Масенко, Людмила Ткач із Чернівців (обидві  мали можливість спілкуватися із родиною Караванських в США), Павло Гриценко, Дмитро Дроздовський (модератор вечора), головний редактор «Всесвіту», дідусь якого був викладачем С.Караванського в Одеському університеті, мовознавець і дослідник перекладу, доц. Київського університету ім. Т.Шевченка  Віталій Радчук. Аудиторія уважно слухала й вдячно  аплодувала  редакторові «Літературної України» Станіславу Бондаренкові, поетесам та співачкам, активним волонтеркам на Сході України Люцині Хворост із Харкова та киянці Лесі Горовій.   Видавець Орест  Косак зі Львова розповів про історію видань праць С.Караванського у видавництві «БаК». Він привіз нову книгу з багатозначною назвою «Ідіотизми сталінської ярижки у державній мові України» (її миттєво розкупили присутні!), яку, на жаль, не встиг побачити  автор.

Тут  можна було побачити поетесу Раїсу Талалай, яка  в розмові зі мною зауважила, що С. Караванський, це «людина-легенда, наша гордість, справжній Герой України», а його праці – «неоцінений скарб, який маємо передавати із покоління в покоління». Пані Раїса має рацію, що треба невідкладно зібрати й видати спогади про нього, адже час невблаганний.  Після вечора вишукане товариство спілкувалося поміж собою із Героєм України Степаном Хмарою, талановитою поетесою Наталею Дзюбенко-Мейс, художником Володимиром Раком, в’язнем радянських концтаборів Василем Овсієнком, знаним в Україні Василем Шендеровським, активістками  й громадськими діячками Орисею Сокульською та Наталею Осьмак, видавцем Анною Семко та багатьма іншими.

Запальна дніпрянка Леся Степовичка майстерно й чуттєво продекламувала вірш  С.Караванського  «Моє ремесло»:

Кинути слово, щоб бомбою стало!

Кинути слово, щоб душі трясло!

Кинути слово, щоб всіх хвилювало!

Кинути слово – моє ремесло!

Думку подати, щоб совість будила!

Троїла мужність, скородила зло!

Щоб маяком невгасущим світила!

Думку подати – моє ремесло!

Кинути слово і думку подати!

Гостру, як бритва, прозору, як скло!

Муку страшну і жорстоку зазнати!

Світ оновити – моє ремесло!

 

Вона слушно зауважила, що цей вірш є програмним у діяльності Караванського,  бо «усі, хто хоча би  раз доторкнувся до людини-феномену Святослава Караванського, запам’ятали й полюбили його. Бо не любити його було неможливо. І у кожного він свій». Вона пригадала усім  мудрі слова  француза Альбера Камю, який багато мандрував світами й зупинявся в різних країнах. Одного разу його запитали: ким він себе вважає і де його батьківщина. Не розмірковуючи, Камю відповів: «Моя батьківщина – французька мова».  Так само, вважає пані Леся,  «міг би сказати про себе і Святослав Караванський, який сам був і мовою, і Україною, чи то він писав наведеного вірша 1956-го року на березі сибірської річки Лени, чи в таборах Мордовії, де розпочав роботу над «Словником рим української мови», чи у Володимирському централі, де писав поезії та листи до своєї любої дружини Ніни Строкатої, чи у внутрішній тюрмі КГБ у Києві, чи в американському Дентоні».

З нагоди 95-ліття С.Каравнського Леся Степовичка написала вірша-присвяту (ввійшов до її збірки   «Осінні люди»), яким хочу завершити свою оповідь поро цей незабутній вечір. Дуже прикро, що очільники ЗМІ проявили цілковиту байдужість до цієї знакової події (колись Шевченко скаржився – ніхто й не гавкне), попри те, що  із запрошенням на цей вечір  на 1-ому каналі українського радіо виступив Д.Дроздовський.

Вас не зламали сталінські ГУЛАГи,

Ваш дух лякав сексотів-стукачів.

Ви – той взірець цивільної відваги,

Що смолоскипом сяє у ночі.

Не знають сна недремні Ваші очі,

Шукають древні й свіжі джерела,

Щоб суржика здолати поторочі,

Щоб рідна мова квітла і жила.

Й за океаном Вам нема спокою,

Аскете-схимнику американських днів.

Під Вашою невтомною рукою

Постали моцні мури словників.

Ви їх подарували українцям,

У них живуть і дихають слова,

Вони зорять столицям і провінціям.

«До зір крізь терня» йде Ваш караван.

  І таки справді, Караванський не кидав свого ремесла до останнього подиху, зазнав у житті «страшну муку і жорстокість», але попри те він  «скородив зло» й тим самим «світ оновив», «маяком невгасущим світив», «совість будив»  нашу і подавав нам усім думку – любити Україну, її мову, берегти її як найдорожчий скарб, даний Богом.

 

Сидір Кіраль, професор, заслужений діяч науки й техніки України 

 

Захисти дисертаційНабір на навчання (синій)_2015Регіональні навчальні заклади (синій)

Натисніть «Подобається», щоб читати
новини НУБіП України в Facebook