Українська дипломатія крізь сторіччя (до Дня дипломатичної служби України)
Українська дипломатія крізь сторіччя (до Дня дипломатичної служби України)
23 грудня 2019 року
Цими роками наша Країна відзначає сторіччя Української революції 1917-1921 рр., однією із визначних подій якої по праву є створення зовнішньополітичної служби, що вона є нерозривно пов'язана із становленням суверенної держави й проголошенням 10 червня 1917 р. І Універсалу Української Центральної Ради.
«Законопроект про створення Генерального секретарства міжнародних справ» було підписано Головою Генерального Секретаріату Української Народної Республіки Володимиром Винниченком і Генеральним секретарем з міжнаціональних справ Олександром Шульгииим 22 грудня 1917 р. і цього ж дня його було схвалено на засiданнi Уряду УНР.
Документ зокрема встановлював обов’язки Генерального секретарства мiжнародних справ, а саме: здiйснення мiжнародних зносин держави, охорона iнтересiв українських громадян поза межами УНР, тимчасово-загальне влаштування нацiональних непорозумiнь в межах країни.
Важливим поштовхом у розвитку української зовнiшньополiтичної служби став IV Унiверсал Центральної Ради (оприлюднений 12 сiчня 1918 року), в якому УНР проголошувалася «самостiйною, нi вiд кого не залежною, вiльною, суверенною державою Українського Народу». Отже, можна констатувати, що питання зовнішньої політики, міжнародних відносин посідали чільне місце у діяльності УНР з перших часів її існування.
Сьогодні, за сто років після тих доленосних подій ми хочемо пригадати не самий тривалий епізод з часів становлення вітчизняної дипломатії і дипломатичної служби, а саме про формування та, нажаль, недовгу історію роботи українських дипломатичних представництв у Німеччині часів уряду Директорії.
Директорія, що прийшла до влади наприкінці 1918 р., від імені українського народу заявила про намір проводити суверенну зовнішню політику й мати дружні стосунки з усіма державами і народами.
За її доби значно поширилось дипломатичне представництво України за кордоном.
У Німеччині, як й, до прикладу, Австрії, Болгарії, Туреччині, Фінляндії, що вони де-юре визнали Україну незалежною державою, українське дипломатичне представництво зберігало статус посольства, тобто, засноване в період Української Держави гетьмана П. Скоропадського, воно продовжило роботу й за уряду Директорії УНР.
Посаду посла посів Микола Порш ‒ один із лідерів УСДРП, членом якої був і Симон Петлюра. 10 лютого 1919 р. М. Порш прибув до Берліна, а вже 11 лютого офіційно прийняв справи й протягом наступних двох років представляв інтереси УНР у Німеччині.
Посольство складали дипломатичний, консульський, інформаційний, господарський та канцелярський відділи.
Після поразки Німеччини у першій світовій війні й підписання Версальських угод вона втратила можливість проводити надалі самостійну зовнішню політику, зокрема й щодо України, «українське питання» втратило для неї пріоритетне значення. Український чинник міг тепер прислужитись їй лише задля вирішення окремих тактичних питань.
До того ж внутрішньополітична ситуація в Україні не дозволяла уряду Директорії бути повноправним партнером навіть послабленої Німеччини.
За таких обставин головною метою діяльності посольства стало доведення німецькій стороні надійності УНР як зовнішньополітичного партнера й перспективності подальшого співробітництва з нею.
Дипломатична робота в цей час включала проведення українсько-німецької політики, здійснення всеохоплюючої міжнародної політики як такої, внутрішньо української політики.
В основі діяльності посольства стало створення якнайбільшого впливу на всі німецькі значущі сили задля використання їхніх можливостей в інтересах політики української держави, тобто переважно інформаційно-пропагандистський вектор закордонної дипломатичної служби.
Треба сказати, що, крім іншого, саме посольство Берліні стало своєрідним координуючим центром для всіх дипломатичних представництв Директорії УНР за кордоном.
Посольство України в Німеччині (1918-1923 рр.)
Але після підписання Рапалльської угоди й Берліньськоїі угоди про поширення дії першої на союзні з РСФРР радянські республіки, в тому числі й на Україну, уряд Німеччини встановив дипломатичні й консульські стосунки з Україною Радянською, відповідно до чого було припинено офіційні контакти з УНР, а, відтак, й з її офіційними представництвами за кордоном.
Проте, паростки дипломатії тих часів не канули у лєту історії, давши свої міцні сходи у наші часи повного міжнародного суверенітету нашої Держави на світовій арені.
Сергій Асатуров,
доцент кафедри міжнародних відносин
і суспільних наук
