Головне, щоб таке не повторилося: історія про вогонь та людей #ЗахищаємоТаВідновлюємо

У розмові ми постійно згадували, як все було. А ще кожен із героїв цієї публікації по кілька разів повторював: головне, щоб таке не повторилося. Якщо точніше – щоб не повторили. Тому що природа цієї весни опинилася у вогні саме через людей.

Ми продовжуємо розповідати про лісівників, які боролися з пожежами. Цього разу свої історії нам розповідатимуть водії пожежних автомобілів державного підприємства «Поліське лісове господарство»  (Маневицький р-н). Нагадуємо: у мережі Фейсбук добірку матеріалів можна знайти під хештегом #ЗахищаємоТаВідновлюємо

Сергій Сопронюк працює на підприємстві вже 6-й рік. «Цього року ситуація була найнебезпечніша за моєї пам’яті.  Щодня три тижні підряд ми виїздили на гасіння трави – і у вихідні, і в будні. І це ж не тільки я так, а всі наші хлопці. Пригадую загоряння біля с. Кам’януха (Маневицький р-н). Це було вночі. Палало понад канавою – від села Кукли до Кам’янухи. Всю ніч ми гасили той вогонь – десь до пів дев’ятої ранку. То було найважче – через темінь не бачиш території, не знаєш, звідки краще заїхати. Здавалося, це не закінчиться ніколи. 

 

Всі підпали – через людей. Не можуть проконтролювати ситуацію, коли палять поля, вогонь швидко розповсюджується, бо ж все сухе. Я лише одне загоряння в нас пригадую через блискавку –  позаминулого року в урочищі Лоше. А так усе – самі ж люди… 

Найважче – коли верхова пожежа в лісі. Тоді можна і не встигнути втекти. А ще дим робить свою справу – можна і свідомість втратити. Коли надихаєшся, то пару днів тяжко і дуже болить голова», – розповідає Сергій Романович. 

 

Він, звісно, як і всі його колеги, не вважає свою роботу героїчною. Розповідає, що й рідні ставляться до всього з розумінням. Сергій Сопронюк має дві дорослих доньки, зятя та внука. Тішиться.

Сам живе в Маневичах. Каже, що господарки великої не тримає. А от технікою дуже захоплюється.  

«Маю машину, називаю її антикваріатом – це я про свого запорожця. Він уже такий самий дідусь, як я, але їздить. Тримаємося. Я його бережу, а він мені віддячує. Техніка любить увагу, любить, коли в неї один господар. Тоді машина довго йому служитиме. Так само бережу і свій пожежний автомобіль. Ми ж із ним також постійно разом», – розповідає.

«Знаєте, зараз із цими підпалами й справді якась дика ситуація. Колись – а я працював і раніше пожежним водієм на підприємстві, яке вже зараз стало державним лісгоспом, то за сезон ми мали фактично один виїзд. А цього року вже до сотні чи й, може, більше. І то тільки в нас. А якщо взяти в межах області. А якщо в межах країни. Страшно.

Все це тому, мені здається, що люди раніше більше дбали про свою землю. Обробляли. А тепер господар не дбаєпро неї, а траву на полі палить – і сам ще не знає, взагалі сіятиме чи садитиме там щось», – ділиться роздумами.  

Анатолій Басалига також пригадує цю весну як одну з найстрашніших.  

 

«Критичних ситуацій у нас не було, тому що реагуємо швидко – їдемо, як тільки помітили дим на полі. Нема чого чекати, бо ж усі ті території поряд із лісами. Чи страшно? Швидше – складно. Треба ж зорієнтуватися, як діяти. І на все це дуже мало часу. Десь і ближче до вогню треба заїхати. І машину одночасно треба вберегти. Вона ж у багатьох ситуаціях життя нам рятує. 

 

Найважче – дим, вогонь, спека – все це може  раптово вибити з колії», – каже Анатолій Семенович.

«У мене велика родина. Маємо з дружиною Світланою  восьмеро дітей. Живемо у с. Кукли. Тримаємо господарство. Як всі. Вже всі мої змирилися, що я пізно приїжджав додому, що запах диму», – в голосі чоловіка вловлюється вина і жаль.

«Я от тільки весь час думаю: ми всі любимо свою землю, обробляємо її, з того живемо. Для людей у селі поле, ліс – то найважливіше. Я не розумію, як можна все це палити», – дивується Анатолій Семенович.

«Нам не раз доводиться виїздити і в сусідні лісгоспи, коли потрібна допомога. Я от був, коли горіло у Любомльському районі. Ми з нашою групою жили у пожежній машині. Це непросто, відпочинок не повноцінний. А треба йти працювати знову, незважаючи на втому. Добре, що в мене новіший автомобіль, є де поспати. А далеко не всюди так, бо ж фінансування ніякого нема, лісгосп теж не має можливості багато собі дозволити. Цього року то взагалі були страшні витрати. І через що – через недбалість людей», – каже Анатолій Басалига.

Для Олександра Вавелюка ця весна – перший сезон. І одразу такий «гарячий». Перший виїзд, пригадує, був 16 квітня – сталася пожежа у с. Граддя, а потім одразу у Сокиричах – цілий день на пожежі. І понеслося… 

 

Олександр Іванович живе у с. Кукли. Має восьмеро дітей, семеро внуків. Каже: «Дуже хочуть зі мною у ліс. Але  навіть у машину не беру – то все не жарти. Ми дотримуємося вимог охорони праці та всіх правил безпеки. Вони ж написані людською кров’ю», – зазначає співрозмовник.

 «Коли в с. Будки запалили смітника – двічі виїздила наша пожежна. Бо це поруч із лісом. Якби люди знали, скільки праці вкладається у створення лісу, то ніколи не робили б такого. От я й зараз біля ставочка, тут птахи співають. Не вкладається мені в голові, як люди не розуміють, що все це треба зберегти і що все залежить від нас самих.

Знаю ціну процесу вирощення лісу, догляду на за ним. Знаю, які то втрати, коли горить ліс. За одну хвилину можна спалити все, що росло 70 років.

Ніщо так швидко ліс не нищить, як вогонь. Ніяка самовільна рубка з тим не зрівняється. Зараз так сухо, важко приймаються лісові культури. Лісівники постійно їх підсаджують. Коли через кілька років щось починає горіти – для мене трагедія».

Володимир Сачковський у лісгоспі на посаді водія працює вже 4-й рік. Був на ліквідації пожеж на Житомирщині. Виїжджали волинські лісівники перед самої Пасхою. Тож цей Великдень провели, гасячи верхові пожежі. 

 

«Таку пожежу не погасиш, це вже втрачений ліс. Ми робили зустрічні підпали, щоб зупинити вогонь. Зранку до ночі були на пожежах. Це дуже важко – весь день біля вогню, у диму. Зрозуміє це лише той, хто спробував. Шкода, що на Житомирщині такі втрати. Тепер, щоб відновити ліс, треба працювати лісівникам багато років. Але головне, що все позаду», – розповідає Володимир Миколайович.

«Я ніколи не забуду цей Великдень. Як і мої колеги, що були на пожежах на Житомирщині, – ділиться спогадами Сергій Мартинович Зінчук. – Було дуже страшно. Уявіть, я фактично тільки приступив до роботи – і одразу таке. Пам’ятаю, як ми опинилися на ділянці посеред лісу, де пішла верхова пожежа. Не було куди і як втікати. Перша пожежна машина ще встигла виїхати з осередку вогню, ми мали за ними. Але вогонь так швидко перекинувся у те місце. То ми обливали території довкола себе водою, щоб не згоріти і витримати. З півгодини це тривало – потім вогонь перекинувся на інші місця – і ми змогли з одного боку виїхати з того осередка. 

 

Не буду приховувати: тоді думав, що покину роботу, що не хочу більше повторення. Але от досі працюю. Сподіваюся, що більше такого нікому не доведеться пережити. Дивлюся зараз на лікарів – їм також доводиться постійно  бути в зоні ризику. Хтось має виконувати таку складну роботу.

…Отакий ми мали Великдень. Мої рідні за мене вдома молилися. І я з це їм дякую. Та дуже ціную», – ділиться спогадами та роздумами Сергій Зінчук.

Пресслужба Волинського ОУЛМГ

Джерело: https://lisvolyn.gov.ua