ЖИТТЄВІ СТЕЖИНИ ДОЦЕНТА ГРЕЧКОСІЯ ВОЛОДИМИРА ДАВИДОВИЧА
В науці немає прямої стовпової дороги,
і лише той сягає омріяної мети, хто, долаючи
труднощі, видирається нагору тернистими
звивистими стежками…
Карл Маркс
ЖИТТЄВІ СТЕЖИНИ ДО ХРАМУ НАУКИ
Згадую далекий вже 1947-й рік. Я був біженцем з Києва і з 1941 року проживав разом з маминою сестрою у бабусиній оселі в селі Листопадове, що на Кіровоградщині. Мій батько загинув на фронті під час Другої світової війни, а мама цього року тривалий час знаходилась в лікарні на складній операції і реабілітації у м. Одесі. Післявоєнні 1946 і 1947 роки – це період злиднів і голоду в Україні. Важко, дуже важко жилося селянам (і не тільки) у післявоєнні роки. До того ж засуха 1946 року ще більше ускладнила їх становище і призвела до голоду в 1947 році. Ще більш того, практично не отримуючи ніякої плати за роботу в колгоспі, селяни платили податок за присадибну ділянку, плодові дерева, здавали державі встановлену кількість м’яса, яєць, картоплі, а на додаток ще й попелу і курячого посліду для внесення на колгоспний лан. Пухлих від голоду селян було багато. У мене під подушкою завжди «чергував» сухарик. Прокинешся вночі – їсти хочеться, погриз сухарик – «заморив черв’ячка». Нас, як і чимало інших сімей, від голоду і смерті рятувала корівка.
Так от, у такому становищі мені потрібно було йти опановувати науку до першого класу. Ось уривок щодо цієї події з вірша «Моє життя»:
Не забути бідність й труднощі ніколи,
Злиденне не легке моє життя,
Вчасно не пішов із друзями до школи,
Бо не мав я одягу й взуття.
На жаль, не мав я й іншого необхідного спорядження, зокрема торбинки з відділенням для чорнильниці, чорнила, перової ручки і зошитів. До цих пір не розумію, звідки в мене у ті скрутні роки з’явився потужний потяг до знань? Первинні знання я набував в оселі на печі, як тепер прийнято називати «дистанційно», хоч у ті часи в селі (і не тільки) не могло бути комп’ютерів з Інтернетом, воно не було навіть електрифіковано. Основними носіями інформації були мої друзі-першокласники, які проживали поруч і регулярно передавали мені домашні завдання. Отак майже самотужки я опанував програму першого класу. Вона тоді була простіша, починали з паличок, а потім літери і каліграфія.
Я мав гарну пам'ять і прагнення до знань, а тому навчався в сільській школі лише на відмінно. Школа містилась у чотирьох раніше відібраних в так званих куркулів глинобитних хат на два класи з дахом під жерстю. В нашому класі навчалось 25 учнів. Пам’ятаю, що з середини травня до середини жовтня я ходив до школи (і не тільки) босоніж. А ще згадую, як з районного військового комісаріату прийшов запит на одного учня-відмінника, рекомендованого до Київського суворовського училища. Педагогічний колектив школи рекомендував мою кандидатуру. Мама здала всі необхідні документи за місцем вимоги. Радості і гордості не було меж. Проте в пам’яті людській ще були свіжі спогади про страхіття війни, а тому родичі переконали маму, щоб вона не віддавала свого єдиного сина до військового навчального закладу. На сльозах у мене вона забрала документи.
При виконанні домашніх завдань мені ніхто не допомагав. Мама закінчила в свій час два класи церковно-приходської школи, ледве могла читати і писати. Не було такого завдання, щоб я не виконав. Зокрема при гасовій лампі або каганці міг сидіти до опівночі і заспокоювався лише тоді, коли вирішив усі задачі.
З особливою шаною і повагою згадую також свою першу сільську вчительку Бойко Лідію Никифорівну. Вона була для мене не лише педагогом, а й другою мамою. Після закінчення четвертого класу вона виїхала в невідомому напрямку. Я шукав її через місцевих однокласників, але дарма. І лише у 2015 році дізнався про неї від Валентини Ковтуненко, яка проживає в м. Косів Івано-Франківської області. На поминальний день 2015 р. я побував на її могилці у м. Новомиргороді і зрозумів, що запізнився на одинадцять років (померла 12.01.2004р.).
Ось так в селі я закінчив сім класів. Ще три роки ходив пішки за три кілометри до десятирічки в райцентрі Златопіль, який згодом об’єднали з Новомиргородом. В цей час я вже мав два комплекти одягу і взуття: робочий і шкільний. Шкільна форма була військовою. Її мама задешево купила у нашого земляка – завідувача військовими складами в м. Ленінграді, який щороку приїздив в наше село до своїх батьків.
У восьмому класі в райцентрі спочатку навчатись було важко і в першій чверті в мене було поруч з п’ятірками майже половина четвірок, а з хімії навіть вкралась трійка. Учитель з хімії Василь Степанович Лужняк був дуже фаховим і вимогливим педагогом. Відчувалась істотна різниця підготовки учнів у сільській і міській школах. На жаль, вона як правило, має місце й дотепер. Та всеж-таки за чотири місяці я подолав цю різницю і знову став відмінником.
За результатами навчання я мав отримати золоту медаль: всі предмети здав на відмінно. Про це було відомо учням нашого 10-А класу і класному керівнику Бабичу Василю Степановичу. При врученні медалей відмінникам я залишився ні з чим. Чому? Мені пояснили, що в атестаті зрілості у мене «вкралась» четвірка з геометрії, яку ми здали ще у дев’ятому класі.
Алгебру, геометрію і тригонометрію в нашому класі викладала дуже фахова учителька Ольга Лук’янівна Кулініч. Вважаю, що я був найкращим математиком у класі. Не було такої задачі, яку б я не зумів вирішити, принаймні з тих, які задавались в класі і додому. Інколи вдома це мені коштувало чимало часу, до глибокої ночі.
На випускному вечорі, та й після я намагався зустрітись з Ольгою Лук’янівною, щоб дізнатися, чому в мене з геометрії замість п’ятірки з’явилась четвірка, але дарма: вона десь зникла. Я тоді чітко не знав, як та й до кого можна апелювати.
Чому важливо було отримати золоту медаль? А тому, що в ті роки, якщо при вступі до вищого навчального закладу на першому ж іспиті абітурієнт отримав оцінку «відмінно», решту предметів здавати не потрібно – він вважався зарахованим. За інших оцінок, крім двійки, дозволялось здавати решту предметів і вступати на загальних умовах. До того ж абітурієнтам зі стажем роботи менше двох років відводилось лише 20% місць для зарахування до числа студентів. Служба в армії зараховувалась до трудового стажу. Конкурс між цими категоріями абітурієнтів проводився окремо. Стажники мали значно менший прохідний бал. Абітурієнт мав право подавати заяву на вступ лише до одного навчального закладу на одну спеціальність. Та й вищих навчальних закладів було значно менше, а абітурієнтів більше, ніж тепер. Я ніколи не забуваю своїх наставників. Це вони дали мені знання, необхідні для формування особистості. Я завжди підтримував дружні стосунки з педагогами школи й інституту, зокрема запросив на святкування 60-річного ювілею бувшого класного керівника Бабича Василя Степановича. На той час він уже був професором Київського державного інституту культури (нині це Київський національний університет культури і мистецтв). Ми згадували школу, педагогічний колектив, учнів нашого класу, зокрема й відмінників: Анатолія Волкова, Валентину Дубову, Аллу Сторчову й мене, раба Божого, Володимира Гречкосія. Нарешті наважився запитати Василя Степановича: «Можливо пам’ятаєте, чому я не отримав золоту медаль?» Він відповів: «Володю, я Тебе пам’ятаю як прекрасного учня, та й прізвище незабутнє. А щодо медалі, то в останній момент поступила вказівка від однієї з високопосадових осіб Златопільського району про те, що потрібно вручити її його сину. Він навчався в паралельному класі нашої школи». Після цього я все зрозумів. В той час, на жаль і сьогодні, людина, як правило, була і є гвинтиком командно-адміністративної системи. Тож сів, задумався директор школи (прізвище його я пам’ятаю), справи скрутнуваті, у кого ж медаль ту можна відібрати? У класі, де навчався синок? Ризиковано. Безпечніше у когось з четвірки медалістів нашого класу. Троє з них проживають у райцентрі (Златополі), мають повноцінні сім’ї з грамотними батьками. Четвертий, Володимир Гречкосій, з села, батька немає (загинув на фронті), мама – інвалід праці, ледве вміє читати і писати. Мама була другою за віком у сім’ї з одинадцяти дітей, пережила дві Світові і Громадянську війни, два голодомори та інші лихоліття. Їй було не до навчання.
Незважаючи на цю ганебну несправедливість з медаллю, щиро дякую Василю Степановичу за мужність зізнатись у скоєному злочині керівництвом району і школи. Дякую своїм вчителям, зокрема й Кулініч Ользі Лук’янівні за фундаментальні знання з математики. При вступі до інституту через рік після закінчення школи я без додаткової підготовки здав математику письмово на «відмінно», усно – на «відмінно», фізику – на «відмінно», твір з російської мови і літератури – на «добре». Я ні на кого зла не тримаю і камінь за пазухою не ношу. Все у цьому житті я досяг за рахунок розуму і праці, праці і розуму, а також завдяки доброзичливим людям, які зустрічались на моєму життєвому шляху.
Після закінчення школи виникла проблема: навчання чи робота? Моя мама була інвалідом праці – могла виконувати легкі роботи і займалась домашнім господарством. У мене була тимчасова відстрочка від призову до служби в армії і на сімейній раді ми вирішили, що я рік попрацюю в колгоспі, зароблю «первинний капітал», а згодом буду вступати до інституту. В колгоспі «Комуніст» за мною закріпили воза, сани і пару коней. Таким чином я став їздовим, виконував різні навантажувально-розвантажувально-транспортні роботи на кінній тязі. Перед вступом до інституту я місяць попрацював на будівництві міжгосподарського цегельного заводу. На відміну від колгоспу, де розрахунок за трудодні відбувався в кінці кожного року натурою (зерном, борошном, цукром тощо), будівельна організація розраховувалась помісячно грошима. Це вже був мій первинний і єдиний майбутній студентський «капітал».
Виникло питання: «До якого навчального закладу і на яку спеціальність вступати?» Голова колгоспу Хижняк Василь Ілліч рекомендував мені вступати за запитом від Уманського сільськогосподарського інституту на агрономічний факультет з рекомендацією як передовик виробництва. «Ні, - сказав, - я хоч і Гречкосій, але мрію поміняти живого коня на стального». Побачив у довіднику, що є Українська сільськогосподарська академія. Київ, моє рідне місто. Спокусливо, але ж це Академія. Мабуть туди не вступлю. Мелітопольський інститут механізації сільського господарства. З назвою міста й інституту познайомився вперше. І не шкодую, що там навчався. Тепер це Таврійський державний агротехнологічний університет. А тоді це був лише один факультет з потужною навчальною базою і фаховими педагогами.
Знання давались мені легко. Важко було матеріально…
Вчився й розвантажував вагони,
У злиденній скруті тоді жив,
За стипендію і мозолясті тонни
Вперше шерстяний костюм собі купив.
Студенти, крім тих, які за результатами екзаменаційної сесії мали двійку, отримували стипендію у розмірі 35 крб., відмінники – 45 крб. триразове харчування в студентській столовій обходилось близько 30 крб. на місяць. Шерстяний костюм коштував 60-65 крб.
Екзаменаційні сесії в основному я здавав на «відмінно». Проте інколи з’являлась четвірка або й дві, а це означало, що десятку або й більше необхідно буде заробити вантажником на товарній станції в нічний час. Матеріально мама не мала змоги мені допомагати. До того ж на третьому курсі після тривалої хвороби вона померла. Щиро дякую моїм одногрупникам колегам по кімнаті в гуртожитку Василю Антоненку, Володимиру Наглянцю і Григорію Мотроненку за те, що ділились по-братськи привезеним з села від своїх батьків. Така ж подяка моїм друзям аспірантам, колегам по кімнаті №320 четвертого гуртожитку академії, нині доцентам Леоніду Роговському і Анатолію Фененку. Ми дружимо й дотепер.
В інституті я отримав гарні знання і «червоний диплом». При розподілі на роботу місць було значно більше, ніж випускників. Як відмінник я мав певні переваги у виборі престижних посад, а обрав «бандерівщину». Туди ніхто не хотів їхати, бо боялись… У Теребавлянському районному об’єднанні «Сільгосптехніка» на Тернопільщині мене, молодого інженера-механіка, зустріли дуже привітно. Які ж там прекрасні місця й гарні люди!
В структуру районного об’єднання входило два відділення «Сільгосптехніки» - Микулинецьке і Підгаєцьке. Мене призначили на посаду інженера з нормування ремонтних і механізованих робіт. А ще дали креслення, бригаду будівельників, і ми, як тоді висловлювалися, «самобудом» звели спеціалізовану майстерню з ремонту тракторних двигунів розміром 24х36м. Також реконструювали майстерню з ремонту автомобілів. «І рабом, і прорабом», і начальником будівництва був, і наряди оформляв. Захворів кранівник – сідаю замість нього на автомобільний кран К32, (хоч це і заборонено), швидко засвоїв керування важелями – і подаю будівельні матеріали.
Не забував я й за основну свою роботу: проводив хронометраж окремих операцій з ремонту тракторів у майстерні й на механізованих роботах структурними підрозділами «Сільгосптехніки» в колгоспах, уточняв норми виробітку і оплату праці.
Основна спеціалізована майстерня виконувала капітальний і поточний ремонти тракторів КДП-35 і Т-38. Я уважно спостерігав за роботою слюсарів на окремих ремонтних операціях і виявляв «вузькі» проблемні місця. Потрібно розібрати, а головне зібрати трактор. Найвужче місце – метизи-болти, гайки, шайби. Їх на тракторі більше п’ятисот. Якісь виявились бракованими, інші потрібно шукати і порпатись у воросі з різноманітних метиз… Це потребує значних затрат часу і нервів.
Запропонував вертушки з комірками. На кожній комірці написано розмір і місце встановлення збірної одиниці (болта, гайки тощо). В комірки додаємо нові необхідні за розмірами метизи. Їх ми доставляли ящиками разом з іншими запчастинами з «Укрсільгосптехніки». У мене були зв’язки і доступ. Проблемною була також розмітка нової або відновленої рами трактора, зокрема місць монтажу складових частин: двигуна, заднього моста та ін. За розміткою в рамі свердлять отвори. Більше години вовтузяться два слюсарі. За моїм кресленням виготовили спеціальний шаблон з штаби з розміченими і просвердленими на ньому отворами. Приклали до рами шаблон, накернили на ній місця отворів кріплення складових вузлів трактора, просвердлили отвори і готово. Слюсарі були здивовані – як це вони самі раніше не здогадались зробити шаблон. Завдяки вирішенню цих проблем затрати часу на розбирально-збиральні роботи зменшились майже на третину.
Як передбачено технологією, в майстерні проходив обкатку на стенді лише двигун. Проте в господарствах були скарги на недостатню надійність заднього моста трактора. За моїми кресленнями виготовили спеціальний стенд і виконували обкатку задніх мостів. Підготував і подав статтю в журнал «Техника в сельском хозяйстве». Опублікована в журналі №6 за 1966р. Це була моя перша друкована праця. Журнал зберігаю й дотепер.
Поряд з виробничою, займався також громадською діяльністю. Грав у духовому оркестрі. Мене, приїжджого, обрали секретарем комсомольської організації районного об’єднання «Сільгоспатехніка». За рейтингом вона була найкращою в Теребовлянському районі. Згодом я був обраний позаштатним секретарем райкому комсомолу і кандидатом в члени бюро обкому комсомолу.
«Компетентні органи» бачать – активний товариш. Якось викликають у КДБ. Усе своє життя згадав! Нібито нічого такого, за що… Невеличкий затишний кабінет, вечірній час, настільна лампа, підполковник… - Не буду приховувати, ми вас знаємо, пропонуємо роботу у нас. У вас ставка 110 – у нас матимете 300. Квартира, пайки, форма, словом, усе, що належить. У нас такі люди в гуртожитках не живуть. – Але ж я інженер. – Ви інженер-лейтенант. Ми вас пошлемо у відрядження на три місяці до Мінська, там із вас зроблять профі. Ви нам підходите. Умієте аналізувати, систематизувати, приймати рішення, у вас світла голова… Ми про вас усе знаємо. – Дякую за довіру, треба подумати. – Правильно, ми не силуємо, надумаєте – приходьте. Після цього мені пропонували ще посаду другого секретаря райкому комсомолу. Я не погодився на ці спокусливі пропозиції.
Не можу пояснити чому, але я ще в інституті мріяв і поставив собі за мету вступити до аспірантури, захистити дисертацію і займатись науково-педагогічною роботою Можливо тому, що я завжди прагнув до чогось нового, невідомого, до спілкування з людьми. В Мелітопольському інституті механізації сільського господарства відділу аспірантури на той час не було. Я займався в студентському науково-дослідному гуртку спочатку на кафедрі теоретичної механіки і ТММ, а згодом на кафедрі експлуатації машинно-тракторного парку, по якій захистив дипломний проект на тему: «Експлуатація МТП радгоспу «Сади» Теребовлянського району Тернопільської області» під керівництвом доцента Слєпп С.І. Сталось так, що в боротьбі з адміністративним напрямом майбутньої діяльності переважив науково-педагогічний.
Пошук наукової стежини я почав з відділу ремонту і експлуатації МТП Українського науково-дослідного інституту механізації та електрифікації сільського господарства (м. Київ). Зустрівся із завідувачем відділу Семенюком І.М. На моє запитання щодо вступу до аспірантури він поцікавився темою дисертації, новизною і що вже виконано по ній. Коли вияснилось, що нічого такого у мене немає, Іван Маркович сказав, що нам такі не підходять.
Після цього я вирушив на кафедру експлуатації МТП Української сільськогосподарської академії. Завідувач кафедри доц. Натанзон І.Й. був відсутній, мене привітно зустрів доц. Савченко М.З. Він порекомендував зустрітись з д.т.н., професором кафедри Костецьким Борисом Івановичем, який проводив додатковий набір аспірантів, в першу чергу з виробництва. Я склав вступні іспити і в листопаді 1967р. був зарахований аспірантом кафедри експлуатації МТП. В подальшому вся моя науково-педагогічна діяльність пов’язана з цією єдиною, шанованою кафедрою, другою домівкою.
Аспірантура під керівництвом проф. Костецького Б.І. – це справжня кузня наукових кадрів. В «піковий період» у нього нараховувалось до 30 аспірантів і пошукачів. Лише у сьомому навчальному корпусі функціонувало 4 науково-дослідних лабораторії, в тому числі електронної мікроскопії. До п’яти аспірантів, у томі числі й до мене другим керівником долучився проректор академії Сагач М.Ф. До речі, щиро дякую Борису Івановичу і Михайлу Федоровичу не лише за керівництво, а й батьківську турботу.
В УСГА регулярно працював науковий семінар, на якому читались лекції з теоретичних основ науково-дослідної роботи, постановки експериментів, а також заслуховувались проміжні і остаточні результати досліджень дисертаційних робіт аспірантів. Кожний аспірант сконструював і виготовив одну-дві лабораторні дослідні установки, які при потребі використовувались колективно. Старші аспіранти консультували і надавали методичну допомогу молодшим. Всі аспіранти з часом захистили кандидатські дисертації, а доцент Савченко М.З. – докторську. Згодом ще три кандидати наук УСГА також стали докторами технічних наук.
Тема моєї кандидатської дисертації співзвучна з прізвищем: «Дослідження процесів зношування і пошкодження деталей ґрунтообробних, посівних і саджальних машин». Щоб вкластись у термін, за три роки я мав повноцінних три місяці відпустки разом з вихідними і святковими днями. Я працював щоденно в лабораторії, бібліотеці, на полі або у відрядженні на заводах чи в науково-дослідних закладах. Зокрема вивчив технологію виробництва досліджувальних робочих органів на заводах «Червона Зірка» (м. Кіровоград), «Жовтневої революції» (ВО «Одесагрунтомаш»), «Рязсільмаш» (м. Рязань), провів зміцнення їх окремих робочих поверхонь на заводах і в Інституті електрозварювання ім. Патона, а також випробування у польових умовах.
Передовим підприємством (тепер це «Провідна установа») було ДСКБ по ґрунтообробних і посівних машинах (м. Кіровоград). Після доповіді дисертації на засіданні технічної ради я зустрівся із заступником головного конструктора. Під час обміну думками я запитав: «Невже Ви не знаєте «слабкі місця» створюваних машин?». Відповідь була однозначною: «Знаємо». «То чому ж Ви не усуваєте їх під час конструювання і виготовлення?» - запитав я. Відповідь була такою: «А тому, що нам доводиться «зверху» план по вдосконаленню існуючої техніки і за його виконання ми отримуємо премію. Якщо нова машина відразу буде надійною, не буде що вдосконалювати – не буде й премії». Це парадокс планової соціалістичної системи виробництва!
За своєчасність виконання і подачі дисертаційної роботи до відділу аспірантури УСГА я отримав додатковий місяць на підготовку до захисту. Першого лютого 1971р. пройшов успішний захист роботи на засіданні Вченої ради факультету механізації сільського господарства.
Професорсько-викладацький склад нашої кафедри, крім мене, підсилився кандидатами наук Чугаєм А.Я. (раніше він працював на посаді старшого викладача), Залецьким С.Г. і Бондаруком В.Ю. Останні два колеги з асистентів згодом перейшли на посади старших наукових співробітників Всесоюзного науково-дослідного інституту механізації тваринництва, а до наших лав згодом перейшов доц. Демко А.А.
Маючи науковий ступінь кандидата наук, я сім років працював на посаді асистента кафедри експлуатації МТП. У ті роки дисципліни, педагогічне навантаження і штатний розпис були тривалий період сталими і отримати додаткову посаду було практично неможливо. Мені пропонували посаду доцента в Кіровоградському інституті сільськогосподарського машинобудування і педагогічному інституті ім. Драгоманова. Я залишився вірним кафедрі, УСГА і Києву.
Не відаю, за які заслуги на другому році роботи в академії мене обрали головою профбюро співробітників і студентів факультету, а згодом заступником декана з виховної роботи на громадських засадах. За сприяння проректора академії Сагача Михайла Федоровича вирішилась квартирна проблема: я отримав кімнату площею 9м2 у будинку гостинного типу, виписав у гуртожитку два вживаних ліжка з постіллю, стіл і два стільці. Ось в такі «апартаменти» поселилась ще й моя дружина, студентка 5 курсу ветеринарного факультету. Перед отриманням диплома вона народила двох дітей – доньок-близнят. Тепер у мене став повний комплект: Віра (дружина), Надія і Любов (доньки). Згодом у 1975р. ми отримали двокімнатну квартиру, де проживаємо з дружиною й тепер.
Моя педагогічна діяльність почалась із читання лекцій і проведення лабораторних робіт на агрономічному факультеті. Керував також дипломним проектуванням двох студентів-механіків. В кінці 1974р. пройшов тримісячне підвищення кваліфікації на ФПК при кафедрі експлуатації МТП Воронезького сільськогосподарського інституту в професора Завалішина Ф.С. Там у цей час підвищували кваліфікацію 15 викладачів дисципліни «Експлуатація МТП» з різних навчальних закладів Радянського Союзу. У міру вільного часу я згодом слухав в УСГА лекції завідувача кафедри професора Діденка М.К. Він був одноосібним автором підручників і посібників для учнів технікумів, студентів ВНЗ і слухачів ФПК за спеціальністю «Механізація сільського господарства». Читав лекції на високому науково-педагогічному рівні, отримував схвальну оцінку студентів і слухачів ФПК. Я значною мірою навчився у нього лекторській майстерності.
У 1978 р. за наказом ректора академії я працював на посаді в.о. доцента, а у 1979 р. рішенням ВАК мені було присвоєно вчене звання доцента по кафедрі експлуатації машинно-тракторного парку. З 1983 року по 1989 рік я завідував кафедрою рік за наказом ректора, згодом обраний за конкурсом. За цей період часу значною мірою зміцнилась матеріально-технічна база і підвищився кадровий потенціал кафедри, а отже, поліпшилась теоретична і практична підготовка спеціалістів. Лабораторна база поповнилась сучасними енергетичними машинами (трактори, зернозбиральні комбайни, бурякозбиральна, кукурудзозбиральна і кормозбиральна техніка), ґрунтообробні і посівні машини. Базові теоретичні і практичні знання студенти отримували в академії, а закріплювали їх на виробничій практиці в сільськогосподарських підприємствах.
Відразу ж після того, як асистенти кафедри Чайка П.М. і Мельник І.І. з поважної причини залишились без керівника дисертаційних робіт, я не офіційно взяв керівництво на себе. Коли дисертаційні роботи були майже готові, за моїм проханням науковими керівниками за наказом були призначені доктори технічних наук Погорілий Л.В. і Демидко М.О. Кандидатські роботи були успішно захищені, Чайка П.М. і Мельник І.І. стали кандидатами наук, а згодом доцентами кафедри. З часом Мельник І.І. отримав вчене звання професора.
Одночасно з основною роботою на кафедрі я займався громадською діяльністю як заступник декана факультету з виховної роботи. Поруч з деканом Войтюком Дмитром Григоровичем працювалось легко і з задоволенням. Факультет займав провідні позиції в академії за досягненнями в художній самодіяльності, спортивно-масовій і виховній роботі в цілому. Як педагог, я працював також наставником академічних груп. Згадую далекий вже 1973 рік. Мене, молодого асистента кафедри експлуатації МТП, призначили наставником групи студентів М-735. Це була моя перша студентська група. Хоч за 45 років педагогічної роботи я виховав декілька поколінь фахівців з механізації сільського господарства, перша група була однією з найбільш успішних. Разом із старостою групи Миколою Жерняком, комсомольським і профспілковим активом мені працювалось напрочуд легко. До того ж кістяк групи складали армійці і виробничники зі стажем. Група студентів була згуртованою, дружньою і організованою. За результатами п’ятирічного змагання серед академічних груп УСГА наша М-735 зайняла перше місце за комплексною оцінкою навчальної, виховної і військово-патріотичної роботи. Таких високих показників група досягла завдяки злагодженій роботі колективу і окремих особистостей, зокрема й відмінників: Станіслава Ніколаєнка, Миколи Жерняка, Миколи Лободи і Анатолія Лизогуба. Група разом з наставником була відзначена семиденними оплаченими туристичними путівками з повним продовольчим забезпеченням у туристичному потязі по шести містах Золотого кільця Росії: Ленінград – Новгород – Ярославль – Горький – Москва – Орел. Завдячуючи туристичній подорожі, група студентів ще більше згуртувалась, естетично і морально збагатилась. Не дивлячись на те, що всім одногрупникам уже за шістдесят , переважна більшість тримається, хоч і на відстані, разом.
На якій би посаді я не працював, завжди прагнув бути принциповим, але й доброзичливим. Якось (орієнтовно 1985-й рік) побачив у вестибюлі третього поверху 11-го навчального корпусу жінку, яка плакала. Запросив до кабінету. Заспокоїв. Виявилось, що вона разом із чоловіком навчається заочно на 6 курсі факультету механізації сільського господарства. Три тижні тому іспит з електроприводу здали лише 7 студентів з групи, у тому числі її чоловік. Екзаменатор призначив перездачу іспиту через два тижні. Вона (Кияшко Марія) не змогла своєчасно приїхати з м. Лубен. У неї троє маленьких дітей, найменшому сину півтора роки, він захворів. Разом з чоловіком працюють конструкторами на Лубенському машинобудівному заводі. У зв’язку з тим, що Марія приїхала на іспит через три тижні, екзаменатор, не запитавши причини, вигнав її з кабінету. Лише після того, як я поговорив з екзаменатором на межі матірних слів, він тут же запросив Марію на іспит. Вона здала його, як подобає. Після цього я керував її дипломним проектуванням, вона успішно захистила і отримала диплом.
А це інший приклад. В червні 2017р. зустрічались випускники факультету МСГ 1987 р. До мене підійшов один із них і запитав: «А Ви пам’ятаєте, як я здавав іспит з експлуатації машинно-тракторного парку чотири рази?». «А що сталось?» - запитую я. «Я працював, тому пропустив близько 70% лекцій і лабораторних занять. Лабораторні роботи відпрацював, а по кожній лекції потрібно було пройти тести. За першим разом Ви могли поставити «трійку», далі «четвірку», «чотири з половиною» і нарешті поставили «п’ятірку». Я отримав диплом з відзнакою і щиро дякую Вам за можливість отримати відповідний рівень знань і бажану оцінку.
Для підсилення кадрового потенціалу на кафедрі працювали на 0,25 ставки директор Українського науково-дослідного інституту механізації та електрифікації сільського господарства проф. Масло І.П. і завідувач відділу механізації Інституту садівництва проф. Демидко М.О. – бувші випускники факультету механізації сільського господарства УСГА. Після закінчення мого терміну завідування кафедрою я попросив перейти на цю посаду д.т.н., проф. Демидка М.О. і після кількох умовлянь він дав згоду. Це фаховий науково-педагогічний працівник, мудра і зважена людина. Згодом він ще й був головою Вченої спеціалізованої ради по захисту докторських дисертацій, а я – вченим секретарем.
Я завжди підтримував тісні зв’язки і співпрацю з регіональними закладами освіти університету, зокрема читав лекції і керував дипломним проектуванням у Ніжинському і Бережанському агротехнічному інститутах, Таращанському і Немішаївському коледжах, працював головою ДЕК в Таврійському агротехнологічному університеті, Кримському і Кам’янець-Подільському сільськогосподарських інститутах, де відбувався обмін досвідом і підвищувався професійний рівень як педагога і науковця.
Розроблена спільно з проф. Мельником І.І. програма для ПК з оптимізації складу машинних агрегатів, комплексів машин і машинно-тракторного парку та техніко-економічних показників їх використання у технологічних процесах виробництва продукції рослинництва реалізується в навчальному процесі і при виконанні науково-дослідних робіт. Безпосередньо за моєю участю виконано і прийнято до впровадження у виробництво науково-дослідні роботи з ДСКБ по машинах для збирання зернових культур і самохідних шасі (м. Таганрог), Республіканськими об’єднаннями «Сільгоспхімія» і «Сільгосптехніка», Міністерством сільського господарства і продовольства України та ін.
За результатами науково-дослідної і педагогічної роботи опубліковано 230 науково-методичних праць, у тому числі 21 навчальний посібник, з них 6 – з грифом Міністерства освіти і науки України. Створив нову навчальну дисципліну «Проектування технологічних процесів у рослинництві», типову програму і видав два навчальних посібники з грифом Міністерства освіти і науки України до неї.
За досягнуті успіхи в трудовій діяльності на виробництві маю 2 подяки із занесенням в трудову книжку і 12 подяк – за успіхи в навчальній і виховній роботі у навчальному закладі. У 1978 і 1982 р.р. заносився на Дошку пошани УСГА. Нагороджений медаллю «На відзнаку 1500-річчя Києва», двома знаками «Відмінник освіти України» (2000 і 2005 р.р.). Рішенням Вченої ради університету від 28.08.2009р. присвоєно звання «Заслужений викладач Національного університету біоресурсів і природокористування України». Відзначений подякою Міністерства освіти і науки за багаторічну сумлінну працю, вагомий особистий внесок у підготовку висококваліфікованих спеціалістів та плідну науково-педагогічну діяльність (2015р.).
Оглядаючись назад, прокручуючи в голові роки свого життя, хочу сказати, що я прагнув жити за законами моралі, права і справедливості, долав перепони, видирався нагору тернистими звивистими стежками завдяки силі волі, розуму і праці, а також допомозі мами, родичів, вчителів, педагогів, наставників і доброзичливих людей, які зустрічались на життєвому шляху.
В народі кажуть, що справжній чоловік – це не лише той, який досягнув певних успіхів у професійній діяльності, а ще й посадив дерево, побудував будинок і виховав дітей. Це свята правда. Та чи все можливе я зробив у цьому буремному житті. Звичайно ж ні. Міг ще підготувати і захистити докторську дисертацію. Інколи був нерішучим, коли потрібно було діяти сміливіше, можливо когось ненароком образив. Вибачте мені, люди добрі, коли я в чомусь перед вами завинив…
Та як життя б моє не склалось,
Я вірю у щасливу даль.
Не легко хоч усе мені давалось,
Та я своєї долі жнець й коваль!
Володимир Давидович Гречкосій, кандидат технічних наук, доцент,
заслужений викладач НУБіП України
