Не буду їх всі коментувати, бо частина з них випадають з конституційного поля, часто-густо йдуть впоперек діючого законодавства. Опоненти мені зауважать, що критикувати легше, а по ділу говорити – важче. Я з повагою ставлюся до своїх колег в освітньому штабі, хочу, щоб між університетами та міністерством була співпраця, бо того вимагає саме життя, реалії війни. Тож спробую запропонувати конкретні речі, поділитися своїм баченням налагодження такої співпраці, розвитку університетського життя, посилення його впливу на оборону, безпеку та економіку України.
Перше, що слід вчинити нашому освітньому штабу - це подолати стереотип: ми і вони. Якось так сталося, що до керівництва освітою приходять люди, які довго були опонентами попередніх урядів, живилися за рахунок іноземних грантів, мали певні напрацювання і вважали, що вони готові брати і Бога за бороду. І оцей «опозиційний стиль», за невеликим винятком, керівників міністерства триває вже добрий десяток років. Всі проблеми вищої школи зводяться до того, що університети очолюють «не такі» керівники. Владці не помічають, що багато науково-педагогічних колективів давно пішли вперед, активно співпрацюють з іноземними вишами, адаптовують навчальний процес, зміст освіти, виконують спільні міжнародні проекти, мають програми подвійних дипломів, сотні студентів, викладачів навчаються, викладають за кордоном. Наприклад, в НУБіП України діють майже 130 міжнародних договорів, а з 9 університетами реалізуються програми подвійних дипломів (Університет прикладних наук Вайнштефан-Тріздорф (Німеччина), Ангальтський університет прикладних наук (Німеччина), Варшавський університет наук про життя, Університет міста Фоджа (Італія), Поморський університет в Слупську (Польща), Університет міста Ліль (Франція), Словацький сільськогосподарський університет в Нітрі та інші). Тільки в цьому році 654 студенти та науково-педагогічних працівники побували на навчанні, стажуванні в європейських університетах. Сам університет бере участь в двох Альянсах європейських університетів – UNIgreen та EUgreen. Лише в програмі «Горизонт Європи» цього року ми виконали наукових досліджень на суму близько 30 мільйонів гривень. Спільно з Університетом Ліньї в Китаї засновано міжнародний університет біотехнологій, де на перший курс вступило 220 китайських студентів. НУБіП України позиціонується в двох міжнародних рейтингах -TIMES та QS. І аналогічні приклади могли б привести десятки моїх колег.
При цьому міжнародні партнери не вважають нас «застійниками», «феодалами», а відзначають гарну підготовку студентів, фаховий рівень викладачів. Хоч, звичайно, наявні проблеми видно неозброєним оком. Це і застаріла матеріальна база, низька оплата праці педагогів і науковців, недостатня їх мотивованість та інше.
Україна в 2019 році внесла в Конституцію зміни, якими визначено євроатлантичний курс держави, рух до Європейського Союзу та НАТО. Дорожня ж карта оновлення і розвитку вищої освіти визначена Болонською угодою, яку, до речі, автор підписав від імені України в 2005 році в Бергені, Норвегія. Це був довгий підготовчий шлях. Вища освіта України з 1999 року вже на шляху інтеграції до європейського освітнього і наукового простору. І нехтувати цим не можна.
На мою думку, бачити і об’єктивно оцінювати ці процеси, сприяти їм, поширювати досвід кращих вишів держави на всю систему – напевно одне з ключових завдань Парламенту, Уряду, міністерства освіти і науки.
Проте цього, на жаль, не відбувається. Поза увагою наших очільників освіти залишається велике коло проблем, навіть стратегічного характеру. Зокрема, прикро, що відсутній серйозний діалог з бізнесом, роботодавцями. Він формально ніби і є, але в реальну співпрацю він не виливається. До речі, в тому ж НУБіП України працюють ради роботодавців на всіх факультетах, інститутах, а в розвиток матеріальної бази бізнесом за останні 10 років вкладено майже 180 мільйонів гривень.
Не помічаємо жодної серйозної спроби урядовців, законодавців посадити за стіл підприємців і університети та провести дискусію про взаємовигідну співпрацю, вироблення необхідних змін до законодавства, зокрема Податкового кодексу. Мова про стимулювання підприємців вкладати кошти в науково-дослідні роботи, підготовку кадрів, не оподатковувати ці кошти податком на прибуток і встановити їх розмір на рівні 5-7% від фонду оплати праці, як це практикується в інших країнах. А це мільярди гривень! Які так потрібні вишам і яких об’єктивно немає в держбюджеті, бо все йде на захист країни.
Невідкладного рішення, незважаючи на воєнний стан, потребує проблема розвитку університетської науки, підтримка дослідницьких університетів, до речі, реалізація статті 30 Закону України «Про вищу освіту», яка з 2012 року чомусь не виконується Урядом. Досвід європейських країн, США свідчить, що дослідницькі університети грають найважливішу роль в інноваційному поступі держави. Наприклад, у Кембріджському університеті діє більше 1200 фірм, які запроваджують розробки вчених. У Сполучених Штатах Америки налічується майже 300 дослідницьких університетів, які реалізують значну частину технологічної політики Америки. Закон Бойля-Доула в свій час дозволив університетам США патентувати свої відкриття, технології, продавати їх бізнесу, що потягнуло за собою поліпшення фінансового стану науковців. В світі, окрім США та Японії, практично більшість дослідницьких університетів є державними. Розумію, що під час війни повноцінної роботи дослідницьких університетів досягти буде важко, але коли ж починати, як не під час кризи?
Добре було б зібрати і провести діалог з тими, хто виробляє технічні засоби навчання для освітян, створити таку асоціацію, ініціювати перед Урядом надання такому бізнесу пільгових кредитів, внести необхідні зміни в митне законодавство.
Чомусь поза увагою освітніх менеджерів перебуває і взаємодія університетських вчених з підприємствами військово-промислового комплексу. Сказане не означає, що колективи не співпрацюють з бізнесом, військовими. Навпаки – це є і взаємодія дає практичні результати. Але така б спільна діяльність могла бути набагато кращою, бо поєднала б, скоординувала більше сил та інтелекту.
Дивує процес поступового перетворення міністерства освіти і науки в «річ в собі», відсутності повноцінного діалогу з громадськістю, зокрема, Спілкою ректорів, різноманітними асоціаціями вишів. Якщо розробляється якийсь документ чи проект закону, то основне обговорення його тихенько опускається до «своїх», т.з. «штатної громадськості», перевіреної і зручної. Не встиг новий міністр зайти на засідання Спілки ректорів, яка відбувалася в Києво-Могилянській Академії, як його ж одразу почала критикувати т.з. «громадськість», що він веде діалог з «не такими» ректорами.
З одного боку ми чуємо декларації про більшу автономію університетів, а з іншої відчуваємо постійне намагання «загнуздати» непокірних. Чого тільки вартує введення в контракти ректорам т.з. КРІ (key performance indicators) – показників зовнішньої оцінки діяльності університету. Хоч і до цього ніхто не забороняв контролювати університети, їх керівників, питати за результати діяльності. До речі, польські та інші колеги дивуються такій новації, не розуміють, чому ректора обирає науково-педагогічний колектив, студенти, викладачі, а контракти укладаються саме з міністерством освіти і науки. У Польщі немає ніякого КРІ, немає контракту, хоч наказ на призначення ректора є. Міністерством здійснюється контроль за фінансово-господарською діяльністю університетів, є право у міністра за порушення фінансово-господарської діяльності притягти до відповідальності ректора, навіть звільнити. Тоді виникає питання: навіщо ж в нас запровадили цей КРІ – а щоб тримати «віжки в руках», гасити всіляку непокору і незгоду з діями начальників. Звідси – десятки недолугих новацій, т.з. реформ – і повна тиша з боку очільників закладів вищої освіти.
Менеджери університетської освіти самоусунулися від багатьох наявних гострих проблем, а вся їхня енергія зосередилася на постійній зміні правил прийому, механізму розподілу місць державного замовлення… Правила прийому до закладів вищої освіти нині нагадують новітню Біблію із сотнями поправок і змін, прочитати які до кінця не в силі кожен абітурієнт чи його батьки. Удосконалення розподілу державного замовлення привело до того, що очільники Уряду заявили нещодавно, що вони недосконалі, необ’єктивні…
Поза увагою міністерства освіти і науки серйозна кадрова робота. Новопризначені ректори, проректори, декани працюють хто як може, їх не навчають, не проводиться їхнє стажування, обмін досвідом. Пам’ятаю, коли наказом міністра в 2006 році ректори всіх університетів України відвідували по кілька днів своїх колег для вивчення досвіду. Як був спочатку шокований таким наказом і поїздкою в Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича поважний ректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка академік Віктор Скопенко. Але ж який по приїзду щиро дякував за цю поїздку, корисне спілкування з колегами. Існує нагальна потреба працювати з новими ректорами, які, як правило, глибоко не знають фінансових, організаційних, майнових проблем, особливостей діяльності керівника великого закладу. Доцільно було б проводити їх навчання, стажування в досвідчених колег.
Відповідного аналізу потребує проблема чисельності університетів, їхнього об’єднання, в першу чергу за територіальною ознакою. Відповіддю на неї може слугувати т.з. Каліфорнійська модель, реалізована колись в США: масові коледжі – масові університети – дослідницькі університети. Не треба ховати голову у пісок, а спільно з обласними радами, адміністраціями за участю депутатів проаналізувати по кожному регіону ситуацію, виробити конкретний алгоритм дій. Не можна викидати на вулицю цінні науково-педагогічні кадри, але певні організаційно-правові рішення давно назріли.
Дивує, що в Україні не працює механізм перевірки ліцензійних умов, хоч і при цьому досить ефективно налагоджена робота НАЗЯВО. Якби така оцінка була запроваджена, то значна частина псевдоуніверситетів була б закрита.
Певна замкненість освітнього штабу, відсутність плідного діалогу між університетськими колективами і владою веде до певної напруженості в стосунках міністерства освіти і науки та колективів університетів, ініціювання законодавчих пропозицій, які інколи «на голову не налазять».
Зокрема, ініціативи запровадження грантового фінансування та виборів ректора т.з. наглядовою радою, вже оголошені панацеєю від всіх бід, хоча вони не мають аналогів у країнах Європейського Союзу, де навчання простих європейців відбувається за рахунок держави, а керівник обирається демократичним способом - студентами і викладачами. Тож посилання на досвід США чи Канади не є виправданим, бо там діють інші підходи до управління університетами, які є часто корпораціями, де бізнесом вкладаються великі кошти в університети.
Відповідальні за університетську освіту мусять розуміти, що перекладання з кишені в кишеню фінансів ні до чого не призведе. Всі українські університети мають сумарний бюджет менше 1 мільярда доларів США. А будь-який серозний американський університет має бюджет більше мільярда доларів, а наприклад, Гарвард – більше 40 мільярдів доларів. Спроби чиновників залучити кошти батьків, ввести «подвійне оподаткування» не дадуть ефекту. У США доля заробітної плати у ВВП складає 74%, Європейському Союзі – 63%, а в Україні – 32%. У населення просто немає за що жити. До речі, за минулий рік в системі міністерства освіти і науки витрачалося 17 мільярдів гривень на вищу освіту за загальним фондом та 15 мільярдів гривень – за спеціальним. Куди ж ще тиснути на людей?
Наше рідне міністерство важко позбувається бюрократичного характеру діяльності, зокрема таких штучно ускладнених, надуманих проблем, як списання майна чи затвердження Статутів.
Я навів лише невелику частину проблем, які можна було б вирішити спільно, поєднавши зусилля керівників міністерства освіти і науки та колективів закладів вищої освіти, їхніх керівників. Це потрібно, особливо в умовах війни, браку коштів.
Синдром «ми і вони» давно потребує забуття, народні депутати, керівники міністерства освіти і науки мусять розуміти, що всі ми в одному човні, а перемогти ворога можна лише разом. Зустрічі очільників Уряду з керівниками закладів вищої освіти, колективами повинні бути регулярними.
Англійський філософ Френсіс Бекон визначаючи методи пізнання та наступних практичних кроків, виділяв кілька конкретних шляхів, серед них - шлях павука та шлях бджоли.
Мені здається, що наші реформатори з міністерства освіти і науки намагаються весь час йти шляхом павука – тобто отримують знання для «реформ» з «чистого розуму», раціоналістичним шляхом. Вони «тчуть павутиння думок виключно із свого розуму». Але цей шлях часто ігнорує конкретне життя, наявний проблемний досвід.
На мою думку, до речі, і моїх колег, більш доцільним був би шлях бджоли, який передбачає зібрання та аналіз всіх фактів, практик, їх узагальнення і використовуючи можливості розуму, опираючись на досвід, заглянути глибоко в сутність проблеми, а вже потім приймати рішення.
Колективи університетів вболівають за рідну країну, підтримують Збройні Сили України, Президента, Уряд. Тільки НУБіП передав 42 мільйона гривень на потреби війська, виконує багато наукових проектів, спрямованих на харчову безпеку і екологію, відновлення природних ресурсів. 330 працівників університету в т.ч. 231 студент, перебувають в лавах ЗСУ.
Університети були і будуть основою держави, виховання патріотичної, професійної молоді. Викладачі і студенти дбають за країну, роблять все можливе для її збереження, нашої Перемоги. Тож такого адекватного ставлення ми хочемо і до себе. Від цього виграють всі.
Станіслав Ніколаєнко,
Голова парламентського комітету з науки і освіти 2002-2005 років,
Міністр освіти і науки України 2005-2007 років
