17 годин поряд з смертю

Челендж від студентів факультету харчових технологій та управління якістю продукції АПК
"НІ ВІЙНІ!" 

Мені вже, недоречно, говорити,
Як важко нам було, і є, під час війни,
Що бачили і довелося пережити,
Присівши у міцної, «де не рване», стіни.

Гостомель. Місто мого хлопця.
Я прожила у ньому майже рік,
Любила зустрічати захід сонця,
І пити смачну каву зранку у дворі.

Все почалося тут із перестрілок,
Які в четвер о п’ятій ранку пролунали,
Тоді ми солодко у ліжечку сопіли,
А потім незабаром Отче наш читали.

Пішли складати речі, віднесли в підвал,
На вулиці тоді вже вистріли скінчились,
І з думкою, що росіян чекає тут провал,
На кухню я вареники ліпити покотилась.

Місила тісто. Стало дуже гучно.
Літак. Ракети. Всі кричать «в підвал!».
Ці суки били по аеродрому, дуже влучно
І ми за мить зробили в цоколі привал.

Далі були страшні часи мого життя.
17 годин поряд з смертю, паніки атак.
Молитви без кінця, страшні передчуття.
Подумки я клала вже себе у саркофаг.

Тряслась земля. Літали літаки. Багато.
Снаряди. Все було поряд. Все біля хати.
Зв‘язку нема. Не знаю як моя мати.
Від болю й страху хотілося кричати.

Моливши Бога ранку дочекались.
Відрахували паузу до запуску ракет.
Сіли в машину. Кроваве поле проїзжали.
З надією, що звідти не пульне по нас гранатомет.

Цей час не можу без пігулок спати,
Мелатонін і заспокійливе для сну,
Шум у вухах сприймаю за гармати,
І уві сні весь час чую я війну.

Сьогодні я послухала новини.
Всередині пусто і хочеться ридати,
Людей не можуть поховати в домовини.
І більше того, нема що закладати…

Ви згвалтували сотні молодих дівчат,
Стріляли в саме чисте і святе - дітей,
Тепер їсте наших молодших - собачат,
За це я каструвала б і тягла до палачей.

І зараз, приїхавши в безпечне місце,
Я зайнялася волонтерством, бо болить,
Кортить допомагати нашим військам,
Бо вдячність є за те, що дали жить!

Зіняк Альона
студентка факультету харчових технологій та
управління якістю продукції АПК