24 лютого. Рік тому…
Таку назву дали студенти, які навчаються на кафедрі культурології, учасники творчих колективів та їх керівники низці спогадів про той страшний день, коли у вухах кожного стояло страшне слово «війна», про день, який ніколи не забути… Пропонуємо їх Вашій увазі.
Такі образи викликає 24 лютого у студентки-міжнародниці Марії Халюк:
Першокурсниця ГПФ Катерина Вансаровська 24 лютого мала брати участь у змаганнях з баскетболу.
«Я засинала з думками про майбутню гру та радістю через те, що скоро вже весна, але прокинулася від страшних вибухів, – згадує дівчина… – Зрозуміла, що все не просто, коли побачила темно-багряне небо і суцільний дим, коли мій батько одягнувся у військову форму і вибіг з квартири, встигнувши тільки поцілувати мене у голову. Речення «Війна почалася» ще довго не вкладалося в голову, але тисячі повідомлень і страшних новин летіли звідусіль – і світ наче перевернувся, поступово мінялося все… Навіть сьогодні відчуваю смуток через те, що моє життя вже не буде колишнім…»
Так, ми відчуваємо смуток, бо вже ніколи не повернуться до нас багато з тих, хто зі зброєю в руках став на наш захист. Про це – викладач кафедри культурології Владислава Чайка і студентки факультету землевпорядкування Анна Сітайло і Юлія Коробова:
У багатьох війна забрала дім. Але не забрала віру і надію.
А ще війна вчить. От думка Карини Красюк:
Війна навчила мене багатьом речам. Навчила самостійності. Навчила адаптуватися. Навчила більше цінувати рідних і близьких, частіше говорити кожній дорогій мені людині про те, наскільки цінною вона є для мене, говорити що люблю і дякувати, обіймати і цілувати, турбуватися і пробачати. Але, на жаль, навчила ненавидіти. Тих, хто примушує від кожного вибуху бігти в підвал, хто вбиває і руйнує.
Так, 24 лютого 2022 року назавжди розділило життя українців на «до» та «після». Воно вже точно не буде таким, як раніше, бо вже навіть світ не буде таким, як раніше. Але я вірю, що все буде Україна!
Таку ж віру у Перемогу висловлює першокурсник ГПФ Ігор Федас:
Можу з впевненістю сказати, що та ніч запам’яталась на все життя, я пам’ятаю кожну хвилину подій, що відбувались навколо. Маю за плечами військову службу, тому давно навчився реагувати на сигнал повітряної тривоги, та все ж, почувши першу сирену, почав переглядати новини і, звісно, зателефонував товаришам з військової служби, щоб дізнатися більше про ситуацію. В той момент не було страху, паніки, скоріше тривога, особливо за батьків, але вірив і вірю: ми переможемо!
Переможемо, бо за це зараз борються кращі сини України:
Переможемо – і житимемо ще краще у вільній країні!
Разом – до Перемоги!
Ірина Майданюк,
завідувач кафедри культурології