У СТУДЕНТКИ ФАКУЛЬТЕТУ ХАРЧОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ ТА УПРАВЛІННЯ ЯКІСТЮ ПРОДУКЦІЇ АПК Є НЕВЕЛИЧКА МРІЯ: ПРОКИНУВШИСЬ – ЩОБ НЕ БУЛО ВІЙНИ

Чергова розповідь
з челенджу від студентів факультету харчових технологій
та управління якістю продукції АПК
"НІ ВІЙНІ!"

   «Почалась війна!»
   Ці два слова сказали одне одному мільйони українців рано вранці 24 лютого. Я цього ранку була в гуртожитку, прокинулася від почутих вибухів. Я розуміла, що відбувається, бо вже майже три тижні всі обговорювали можливість вторгнення російських військ. Далі був дзвінок від мами з словами: «Почалася війна. Збирайся і їдь на зустріч тату». Не пам’ятаю як я збиралася, та вже за 10 хвилин я йшла пішки до метро, бо автобуси ще не їздили. Я тоді вперше почула звук сирен, цей пронизливий звук, на той момент був найстрашнішим у моєму житті. І незрозуміле відчуття…. Страх? Паніка? Ні, не усвідомлення того, що це реальність…
   У мене з’явилася звичка починати ранок не з чаю або кави, а з новин. Це є нескінченна низка ранків, що й досі починаються зі сторінок форуму.

Історії ж бо пишуть на столі.
Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.
/ Л. Костенко /

   Лютий 2022 року – повномасштабне вторгнення російської армії, розпочався новий етап російсько-української війни. Це – народна війна за незалежність і суверенітет України, яка триває з 2014 року. Аналізуючи всі події, розумію, що це було неминуче. Війна триває вже восьмий рік. Зараз ворог зосередив велику кількість потужних вогневих засобів, він почав просто руйнувати мирні населені пункти та змітати все, що йому трапляється на шляху. При цьому вони не жаліють нікого – ні дітей, ні пенсіонерів. Гинуть ні в чому не винні мирні люди. Працюють ворожі гради, артилерія, авіація. Бомблять абсолютно все. Це просто пекло...
   Ми все це чуємо і переживаємо щоденно, 61 день війни я з родиною перебуваю на Київщині. Про те, щоб полишити Україну батьки ніколи не говорили. Ми на своїй землі і маємо бути тут. У цивільному житті тато працював підприємцем, займайся звичними для сім’ї справами, багато часу проводив з моїми меншими сестричками. Усе це змінилося одного дня, він долучився до волонтерів нашого міста. Ми всі розуміли, що це щоденний ризик, але тато сказав, що не може просто дивитися новини, весь час переживати та думати, що буде далі. Він фізично був зайнятий роботою і знав, що приносить користь. Для нього це важливо. Ми з мамою також долучилися до допомоги, готували їжу для ТрО нашої місцевості. Чесно скажу, такої кількості млинців я не смажила жодного разу в житті. Та коли чуєш слова подяки, то готовий стояти біля плити не один день. Ми хочемо жити в успішній країні. А країну визначають люди. Коли кожен небайдуже ставиться до свого оточення і вирішує проблеми, які турбують, країна розвивається. Волонтери — це звичайні люди, які вкладають свій час, талант чи ресурси у втілення соціально корисних проектів. Робити добрі справи можуть усі: діти, дорослі, компанії, агенції і навіть цілі країни. Навіть одна добра справа здатна змінити суспільство, країну та світ на краще. 
   Для більшості громадян України напад росії став шоком. Проте російсько-українське протистояння має глибоке історичне коріння. Подальший процес становлення та розширення імперської росії завжди супроводжувався війнами з Україною. Росія прагнула знищити нашу незалежність. Історія стосунків українського та російського народів – це літопис воєн та повстань українців. Війна — це подія, яку треба не тільки пережити, але й осмислити. Вона не тільки руйнує, але часто веде до згуртування народу, до емоційного, культурного, морального, етичного сплеску. Вона об’єднує людей у єдиному пориві проти спільного ворога.
   Я народилась в Україні, але свідомою українкою стала під час війни. Звістка про те що тато долучається до лав ЗСУ, підтверджує те, що я виховуюся у сім’ї патріотів. Завжди буду пам’ятати татові слова: «Я маю захищати жінок, дітей та свою родину»
Весь світ побачив, що Україна - це не та країна, яка може просто впасти. У нас дуже чудові слова є в гімні: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу». Це дуже сильні слова, які розуміє кожен українець. Ці слова відповідають дійсності - воїни готові віддати своє життя, аби ми жили у вільній незалежній державі, щоб тут не було жодного «русского міра»....
   Дуже хочу бачити свою країну щасливою та вільною. Так хочеться кричати: «Люди! Зупиніть війну!» Дорослі, загляньте в очі дитини, яка чує гуркіт війни. Що ви побачите в них? Це страх, розпач, біль... А найстрашніше — це безвір’я, це невпевненість у завтрашньому дні. Ми потребуємо підтримки. Наш президент не одноразово просить про допомогу у всього світу. Та давайте будемо відвертими: західний світ зупинився у розвитку демократії. Вони засиділися у своєму амьобному комфортному панцирі і не усвідомлюють, що світ змінився. Лакмусом цього застою стала Україна і українці. Ми готові зубами виборювати свою свободу, і як виявляється і вашу теж. На початку війни у мене виникало запитання: чого варті ваші союзи, оборонні і економічні, ваші демократичні цінності і високі промови у резолюціях Радбезу ООН і Європарламенту, ваші «занепоєння». Ваші легендарні стандарти НАТО та ваші мільярди, витрачені на оборону альянсів, якщо ви так боїтеся...
   Час все змінює. І зараз ми відчуваємо підтримку світу. Бачимо, що він готовий захищати наші цінності і свободу, йти до перемоги разом з нами. Та ми заплатили надто велику ціну, щоб відкрити вам очі. Буча, Ірпінь, Бородянка, Гостомель, Маріуполь, Чернігів, Харків…
Я не можу передати свої емоції, моє серце спустошене, переповнене жалю до людей і міст країни, яку я безкінечно люблю.
Ірпінь - місто, яке я знала з закритими очима. Тут живе моя сестра. Нові затишні парки, сучасні європейські будинки, багато сосен, кафе і молоді, яка жила тут, в атмосфері добра і комфорту. Вони знищили все. Вбивали всіх, хто їм траплявся на шляху: безжально і зухвало. Світ не пробачить цього геноциду.
   Скільки молодих людей вбито та закатовано. Як багато дитячих посмішок перетворилися на сльози. Кожного дня, тижня ми чекаємо, що це жахіття нарешті скінчиться. Але воно поки триває. Наші солдати стали всенародним героями, люди присвячують їм вірші, складають на їх честь пісні. Напевно, кожного свідомого українця хвилює питання стосовно воєнних конфліктів на нашій землі.

І виростають покоління,
Котрі не чули тишини.
О, найстрашніше з літочислень
Війна — війною — до війни!
/ Л. Костенко /

   Окремо хотілося б згадати тих, хто опинився на окупованій території, незважаючи на найжорстокіший режим, на холод і голод, люди залишалися вірними обов'язку і вели партизанську боротьбу, влаштовуючи провокації та диверсії, допомагаючи виборювати мир. Перемога живе в кожному з нас, у кожній сім'ї, і нам не можна забувати величезний подвиг кожного українця.
   Війни — це породження зла. Людського зла. Поєднання слів «людина» і «війна» суперечить усім людським законам добра. Але війни — це не тільки минуле людства, це, на жаль, його сьогодення.
   Я прагну бачити Україну без війни…, Україну без горя, втрат та сліз… Країну, за майбутнє якої наші солдати віддали найцінніше – своє життя.
   В перший день повернення в столицю хочу знову прогулятися улюбленим маршрутом – пішки від рідного університету до Золотих Воріт, Хрещатику та Майдану Незалежності. А звідти прямо на Труханів острів. Потім піду в "Хлібний" пити каву і смакувати круасан з абрикосом.
   Є у мене мрія невеличка: щоб коли прокинусь - не було війни...

Веременко Катя
студентка факультету харчових технологій та
управління якістю продукції АПК