30 років тому українці на референдумі проголосували ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

 

Незалежне життя – ось де справжня мета!

О. Олесь

 

Незалежність і державність зріли у глибинах нашої тисячолітнього минулого і проростали навіть у часи бездержавності, національного та соціального гніту. У процесі здійснення «перебудови» все більше виявлялась недосконалість СРСР. Формально він проголошувався як союз рівноправних республік, а фактично – був імперською тоталітарною державою, яка управлялась із єдиного центру – Москви. Цементуючою силою Союзу Радянських Соціалістичних Республік була Комуністична партія – жорстко централізована організація, що керувалася з політбюро ЦК КПРС і в повному обсязі контролювала всі сфери життя суспільства. Предметом її особливої уваги були керівні кадри. Жоден із керівників не міг бути призначений на посаду без її згоди. Таким чином, аби обіймати посаду, треба було вірно служити партії, а вже згодом – народу.

 

Створення Руху (1989 р.) як масової громадсько-політичної організації знаменувало ліквідацію монополії КП України на політичну діяльність. В Україні почалося формування багатопартійності. Цей процес активізувався після лютневого (1990 р.) пленуму ЦК КПРС, який під тиском обставин погодився вилучити з Конституції СРСР горезвісну шосту статтю, що закріплювала керівну роль партії в радянському суспільстві.

 

 

 

 

 

У 80-90-х рр. ХХ ст. в СРСР складаються умови, за яких зближувались інтереси різних соціальних груп українського населення, і на перший план виступає прагнення до суверенітету республіки. Початковим етапом правової суверенізації республіки стали вибори у 1989 р. народних депутатів СРСР. Вперше вони вийшли з-під контролю партійного апарату, а окремі депутати відкрито заявили про наміри боротись за вихід України з СРСР.

 

15 травня 1990 р. в Києві вперше як постійний парламент розпочала роботу Верховна Рада УРСР нового скликання. Ця подія надала нового імпульсу всьому політичному життю республіки. Ідея незалежності України, яка нещодавно вважалась «антинародною», «націоналістичною», а значить і злочинною, на повний голос зазвучала у стінах парламенту. До Верховної Ради вперше потрапили політики, безмежно віддані справі національного відродження, готові відстоювати її в гострій парламентській боротьбі.

 

Приклад для цього подавали й інші союзні республіки. В 1988-1990 рр. декларації про державний суверенітет прийняли Естонія, Латвія та Литва. 12 червня 1990 р., з ініціативи Б. Єльцина, Декларацію про державний суверенітет прийняла Верховна Рада Російської Федерації. Це була відповідь на прагнення М. Горбачова реанімувати вплив союзних органів влади.

 

 

 

Ситуація, що складалася, надихнула українських парламентарів наприкінці червня 1990 р. поставити питання про правове закріплення державного суверенітету України. 16 липня 1990 р. Верховна Рада України ухвалила Декларацію про державний суверенітет України, яка визначала основні принципи внутрішньої і зовнішньої політики. 

 

 

 

Однак керівні структури КПУ та КПРС залишаються на консервативних позиціях (і у питанні про збереження Союзу). ІV з’їзд народних депутатів СРСР (грудень 1990 р.) відмовився визнати декларації про державний суверенітет, прийняті союзними республіками. Вживаючи заходів для захисту свого суверенітету, Верховна Рада 24 серпня 1991 р. прийняла Акт про незалежність України. Ними було задекларовано створення самостійної держави – України.

 

Після проголошення незалежності України проблема державотворення перейшла в практичну площину. Верховна Рада визнала за необхідне створити Раду оборони, Збройні Сили України, Національну гвардію. 26 серпня президія Верховної Ради України прийняла указ про тимчасове припинення діяльності КПУ.

 

 

 

 

Після того, як депутати проголосували за Акт про незалежність, Ігор Юхновський запропонував винести цей документ на всеукраїнський референдум. У ті хвилини для багатьох депутатів, у тому числі і з антикомуністичної Народної Ради, така пропозиція виглядала не зовсім доречною, оскільки всі необхідні рішення ухвалила Верховна Рада.

 

 

 

«Якби не було всеукраїнського референдуму, Верховна Рада СРСР могла відновити УРСР. Генеральний прокурор Радянського Союзу міг оголосити це рішення незаконним і заборонити його»,– додає академік І. Юхновський в інтерв'ю bbc.ua.

 

 

 

 

 

 

 

 

Саме Леонід Кравчук запропонував об'єднати референдум з першими в історії України президентськими виборами. У такий спосіб передвиборна кампанія основних кандидатів у президенти (Л. Кравчука, В. Чорновола, Л. Лук'яненка) автоматично перетворилася на потужну агіткампанію на підтримку Акту незалежності.

 

 

 

 

 1 грудня 1991 р. в Україні відбувся Всеукраїнський референдум щодо незалежності України. На референдум було винесено одне питання: «Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?» У голосуванні взяли участь 84,18% громадян Української РСР, які мають право голосу (31 891 742 особи). З них 28 804 071 (90,32%) підтримали Акт проголошення незалежності України. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Втретє за 350 р. нашої героїчної і водночас трагічної історії – від Визвольної війни середини ХVІІ ст. – Україна здобула самостійність. Саме Всеукраїнський референдум наділив прийнятий Верховною Радою Акт проголошення незалежності України тією юридичною силою, яка дозволила ствердити: Радянський Союз як об’єкт міжнародного права перестав існувати, а на політичній карті світу з’явилася нова незалежна держава – Україна.

 

 

 

 

 

Паралельно з референдумом відбувалися президентські вибори, на яких змагалися Леонід Кравчук, В'ячеслав Чорновіл, Левко Лук'яненко, Ігор Юхновський, Володимир Гриньов та Леопольд Табурянський. Націонал-демократи так і не змогли домовитись про єдиного узгодженого кандидата. Перемогу отримав Леонід Кравчук, за нього проголосувало 62% громадян. Отже, Голову Верховної Ради УРСР підтримали більше половини українських виборців.

 

 

 

 

 Молода держава стала будувати відносини з іншими державами на основі взаємної поваги суверенітету, незалежності і територіальної цілісності, невтручання в їхні внутрішні справи, розвитку всебічних політичних, економічних і культурних зв'язків.

 

 

Сучасність загострює потребу в політичній еліті, духовному авангарді, які мають зосереджуватися на формуванні та утвердженні об'єднавчих засад українського суспільства, реалізації його потенціалу. Це означає, що головним джерелом, головним критерієм розвитку сучасного суспільства та держави мають стати, інтелект, наука, освіта, культура.