ЩО БУДЕ ПІСЛЯ ВІЙНИ.—РОЗДУМИ СТУДЕНТКИ ФАКУЛЬТЕТУ ХАРЧОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ ТА УПРАВЛІННЯ ЯКІСТЮ ПРОДУКЦІЇ АПК

Чергова розповідь
з челенджу від студентів факультету харчових технологій
та управління якістю продукції АПК
"НІ ВІЙНІ!"

   Я Анастасія Павленко, студентка факультету харчових технологій та управління якістю продукції АПК. Народилась, виросла і живу в прекрасній країні – Україні, а саме в не менш красивому, затишному, мальовничому місті Переяслав. Воно знаходиться на Київщині, під Борисполем, недалеко від серця нашої держави – її столиці.

   Переяслав – одне з найдавніших міст області. Це древнє містечко з дуже багатою, а подекуди й таємничою, овіяною численними легендами та міфами історією. Саме тут, за переказами, юний воїн здобув перемогу над військом кочівників (тим самим «перейняв славу»), князь Володимир переміг печенігів, князь Святополк вбив свого брата Бориса (на місті події, поблизу річки Альти невдовзі поставили церкву, а Бориса канонізували). Тут також відбулася й низка доленосних для нашої країни подій, зокрема – проведення Переяславської ради.
   Окрім величезної історичної цінності, моє місто володіє ще й багатою культурною спадщиною. Ці пам’ятки можна побачити як на вулицях і площах, так і в музеях, яких тут, до речі, теж чимало. Не дарма ж Переяслав називають містом-музеєм! Охочих побувати тут вистачає будь-якої пори року. Туристи приїжджають не тільки з інших міст, а й країн.
   Все своє життя я провела серед цієї мальовничої місцевості. Тут живуть мої рідні, друзі, знайомі. Всі вони мають бажання, плани, мрії на майбутнє. І ніхто навіть уявити не міг, що одного дня все перевернеться з ніг на голову.
   Власні спогади про події.
   24 лютого рано-вранці в домівки кожного з українців постукала велика біда – розпочалася війна.
  Моя мама прокинулася від тривожного дзвінка колеги по роботі. Вона миттю розбудила всіх членів родини, повідомила страшну новину та почала телефонувати до рідних, похапцем збираючи тривожну валізку. Я спочатку взагалі не змогла зрозуміти, що відбувається, і вважала, що це якась помилка, непорозуміння. Далі трохи поговорила з мамою, заспокоїла її, взяла до рук телефон, ввімкнула телевізор. По всіх телеканалах повідомляли одне – проти нашої країни було розпочато повномасштабну збройну агресію, майже в усіх областях помічають ворожі ракети, лунають вибухи. Серце охопив страх, тіло тремтіло, а розум все ще не міг повірити. Невже це все правда?
   Далі було гірше. Тривога наростала кожної хвилини, з кожним сповіщенням про загрозу повітряної атаки. Для того, щоб поїсти, або бодай поспати, необхідно було затратити всі волові зусилля. Не хотілося нічого. Після кількох діб без сну, організм все ж «вимкнувся», хоча й ненадовго. Новини було ввімкнено цілодобово. Інформація поглиналася мозком, неначе губкою. Однак, спокійніше не ставало.
Згодом стало зрозуміло, що так не можна. Ми почали зменшувати кількість інформації, новини стали дивитися рідше. Страх все ще жив у серці, але ми потроху почали звикати, хоч як би це жахливо не звучало. Над містом пролітали наші винищувачі – шум був страшенний. Але це сіяло в душі надію – нас оберігають.
   І нас оберігали (і продовжують це робити), адже в місті за всі ці дні, хоч і було тривожно, але тихо. По місту стоять блокпости, поліція патрулює вулиці. Люди починають приходити до тями, виходять на роботи, займаються домашніми справами, волонтерством. І вдень, коли виходить сонечко, здається ніби все нормально, ніби це все був страшний сон. Але коли приходить вечір, а вулиці поглинає темрява, стає моторошно і сум знову повертається. У голові постійно крутиться одна думка: «може було б краще поїхати за межі країни, в безпеку, аніж залишитися?». Багато хто покинув власні домівки не знаючи, що тебе чекає не тільки в іншій країні, а й навіть на шляху до неї, з вірою в те, що все-таки вдасться врятуватися.
     Роздуми про цінності, Україну, мрії і плани після війни.
   Майже два місяці війни змусили всіх українців, і не тільки, переглянути, переосмислити своє відношення до того, що є насправді вагомим. Враз матеріальне втратило ту цінність, яку воно набрало в довоєнному суспільстві. Змінилися настрої, цілі, бажання.
Люди почали як ніколи раніше цінувати здоров’я, життя не тільки своє, а й своєї родини, близьких та інших. Гуртуючись, допомагаючи один одному ми усвідомлюємо якими важливими є контакт, людські стосунки.
Ми почали нарешті розуміти суть таких простих, усталених на перший погляд фраз, як «Доброго дня!» (чи вечора, ранку тощо), «Спокійної ночі» тощо.    Також зовсім інакші відчуття тепер викликає побажання «мирного неба над головою та рідної землі під ногами». Таких прикладів навести можна ще дуже багато, але об’єднує їх одне – ми згадали, повернулися до того, що наші предки виборювали і шанували століттями, і про що, сучасне суспільство за такими швидкими темпами розвитку, на жаль забуло.
   У такій критичній ситуації відбувається злам суспільної свідомості. Люди в одну мить розуміють, що насправді в кожного з нас є лише одна справжня домівка – рідна і єдина Батьківщина. І виявляється ми любимо свою землю, нам болить, а серце обливається кров’ю від тих жахіть, що відбуваються на цій території. Ми хочемо зберегти її. І готові відчайдушно боротися задля свободи і права на існування як народу, так і його держави. Хто б міг подумати про таке раніше? Війна показала суть української нації, згуртувала, пробудила її вільний, нескорений дух. І зараз, напевно, не залишилось того громадянина, який би не вірив у нашу перемогу.
   Задля заспокоєння, підтримання позитивного мислення і збереження стабільності нервової системи та психологічного здоров’я ми мріємо, будуємо плани на майбутнє. Деякими своїми поділюся і я.
   Коли закінчиться війна, я вірю в те, що ми повернемося до навчання, і зможемо стати висококваліфікованими спеціалістами. Звісно, що не всі підуть працювати в тій сфері, знання в якій здобували, але я впевнена, що абсолютно кожен буде робити все від себе залежне задля відбудови, розвитку, піднесення нашої неньки-України.
Донедавна моєю головною мрією було переїхати жити за кордон, а саме до Англії. Там я хотіла здобути престижну професію, побудувати кар’єру. Мені здавалося, що там вищий рівень життя, більше перспектив для розвитку, сприятливіші умови для економічного та культурного зростання. Однак тепер я розумію – все це можна мати й у нас. Ми не повинні шукати кращого життя десь там – ми повинні будувати його тут. Саме зараз ця думка як ніколи актуальна.
   Після війни, закінчення навчання я б хотіла розпочати свою невеличку справу, яка б не тільки приносила дохід мені та державі, а й дарувала б духовну, емоційну насолоду. Адже тільки при таких умовах я зможу ділитися щастям, добром та тим, що виготовляю з навколишніми людьми.
Однак, якщо говорити безпосередньо про зараз, то найбільшою мрією моєю та загалом всього суспільства є звісно ж скоріше завершення цього страхіття та настання миру. А далі буде видно.
   Отже, війна, без заперечень, це найжахливіша дія, яку може розпочати людина проти людини. Однак, вона ще є тим поштовхом, що дозволяє згадати про істинні цінності нашого життя. Вона гуртує, об’єднує все людське суспільство в боротьбі проти єдиного ворога. Це потрясіння також навіки закарбовує в пам’яті народу його важливість, самостійність, незалежність, право на вільне існування.
   На долю нашої держави випало чимало тяжких випробувань. Але ми не здалися, не дали себе поневолити. І зараз не дамо! Я пишаюся своєю країною, народом і вірю в те, що правда на нашому боці. Добро завжди перемагає зло – і зараз так буде. Як казав український письменник, патріот і людина, що всім серцем любила Батьківщину – Т. Г. Шевченко:

«Борітеся – поборете!
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!».

Анастасія Павленко
студентка факультету харчових технологій та
управління якістю продукції АПК