Станіслав Ніколаєнко: «У спортивному залі, на стадіоні пріоритет не ректору чи викладачам, а студентам»

6 грудня 2019 року
     Ректор Національного університету біоресурсів і природокористування України Станіслав Ніколаєнко вважає, що нам необхідні не тільки сучасні фахівці, а й сильні, витривалі, справжні українські патріоти.

     Тому в університеті приділяють багато уваги фізичній культурі і спорту. Бо тільки здоровий студент може залюбки наполегливо навчатися. Мета мого візиту до найспортивнішого ректора України не випадкова. Адже Станіслав Миколайович - палкий симпатик київського «Динамо» і збірної України, капітан і тренер команди викладачів, головний голеадор колективу. Кубок Ректора з футболу та Кубок Ректора «Голосіївське кільце» з легкоатлетичного кросу стали наймасовішими турнірами в університеті.

     Про розвиток економічної освіти, підготовку висококласних фахівців, наукові дослідження, виховання у студентів відданості обраній спеціальності, інтересам України, перспективи розвитку студентського спорту, створення боєздатних студентських команд для виступів на всеукраїнській арені, кумирів у спорті ми й поспілкувалися.

 

  • Пане ректоре, за часів вашого керівництва університетом, які зміни відбулися у фізкультурно-спортивній інфраструктурі, залученні студентів і працівників до активного дозвілля?

     – Наш навчальний заклад розташований в унікальному місці Києва – на голосіївських пагорбах. До речі, назва Голосієво походить від того, що місцеві жителі колись голосували за князя. Місце знакове. 1631 року тут поселився Петро Могила – настоятель Києво-Печерської лаври. Це святе для нас місце. Тим паче, наші студенти після Великої вітчизняної війни садили дерева у сучасному національному парку - граби, ясени, дуби. Активно відновлювали його, бо під час війни багато дерев було вирубано на паливо. Тут розташовано сімнадцять навчальних корпусів, одинадцять студентських гуртожитків. Таким чином, студенти вже виходячи з гуртожитку і прямуючи на заняття пішки, займаються фізкультурою. Адже пройтися кількасот метрів для справжньої розминки – це чудово. У Києві проводили тестування серед студентів щодо застудних захворювань. Наші майже на третину менше хворіли, ніж представники інших столичних вишів.

     Щодо фізичної культури і спорту в нашому навчальному закладі. Ми не відмовилися від традиційних уроків фізкультури і не перевели студентів до спортивних секцій, як це зробили деякі колеги. Вважаю, що нині не варто виштовхувати дітей із навчального процесу і пускати на самоплин. Можливо, згодом і ми щось подібне зробимо. Та для цього потрібна відповідна спортивна база. Крім чудових природних умов і стадіону, різноманітних спортивних майданчиків, маємо ще й спортивний корпус, який уже, на жаль, для нас замалий. Його збудували ще в середині 60-х років минулого століття. Коли я був студентом, то його корисної площі ще вистачало на п’ять тисяч студентів. А тепер тут уже дванадцять «стаціонарок» і ще майже три тисячі співробітників, які також хочуть підтримувати свою спортивну форму. Отже, на всі 17 тисяч потенційних фізкультурників наш спортзал уже не розрахований. Адже у нас розписані спортивні зали для занять не те що по годинах і хвилинах, а навіть посекундно, навіть ректор змушений грати у футбол або баскетбол один раз на тиждень. У це важко повірити, але не можемо викроїти півтори години в цьому щільному графіку. Бо, крім секційних занять, уроків фізкультури, тут ще тренуються збірні команди університету з різних видів спорту (футзалу, баскетболу, волейболу). Решту часу віддаємо факультетам, які проводять не тільки заняття, а й свої різноманітні змагання і турніри. Тому пріоритет – не ректор і навіть не викладачі, а саме студенти. Маємо свою солідну університетську спартакіаду, яка охоплює популярні серед нашого студентсько-викладацького населення види спорту (легка атлетика, футбол, волейбол, баскетбол, стрітбол). Відновили традиційний легкоатлетичний крос «Голосіївське кільце». Тут біжить практично весь університет на чолі з ректором, ректоратом, викладачами. І кожен із нас прагне не поступатися молодим, амбітним, прудконогим юнакам і дівчатам. Стартуємо на різних дистанціях залежно від віку. Цього року «Голосіївське кільце» вже переросло з внутрішнього до загальноміського спортивно-студентського легкоатлетичного свята. До нас завітала досить потужна команда з торгово-економічного університету. Звичайно, гостям важкувато було змагатися з майже тридцятьма командами наших факультетів. Але вони не засмутилися і пообіцяли вже наступного року відігратися. Чекаємо!

 

  • Станіславе Миколайовичу, з вашої розповіді зрозуміло, що футбол не загубився в такому масовому розмаїтті видів спорту.

     – А інакше не може й бути. Адже його лобіює сам ректор (сміється). У дитинстві я займався різними видами спорту. Ходив до волейбольної і баскетбольної секцій. Виступав навіть на першості Знам’янського району Кіровоградщини. Трохи займався футболом у секції. Хоч упродовж вільного часу саме ганяв з однолітками м’яч на футбольному вигоні. На деякий час захопився штовханням ядра. Це все було до мого студентського життя в нашому Університеті (у мої часи це була Сільськогосподарська академія). Тут віддав перевагу боротьбі. Боровся п’ять років. Спочатку став першорозрядником, а потім виконав норматив кандидата у майстри спорту. До «майстра» не вистачило часу.

 

     Для чого мені потрібен футбол? Щоб скинути негативні емоції, які також накопичуються упродовж робочого тижня. Щоб підняти настрій самому собі і моїм колегам. До нас підтягуються голова наглядової ради НУБіП Микола Томенко, колишні міністри, народні депутати. Звичайно, основу становлять наші декани і викладачі. До речі, граємо не тільки у футбол, боремося за кожний м’яч, забиваємо голи, а ще й дискутуємо, лаємося. І до фінального свистка знаходимо те раціональне зерно, яке допоможе у нашій подальшій роботі. Наша команда чітко організована, відпрацьовані структура, аналіз, методика. Це така психологічна віддушина, без якої вже не обійтися

  • Нині вже легенди ходять про ваш дебютний матч на посаді ректора НУБіП. Тоді ви відзначилися навіть двома голами. Чи не розступалися суперники перед своїми воротами, щоб ректор став ще й голеадором?

     – Тоді мені було на п’ять років менше. Ще коли був освітянським міністром, то двічі на тиждень грав у футбол. До речі, щодня ходжу до десяти кілометрів. Студенти були налаштовані попереднім керівництвом скептично щодо мене. Крім того, навіть деякі проректори виступали проти мене. Саме вони й виступили ініціаторами примирення і запропонували організувати той перший мій ректорський футбольний поєдинок. Відбулося кілька таких матчів. Усім сподобалися. Тому ця традиція триває й досі. А в тому першому матчі зібралося багато вболівальників. Точилася справді навіть запекла боротьба, але грали з повагою один до одного. Дійсно, я тоді забив два робочі м’ячі, з прострілу в один дотик. Мабуть, це й переламало психологічну планку стосунків з колективом. Нині до футболу додалися ще матчі з баскетболу та волейболу. Багато граємо саме із студентськими командами. Цікаво, що середній вік студентів-спортсменів не міняється – 22-23 роки, а ось середній вік наших гравців невпинно зростає. Приміром, в моїй ректорській команді трьом гравцям вже за шістдесят. А В’ячеславу Гамову взагалі 68. Хоч він і майстер спорту.

  

  • Хотілося, щоб ви детальніше зупинилися на спортивній базі вашого університету. Адже гаслами не змусиш сучасну молодь вийти на неіснуючі спортивні майданчики. Яка у вас ситуація?

     – Коли 2014 року ознайомився з університетом, його інфраструктурою, то мені було прикро дивитися на діряві дахи, занедбані місця загального користування, ошарпані аудиторії, «вбиті» гуртожитки. Тому усі ці п’ять разом з моїми однодумцями робили все, щоб відновити та відремонтувати нашу університетську базу. Упродовж цих років було перекрити майже три гектари дахів університетських будівель. Мабуть, всі вітчизняні виші разом не виконали такого об’єму робіт, який ми зробили.

     А коли зайшов вперше після моїх студентських років до спортивного залу, то потрапив у «минуле століття». Сказав колегам, що починайте відновлювальні роботи із цього спортивного залу. Перекрили дах, бо там після кожного дощу було води по коліна. Зробили капітальний ремонт залу важкої атлетики, оновили опалення, збудували футбольний майданчик із штучним покриттям (45х25 метрів). У кожному гуртожитку обладнали спортивний міні-спортзал (кімнати спорту). Обладнали їх тенісними столами, гімнастичним обладнанням, завезли достатню кількість гирь, штанг, іншого обладнання. І це вже дає свої результати. У вечірні години ці міні-спортзали переповнені. Не протовпитися. І що цікаво – багато дівчат. Плануємо і вже почали це робити, щоб біля кожного гуртожитку був свій спортивний майданчик з необхідним спортивним інвентарем. Наступної весни відкриємо біля трьох гуртожитків спортивні майданчики із штучним покриттям, де гратимуть футболісти, баскетболісти, волейболісти і гандболісти.

     Крім того, розпочали грандіозну роботу у виставкому павільйоні для сільськогосподарської техніки. Зробимо з нього спортивний. Його розміри 90х38 метрів. На жаль, по середині цього павільйону вкопані величезні стовпи для підтримки даху. «Зрізати» їх не можна – завалиться дах. Ми пішли іншим шляхом. Зробимо спортивний комплекс з чотирма залами-майданчиками. Кожний такий «міні-стадіончик» розміром 40х19 метрів. Плануємо упродовж наступного року два здати в експлуатацію, а ще на двох виконати усі необхідні підготовчі роботи. Об’єм роботи величезний – стіни, вікна, дах, тепломережі, роздягальні. На це потрібно понад 25 мільйонів гривень. До кінця року використаємо півтора мільйона на укріплення фундаменту та накриємо споруду дахом. У січні 2020 року перейдемо до стін і вікон. Будуватимемо народним методом. Уже маємо великий загін добровольців із студентів і викладачів. Нам обіцяли підтримку і в Уряді, і в нашому профільному міністерстві. Хоч і дорогувато, і відсутність необхідних коштів, але для дітей потрібно будувати. Сьогодні на одного студента НУБіП припадає тільки 40 квадратних сантиметрів корисної спортивної площі у залі. У таких умовах не підготуєш справжнього захисника Вітчизни. В університеті щодня виходить на заняття по 20-25 студентських груп.

     Нині треба ширше дивитися на цю проблему. Країні потрібна не тільки розумна і талановита, а ще й сильна і спритна молодь. А це стає ще актуальніше, коли під боком маєш такого сусіда-агресора. Треба реально дивитися на кризу учнівського і сільського спорту. Приміром, раніше до нашого університету приходило набагато більше підготовлених у спортивному плані юнаків і дівчат, зокрема із сільської місцевості. Тому наші університетські команди домінували на багатьох всеукраїнських турнірах з футболу, волейболу, баскетболу. Зараз діти із сіл і райцентрів приходять на багато менше підготовленими.

  • А де ж вони візьмуться, коли закриваються сільські садочки і школи. Майже зникли колосовські ДЮСШ. Як дитина добиратиметься за десятки кілометрів до «оптимизованих» спортивних шкіл, без тренерського нагляду?

     – Це – катастрофа! Такого не можна допустити. Раніше до нас йшли студентами десятки хлопців, які вже відчули смак перемог на районних та обласних змаганнях. Були серед них – першорозрядники, кандидати у майстри спорту, а то й навіть майстри спорту.

     Коли в нашому університеті започаткували факультет інформаційних технологій і гуманітарно-педагогічний факультет, то збільшилося кількість дітей з Києва та інших міст України. Тому зараз маємо призерів різноманітних міжнародних змагань з кінного спорту, веслування, карате, стрільби, радіоспорту.

 

  • А хто з ваших студентів прославив НУБіП на всеукраїнській і міжнародній арені?

     – Список дуже великий. Тому назву тільки тих, хто відзначився 2019 року. Так, студент факультету ветеринарної медицини, член збірної України Владислав Бондар посів перше місце на етапі Кубка світу з тхеквондо. Ще один майбутній ветеринар, член збірної України Олександра Грабік відзначилася «золотом» і «сріблом» на розіграші Кубка Європи із стрільби з луку. Майбутня журналістка з гуманітарно-педагогічного факультету Людмила Смик стала дворазовою чемпіонкою із спортивного радіокерування. Порадував студент ННІ енергетики і автоматики Максим Редько, який став триразовим призером клубного чемпіонату світу з веслування. Кубок України з кінного спорту серед юніорів «прописала» в Києві студентка факультету ветеринарної медицини Олександра Потієнко.

  • Пане ректоре, кажуть, якщо університет немає власного басейну, то це ще не університет …

     – Це моя біль.

  • Нині модно в майже кожному виші столиці та й по всій Україні проводити Кубок Ректора з футболу. У НУБіП студенти змагаються ще й за Кубок Ректора з легкоатлетичного кросу «Голосіївське кільце». І це ще не все. У вашому університеті проректори організували свої змагання. Це вас психологічно не травмує?

     – Це якби я не пройшов життєву школу, то може й мене б «жаба давила». Навпаки, радує! Зокрема, проректор Сергій Кваша організовує Кубок проректора з багатьох видів, зокрема, із спеціального багатоборства, тенісу, боротьби. Бо він – майстер спорту з боротьби. То чому заздрити! Треба тільки сприяти і допомагати або, принаймні, не заважати. А самому шукати нові шляхи залучення молоді до активного дозвілля. Щодо мого Кубка ректора з футболу, то я горджуся цими стартами. Адже це дуже потужний турнір. На старт виходить 16 збірних команд інститутів і факультетів. Спочатку коловий турнір у групах. Потім пішла серія плей-офф. Тож понад місяць тримаємо у напрузі увесь колектив університету. Кожна команда має солідну групу підтримки. Прагне не пропустити жодного матчу. Я також вболіваю за хлопців! Цього року змінилися лідери турніру. У фіналу зустрілися майбутні лісівники та агрономи. Основний і додатковий час не виявив володаря Кубка Ректора. Били післяматчеві пенальті. В агрономів виявився справжній Сашко Шовковський, який парирував кілька одинадцятиметрових ударів. Тож головний приз зимуватиме у них.

  • Пане Станіславе, ви, мабуть, єдиний ректор, який відвідує усі без винятку змагання, які відбуваються на території НУБіП.

     – Звичайно. Якщо в цей час в університеті. Бо буває, що у закордонному відрядженні. Крім футболу, дуже часто відвідую футзальні матчі наших команд. І взагалі звернув увагу на ігровий потенціал студентів-футболістів. Добре грають хлопці. На жаль, їм не вистачає фахових тренерів. Хлопці ще слабко тактично грамотні. Крім того, у них відсутня психологічна впевненість. Над цим треба працювати.

  • Інформаційне забезпечення спорту у НУБіП і в нашій країні на рівні чи вимагає удосконалення?

     – Кожну добру справу треба пропагувати. Допоміг фермер чи бізнесмен школі, коледжу, університету – розкажіть про нього. Триває університетська спартакіада – привселюдно назвіть призерів і чемпіонів. А у нас з екранів телевізорів тільки й чути: вкрали, вбили, покалічили, побилися. Приміром, ми святкували 120-річчя нашого університету. Приїхали представники понад ста країн світу. Був навіть лауреат Нобелівської премії Анатолій Швиденко, наш випускник. 2007 року він разом з групою колег-науковців та Альбертом Гором отримав Нобелівську премію за розробку протидії всихання лісів. І всі промовчали. Подібне і в інших галузях нашого життя, зокрема фізкультурно-спортивній. Треба думати про сьогоднішнє життя, про молодь, про здоров’я. Роботу тренерів, спортсменів треба активно і постійно пропагувати, щоб люди гордилися ними. Не соромитися казати добрі слова.

 

  • До керівництва країною прийшли нові люди і почалася реорганізація майже усіх сфер нашого життя. Зокрема, вони активно взялися за нашу фізкультурно-спортивну галузь. Яка ваша думка щодо цієї проблеми?

     – Я до всіляких реформ ставлюся з великою підозрою. Якби ми сонце змусили вставати не на Сході, а на півночі, і щоб воно заходило на півдні, то й сонця не було б. Слава Богу природа живе за своїми законами. Це вже маніякіальною хворобою кожного наступного освітянського міністра стала їхня реорганізація освіти. Хоч треба вирішити всього три проблеми. Перше – створити відповідну сучасну матеріально-технічну базу. Друге – дати учителям нормальну заробітну плату. Третє – запропонувати сучасний зміст освіти. Вчителі без ваших реорганізацій зроблять все. Це стосується і спортивних шкіл. Чому наші ДЮСШ ледве животіють. На жаль, вони викинуті до бюджетного кошика №2. А в цьому кошику, зазвичай, грошей майже немає. Тому в першу чергу страждають тренери. Коли я був міністром освіти, то нам вдалося прийняти закон щодо фінансування тренерських кадрів ДЮСШ з першого бюджетного кошика. Але тодішній міністр фінансів Віктор Пинзеник умовив Президента Ющенка ветувати цей закон.

     Як на мене, зміни, реорганізація спорту, освіти потрібні, але це треба робити розумно, виважено і найголовніше – фахово. Думати про людей, а не про себе. Я б ніколи не загнав Спортивне міністерство чи комітет в об’єднання з різними іншими напрямками. Нехай це буде комітет спорту, але виокремлений, підпорядкоіваний безпосередньо уряду. Якщо ви вже говорите про це, то реорганізовуйте його так, щоб спорт ставав основою в кожній сільській і міській школі та садочку. Щоб кожний сільський і міський голова починав день з фізичної зарядки. Щоб все це пропагувалося у ЗМІ, соціальних мережах.

  • А чому б спорту, фізичній культурі не стати загальнонаціональною ідеєю?

     – Нам потрібно в першу чергу дбати про загальне здоров’я всього українського народу. На жаль, ми часто хворіємо, на генетичному рівні вироджуємося. Українців добивають наркотики, коп’ютеризація. Треба менше розмовних, а більше рухливих уроків. А ви хоч раз чули, щоб міністр освіти запросив через ЗМІ на дитячі чи студентські спортивні змагання? Або й сам прийшов на цей захід – привітав, вручив юному чемпіонові його першу медальку чи диплом? Та вони там ніколи не були! Увесь шкільний і студентський спорт повинен стати пріоритетом. Є ще одна важлива проблема – харчування дітей. Свого часу в МОН я ініціював програму «Дитяче харчування». Нам треба негайно добитися того, щоб кожний школярик і студент обов’язково снідав та обідав у навчальному закладі. Це має зробити місцева влада, щоб діти були нагодовані. Ми зробили велику помилку в Конституції і себе в цьому звинувачую, коли 1996 року записали, що в державі немає ідеології. У підсумку у нас деіделегізована, дезорієнтована молодь. Їй вже не потрібні ні Україна, ні своя батьківська хата. Молодь рветься за кордон заробляти. Нам конче потрібна державна ідеологія – це повага до рідної країни. І в спорті також – патріотизм, коли виступаєш за свою школу, село, місто, університет, Україну в складі національної команди. Натомість треба дбати про тих людей, які славлять Українську державу своїми перемогами. Для цього треба створювати відповідну базу підтримки (школи, стипендії).

  • Футбольній асоціації студентів Києва виповнюється 20 років. Щоб ви побажали дружній команді Вадима Місюри?

     – Фахова команда Вадима Місюри робить дуже важливу справу. Їй вдалося підняти такий важливий пласт столичного спорту, зокрема футболу. Як на мене, їй варто було б задіяти ще й шкільну молодь, бо це майбутнє студентського футболу. Над цим треба подумати, знайти якісь критерії змагань, щоб вони задовольняли усіх, хто причетний до спортивно-освітянських заходів. Зробити такий собі «закільцований» цикл. Щоб школи Києва «втягнути» у цей процес. А щодо нинішнього студентського спорту, чемпіонатів і кубків, то це свята справа. За це їм щиросердна подяка!


     Окремі вітання президенту ФАСК Вадиму Місюрі!
З ним плідно попрацювали у Верховній Раді. Бажаю йому витримки, фаховості на цій посаді. Щоб йому моглося і щасливилося на нелегкій футбольно-студентській ниві! Натомість з боку нашого університету завжди буде повна підтримка в усіх його ініціативних починаннях. З роси й води, і многая літа!

Матеріал підготовлено в рамках рубрики "На зустріч 20-річчю ФАСК"

Розмовляв Микола Моторний

Світлини автора 

Набір на навчання (синій)_2015Регіональні навчальні заклади (синій)Захисти дисертацій

Натисніть «Подобається», щоб читати
новини НУБіП України в Facebook