101 рік від дня народження Литвиненка Володимира Федоровича – учасника бойових дій 1941 р.

 

     Проте спершу кілька слів про Київський лісогосподарський інститут. У довоєнний період він був добре організованим та чудово обладнаним вищим навчальним закладом. На єдиному лісогосподарському факультеті навчалось 680 студентів, навчальний процес забезпечували такі кафедри: ботаніки, дендрології, лісівництва, ґрунтознавства, лісових культур, лісової таксації, ентомології (з фітопаталогією), лісової меліорації, механізації лісогосподарських робіт, лісоексплуатації та кафедри загальноосвітньої дисциплін.

     Викладацький склад налічував 65 осіб, у тому числі 12 професорів, 8 з яких зі ступенем доктора наук, 19 доцентів, 16 з яких кандидати наук, 34 старші викладачі та асистенти. Серед відомих вчених, які працювали на факультеті у той час були: академік П.С. Погребняк, професори В.Е. Шмідт, Н.О. Коновалов, Я.В. Ролл, З.С. Голов’янко, М.М. Степанов, М.М. Синицький, Д.І. Товстоліс, М.О. Ткаченко, В.О. Тюрін, І.М. Житов. Деканом факультету у той період був М.К. Биков. Викладачі проводили цікаві, змістовні лекції, заняття. На факультеті практикувались диспути між професорами з актуальних питань лісової науки. Вони відбувались в актовій залі в присутності численної аудиторії студентів, які отримували не лише задоволення, але і поглиблювали свої теоретичні знання.

     Інститут мав потужну навчальну базу – Боярське дослідне лісництво та дендрарій, який нараховував колекцію з 700 видів деревних рослин.

     Із початком Другої світової війни багато студентів пішли до армії, серед них 30 студенток-медсестер запасу. У серпні 1941 р. 70 студентів і доцент М.І. Калужський у складі винищувального батальйону, сформованого зі студентів інших інститутів, приймали участь у боях за Голосієво.

     Литвиненко Володимир Федорович народився 31 травня 1921 р. у с. Мошни, Черкаського р-ну Черкаської обл., помер 14 липня 2004 р. в м. Макіївка Донецької обл. Як зазначає донька Володимира Федоровича Наталя: «Батько прожив довге і яскраве життя!»

 

     Учасник бойових дій Другої світової війни Литвиненко був рядовим солдатом-стрільцем у взводі автоматників лейтенанта Мелашка. Сидів у окопах, ходив в атаки разом з іншими, такими ж юними як він бійцями. Як згадував Володимир Федорович: «Києва, можна сказати, тоді я не бачив. Ми захищали його, а отже стояли до нього спиною. Там є знаменитий Голосіївський ліс, а західніше від нього село Пирогів, де бився наш 1047-й стрілецький полк 284-ї дивізії». Мріяв про мирне життя, про навчання, яка порушила війна – на фронт він пішов студентом, мав же хтось зупинити ворога, тож він узяв до рук зброю.

     Володимир Федорович воював з ворогом усього 9 діб. Усього 9 із 72 днів він захищав нашу славну столицю – Київ (саме 72 дні йшла оборона Києва). На оборону Києва він прибув 6 серпня, а з 11-го по 14-те, коли німці у районі Голосіївського лісу відступили для перегрупування на 10-12 км, вони навіть встигли зайняти тодішні населені пункти Теремки, Мишоловку, Новосілки і Пирогів.

     Коли ж йому і такому ж молодому солдату Ющину доручили знищити ворожий дзот, що заважав просуванню радянських військ вперед, то не злякався, а навпаки навіть зрадів. Це було раннім ранком 9 серпня 1941 року. Отримавши по дві гранати і по додатковому диску патронів, хлопці поповзли в обхід вогневої точки. Маневр їм вдався, і німці їх не помітили. Далі все відбувалося з калейдоскопічною швидкістю: закидали амбразуру дзоту гранатами, і кулемет замовчав. Назавжди. Радість розпирала груди: вони зуміли, вони змогли! Це був справжній подвиг! Проте в цьому бою загинули побратими Литвиненка – командир взводу Мелашко і бойовий друг – рядовий Ющин. До 15 серпня в строю лишилося не більше 15% особистого складу їх 1047-го стрілецького полку.

     На календарі було 15 серпня, була 12-та година. Вибухи були такими потужними, що всі притиснулися до землі і почали обкопуватися. Здавалося, ще трохи, і він повністю сховається в окопі. Нагорі залишалися одні ноги. Викинув наверх чергову порцію землі, і раптом, наче вогнем, обпекло ступні ніг. Зробив спробу піднятися і знепритомнів. Як виявилося пізніше, Володимиру Федоровичу уламки міни посікли обидві ноги.

     До тями прийшов тільки за 9 днів у госпіталі. Його оглядали професор з хірургом. Одна стопа була розірвана, і лікар хотів її ампутувати, але професор сказав: «Ноги солдату зберегти!», і військовий хірург виконав цей наказ, проте на фронт Литвиненко В.Ф. більше не потрапив. Його лікували в чотирьох госпіталях і виписали інвалідом з 22-ма осколками в тілі. Згодом тільки один з них вийшов. Решту носив до кінця життя, не втрачаючи при цьому оптимізму. Він звик сприймати життя таким яке воно є.

 

     Після війни закінчив Дніпропетровський металургійний інститут (нині – Український державний університет науки і технологій) і отримав професію інженера. Потім 40 років пропрацював на металургійному комбінаті імені Кірова (від 2011 р. – ПрАТ «Макіївський металургійний завод» – філія Єнакіївського металургійного заводу, у складі групи «Метінвест») в 29-му доменному цеху. Був диспетчером, начальником зміни, помічником начальника доменного цеху по шихті. Коли стало дуже важко, перейшов на роботу в ЦЗЛ (центральна заводська лабораторія), де до відходу на заслужений відпочинок був начальником групи.

     Тільки через 25 років після війни в Макіївці, яка стала йому рідною, знайшла його медаль «За бойові заслуги» (1970 р.). До цієї нагороди додалися інші. Усього їх у Литвиненка В.Ф. їх 15. У Києві, в музеї Другої світової війни, є експозиція, яка розповідає про Володимира Федоровича.

     Як зазначає донька Володимира Федоровича Наталя: «Ми з братом часто дивувалися, як тато після стількох операцій на ногах (як наслідок фронтових поранень і важкої роботи на заводі) не втратив здатності радіти. Він посміхався, був у захваті від краси навколо нього. Наш тато був справжнім романтиком і людиною «твердих» принципів одночасно «зі сльозами на очах, з сивиною на висках...»