«НІ ВІЙНІ!» - чергова замітка з челенджу студентів факультету харчових технологій та управління якістю продукції АПК

27 березня 2022 року

 Розповідь наступна

ЗА ПОГАНИМ НЕМИНУЧЕ НАЙКРАЩЕ!

   Вітаю, мене звати Люба, мені майже 20 років. Зараз навчаюся в Національному Університеті Біоресурсів і Природокористування України на другому курсі факультету харчових технологій та управління якістю продукції АПК. Знаходжуся у місті Києві, тут і народилася, проживаю в мікрорайоні Жуляни, Солом’янського району (всім відоме місце, тому що тут знаходиться єдиний в Києві аеропорт, який раніше мав назву таку ж, як і селище –«Жуляни»).
Пам’ятаю цей день, перший, і сподіваюсь останній на моєму віці, день початку війни…

   Мене підняла моя сестра о 5-ій ранку і сказала збирати речі дуже швидко. Я не зовсім розуміла, навіщо це потрібно, сестра, на мої питання, відповіла з комом у горлі, що почалася війна. За вікном, не затихаючи, вила сирена, таке я чула вперше. Вулицями їхали машини дуже тихо, ледь помітно. Я ще вчора, йдучи додому від подруг, відчула якусь тривожну метушню. Було занадто спокійно; всі йшли додому, з дому, але тихо.
   В новинах ще 16 лютого казали про війну, ніхто не вірив, і я теж, бо ми не знали що це, і як воно може трапитися в нашому житті у цифровий час.
   Ми зібралися усі разом на першому поверсі, узяли всі можливі документи, речі, їжу (крупи, картоплю, олію, хліб – усе необхідне на великий проміжок часу). Після недовгих зволікань та обговорювання ситуації, пішли в укриття, нас дома багато: 6 чоловік і мій маленький братик, якому і пів року не було. В сховищі пробули щонайменше годин 5, було дуже важко; ми молилися, на руках був маленький хлопчик, котрий не розумів, чому його мама не посміхається, чому бабуся не співає колискову. Але він був єдиним, хто все ж таки посміхався, це придавало сил.

   Коли ми зрозуміли, що в Києві більш менш тихо повернулися в дім, вдалося навіть поспати, але це було важко, адже не знаєш, що буде через годину, дві. Не було відчуття впевненості ні в чому, просто туман в голові, і питання «що робити далі?».
   Ввечері сестрі подзвонив її чоловік і наказав збиратися, і чекати на нього. Разом ми збиралися поїхати у село, але брат розповів нам про ситуацію на виїзді з міста, де всіх чоловіків забирають на війну вирішили не ризикувати. Адже брат ще зовсім молодий – 18 років, без військової підготовки. Сестра виплакала всі очі, що без нас не поїде, це була ситуація, як кажуть: «палиця в двох кінцях». Але все ж таки вона поїхала разом з чоловіком та маленьким братиком. Ми не засмутились, а навпаки, на душі стало легше – відпустило. Вже була ніч, постелили матраси у сховищі і пішли спати, з Богом. 
   Через день-два я прокинулась вранці від дуже голосного гулу, був звук, як від літака, але це була ракета. Наші знайомі її бачили, здавалось, що вона летить 3 метра над рівнем землі, а може не здавалось; вона летіла у напрямку Теремків, зробила оберт над нашими будівлями, і влучила в багатоповерхівку на Севастопольській площі. Це був перший раз, коли щось вибухнуло так близько.


   Наразі ми живемо в будинку, нікуди не виїхали, адже в нашому селі навіть літаки і ракети пролітають частіше ніж у нас тут. Все дякуючи системі ППО, яка 24/7/365 оберігає нас від катастрофи, і наші мужні військові, незважаючи ні на що, не відступають.
Пам’ятаю роздуми першого дня, як ти бажаєш всього, що здавалось страшним у минулому, тільки щоб не це, щоб не гинули люди. Наше життя найцінніше, ніхто не має права його забирати, а що ми бачимо зараз… 21 століття, вважається, що війна в наш час – є безглуздям, а воно так і є! Ці люди, що пішли на «визволення», і яких ми бачимо в соц. мережах глумляться над мирним населенням – нам не брати.

   Так, в мене є там рідні, вони не перестануть такими бути, я не звинувачую усіх росіян, але є винятки, які не можна пробачити. Ми не повинні страждати, коли ці пани сидять з золотою ложкою в одному місці, та їм все одно. Не розумію, в них теж є діти, родина, мати, яка пестила. Невже вони думають, що це все їм мине? 
   Перед війною, 24 лютого я з подругою збиралася провести час разом, але ні. До цієї ситуації, хотіла вдихнути цю весінній свіжість, відпочити від сірої зими, але зараз вдихаємо тільки запах диму. Хотіла піти на роботу, слідкувати за своїм здоров’ям, але і цього не можна. Це все я хотіла та планувала ПЕРЕД ВІЙНОЮ! А зараз? Можна тільки чекати і надіятись, що колись це все повернеться, можливість жити, удосконалюватись, любити, мріяти і посміхатись. Я бажаю, щоб ніколи ніхто із людей більше не пережив такого жаху. Щоб наша ненька Україна була такою ж квітучою, зеленою країною Європи. Щоб всі захисники повернулися додому, обійняли сім’ю і ніколи більше не залишали домівку і рідних.


   Хочу подякувати всім солдатам за їх мужність, за те що тримаються, дають надію. Дякуємо пожежникам за спритність і їх силу духу. Дякуємо волонтерам, які їздять в гарячі точки і не залишають своїх. Дякуємо лікарям, ви віддаєте все, за ради життя інших. Дякуємо теробороні, завдяки вам стає спокійніше на душі.

Україно, все буде!

За поганим неминуче найкраще!
Слава Україні!

Романенко Любов
студентка факультету
харчових технологій та управління якістю АПК

Регіональні навчальні заклади (синій)Захисти дисертаційНабір на навчання (синій)_2015

Натисніть «Подобається», щоб читати
новини НУБіП України в Facebook