МИ ВИСТОЇМО! Впевнена студентка факультету харчових технологій та управління якістю продукції АПК

Чергова розповідь
з челенджу від студентів факультету харчових технологій
та управління якістю продукції АПК
"НІ ВІЙНІ!"

   Мене звати Воскобойникова Катерина. Я студентка, дочка, сестра, чиясь подруга, можливо хтось мене недолюблює, але я, першою чергою – людина. 

   Людина, яка ніколи не могла подумати, що вона житиме в такий час. Здавалося б, надворі двадцять перше століття, розвиток цивілізації наче повинен досягати хоча б і не свого піку, але, тим не менш, розквіту. Та виражатись таким чином є доволі голослівно, коли сусідня держава до сих пір не може вгамувати свою імперіалістську політику і не лізти в справи інших суверенних держав поряд з нею, а може тільки проявляти агресивні зовнішні амбіції, не вирішивши цілком проблем власної внутрішньої політики.
   Я родом з Полтавської області, з невеликого промислового містечка Кременчука. Незважаючи на те,що в нас працює велика кількість заводів і фабрик, в нас дуже зелене місто: багато парків, скверів, різних ландшафтних об’єктів. Через Кременчук протікає Дніпро, дуже приємно спекотним літнім вечором пройтися по нашій набережній і зустріти захід сонця. Я люблю своє місто. Але в сучасних реаліях я боюсь, що його і мою домівку можуть знищити рашисти, просто ні за що, просто щоб здійснити свої якісь мерзотні плани.
   Я не відносила себе до так званих русофобів до нещодавнього часу, я думала що всі люди рівні, незалежно від нації, незалежно від того, де вони народились, якою мовою вони пишуть і спілкуються, яка в них культура. Але мені просто боляче споглядати таку картину сьогодення. Я не можу назвати людьми тих, хто приходить на чужу землю, вбиває наших мирних мешканців міст і сіл, ґвалтує наших жінок, дітей і вважає це правильним. Розказує своїм дітям, що в Україні живуть фашисти, бандерівці, що в нас громадянська війна і ми вбиваємо і калічимо власний народ. Це нонсенс. В мене просто не вистачає слів, для того щоб висловити всі свої думки з цього приводу.
   Ще 23 лютого я лягала спати, думала про те, як я через тиждень-два поїду в Київ, де зустрінусь зі своїми друзями, одногрупниками, викладачами. Найактуальнішими проблемами було встати зранку на заняття, вирішити які речі брати з собою, подумати як святкувати свій день народження, і цей список вже здається таким безглуздим, бо ти просто не знав, що наступного дня о годині 5 ранку почнеться обстріл міст твоєї країни і життя перевернеться з ніг на голову. Вже не буде як раніше. Ніколи.
   Ранок. Я прокидаюсь від того, що мій телефон просто розриває від вхідних повідомлень друзів і рідних. Я просто не розумію що відбувається. Смс від друзів з Харкова: «У нас выстрелы и взрывы, походу началось…», « Надо уезжать, нам страшно, мы собираем вещи». І просто починає трясти. Потім починається гул сирен, одразу тихіше, потім гучніше. В мою кімнату заходить батько і каже: «Война началась, доброе утро». Ще хвилина і приходить розуміння, що це дійсно так. Починають мимовільно литися сльози. Я розумію, що це не жарт, але не розумію що робити. Єдине, що виходило в той час – постійно слідкувати за новинами, які просто без ножа різали і продовжують різати до сих пір.
   Я майже годин 8 після вимушеного пробудження не могла навіть поїсти, я кожну хвилину віддавала на спілкування з близькими людьми, друзями, та навіть просто знайомими, щоб дізнатися як в них справи і в безпеці вони чи ні. Багато друзів у той час були в Києві. В голові просто не було чіткого усвідомлення, що це насправді. Мені здавалось, що це сон, що я досі сплю і мене просто зараз хтось розбудить, а я здивуюсь, що мені наснився такий дурний сон і просто буду жити далі своїм життям.
   Я живу в приватному будинку, в мене є свій підвал, в який ми спускались кожного разу, коли починалась повітряна тривога. Цей звук я не забуду ніколи, я пам’ятаю його ще зі шкільних часів, коли в нас були навчальні евакуації, під час яких нам розповідали що треба робити, якщо буде загроза прориву дамби. Я ніколи не думала, що ця інформація мені знадобиться, я ніколи не могла подумати, що буду вдягатися за пів хвилини, щоб бігти в нагірну частину міста, бо мою домівку затопило б за 15 хвилин, якщо б орки влучили по дамбі. Я ніколи не думала про те, що не буду відчувати себе у безпеці навіть у себе вдома поруч з батьками. Було дуже страшно. Зараз теж страшно, але вже поволі звикаєш до того, що життя продовжується, хоча і не знаєш, що буде завтра.
   Кардинально змінилися цінності, відношення до деяких людей, бо під час такої ситуації все людське нутро просто лізе назовні, стає зрозумілим хто є хто.
Моя рідна тітка, яка народилася в Україні, проживала тут своє дитинство і юність, вчилася в Києві, зараз живе в Петербурзі і не вважає за потрібне навіть дізнатися живі ми чи ні, як в нас справи. Ну це мінімум. Не кажучи вже про якісь вибачення та здоровий глузд. Коли їй подзвонила моя бабуся і почала розповідати, що в нас коїться, вона просто розреготалась і кинула слухавку. Такого відчуття огиди в мене, напевне, ніколи не було. Коли просто розчаровуєшся в тому, що тебе поєднує кровний зв'язок з такою людиною. Що ця людина не вірить своїм рідним, а вірить жалюгідному диктатору і показує те, що культ особи в її державі нікуди не зник.
   Я вірю в те, що Україна переможе, я просто не хочу і не можу вірити в якісь інші варіанти розвитку подій. Скільки людей загинуло просто так? Скільки людей загинуло, захищаючи нашу Батьківщину? Скільки дітей не побачать своїх батьків, скільки взагалі нічого більше не побачать? Це просто розриває зсередини, тому залишається тільки вірити у те, що добро переможе зло, що наша земля залишиться нашою, що всі, хто знали на що вони йдуть і які поручення вони виконують, отримають по заслугам. Але який суд може йти над злочинцями, які лишають життя інших? Яке покарання на них чекає, якщо вони, не побоюсь цього слова, заслуговують смерті?
   Все повинно бути добре, все закінчиться і ми відбудуємо все, що зазнало руйнування, ми обов’язково зробимо свій внесок в розвиток нашої могутньої країни, яка ніколи не впаде на коліна. Ми зустрінемося зі своїми друзями, які вимушено виїхали закордон, ми відсвяткуємо з ними перемогу найгучніше, ми будемо і далі радіти дрібницям, фотографувати, зустрічати схід сонця, збиратися на природі, їздити на навчання в інші міста, кохати, спостерігати за вечірніми вогнями Києва, їздити в повних вагонах метро в годину пік і перейматися за те, щоб вчасно доїхати до гуртожитку.
   Це все мої мрії. Так, вони, мабуть не дуже грандіозні, але я просто хочу жити звичайним життям. Мені хочеться, щоб мої брати та друзі, які захищають Україну ціною власного життя в гарячих точках, повернулися живими. Я хочу більше ніколи не отримувати звісток, що мої знайомі сверсники віддали своє життя. Я не хочу лякатися гучних звуків і прокидатися від вибухів і звісток, що по нашому місту було декілька ракетних ударів.
   Отже, я вірю в те, що все буде добре. Ми вистоїмо, а потім збудуємо ще краще. Така в нас доля, в українців – вічно доводити своє право на існування, але в наших руках зараз зробити все можливе, щоб жити мирно і більше не допускати таких втрат і такого кровопролитного жаху.

Все буде Україна!

Воскобойникова Катерина
студентка факультету харчових технологій та
управління якістю продукції АПК