Газета Верховної Ради «Голос України» №242 від 20 грудня 2016 року. Станіслав Ніколаєнко: в світі йде битва за таланти

     Станіслав Ніколаєнко пройшов величезну життєву школу. Почав викладачем технікуму, був директором. Обирався головою парламентського комітету з освіти і науки, в трьох урядах – міністром освіти. Нині він ректор Національного університету біоресурсів і природокористування України, який, до речі, закінчив у 1978 році за спеціальністю інженер-механік. Якщо згадати про його діяльність, то можна сказати про десятки законів на користь освіти і науки. Його часто звуть автором соціальної революції в освіті, адже це при ньому заробітна плата освітян зросла втричі, а держзамовлення на навчання у вишах було найвищим за роки незалежності. Програми «Наука в університеті», «Інформаційні технології в освіті», «Шкільний автобус» – все це його рук справа. І нині на посаді ректора НУБіП він не сидить без діла. Університет попри все розвивається, студенти і викладачі на практиці відчули вітер змін. Тому буде цікавим його нинішній погляд на стан речей в освіті України.

– Шановний Станіславе Миколайовичу, розпочнемо з найпростішого – яка в нас освіта, де ми знаходимося в світовому табелі рангів?

     Дуже «просте» запитання. Але спробую коротко відповісти. Колись легендарного Миколу Амосова запитали те саме, але про вітчизняну медицину. І талановитий хірург відповів так: знаєте, що в світі є показник – скільки коштів витрачається з ВВП, така й медицина. Аналогічно скажу і я – скільки витрачаємо на школу, дитсадок, виші – така й якість освіти. І хоч у нас колись декларувалось в Законі «Про освіту» щорічних витрат до 10% від національного доходу, десь 8-9% від ВВП, то цього показника ми ніколи не досягали. Найбільший був у 2007-2008 роках, приблизно 7-7,5% від ВВП. Тоді ми, попри все, добре підняли якість української освіти. Нині цей показник ніби й немаленький – до 6% – але якщо згадати, що розмір ВВП упав майже вдвічі порівняно з 1990 роком, то тоді і відчуємо весь трагізм ситуації. Для порівняння скажу про сусідів – у Польщі показник ВВП зріс за ці ж роки у 4 рази, а в Білорусії майже у 2 рази.

     А якщо коротко, то скажу так. У нас залишилися острівки гарної освіти, є ще добрі вчителі, школи, окремі виші, кафедри. Але загальна оцінка буде не дуже висока. За останнім індексом людського розвитку ми займаємо 83 місце в світі, а по середній школі 22, вищій школі 13 місце.

     Не випадково 10% батьків, 15,3% вчителів, 88% директорів шкіл вважають, що школа готує дітей до майбутнього життя. Батьки невдоволені якістю освіти. Про це свідчать результати соціологічних досліджень Фонду Демократичних ініціатив ім. І. Кучеріва в 2015 році.

     Знаю, що міжнародні порівняльні оцінювання по проекту PISA говорять про досить нормальні знання з теорії в школярів і не зовсім добрі з практик, вміння застосовувати знання, мати добрі компетенції. Чому? Погляньте на матеріально-технічну базу шкіл, професійних ліцеїв, коледжів, вишів – і відповідь стане ясна. І не тільки це. Невмотивовані учні, незацікавлені вчителі та й відсутнє головне – бізнес, економіка не завжди вимагають якісних знань. Погляньте на сучасну еліту – рідко хто пробився до гори завдяки освіті і розуму. Часто-густо навпаки. Звідси і відповідне ставлення у верхах до освіти і науки.

     Як реакція на ці негаразди, нині в Міністерстві освіти і науки України з’явилась добра ініціатива розвитку української школи під назвою «Нова школа», яка має на меті докорінно перебудувати весь навчальний процес, змінити ставлення суспільства до середньої школи. Хоч це і не простий процес. Але іншого не має.

     У світі наука стає продуктивною силою. Не випадково на початку цього року Карл Шваб в Давосі проголосив нову еру, еру четвертої промислової революції. Основними рушіями якої стануть не матеріальні і природні ресурси, а боротьба за таланти, інноваційні ідеї і рішення.

– А ініціатива створення кількох сотень опорних шкіл замість багатьох сільських шкіл в руслі задекларованих реформ, чи це щось інше?

     Знаєте, в народі кажуть – у кожного своя правда. Якщо абстрагуватися, то теоретично ідея закриття малокомплектних шкіл, їх укрупнення з метою створення гарних, з доброю базою і вчителями є ніби і хорошою. Але, часто-густо, владцями на місцях, ставляться значно банальнішні цілі – зекономити, скоротити витрати і т.і. Ось і тому часто виходить як у тій приказці: теоретично кінь, а практично – не везе.

     Від того як місцева влада ставиться до дітей багато чого залежить. Які дороги, автобуси, водії, чи є харчування, чи зміцнили базу шкіл, чи зацікавили вчителів і багато іншого.

     Найкраще, на мою думку, і я завжди відстоював цей принцип, мати в кожному селі хоча б початкову школу, бажано і дев’ятирічну, а тоді старших дітей можна спрямовувати до опорних шкіл, де буде профільне навчання. Краще дітей не возити, не травмувати їх, а створювати пришкільні готелі, де діти могли б жити в теплі, навчатися, харчуватися. Це серйозний підхід, бо всі ці перевезення шкодять здоров’ю дітей, зривають навчальний процес і т.і.

     А взагалі я скажу так. У нас дещо аморальне суспільство. Бо коли ми називаємо «проїданням» витрати бюджету на освіту і науку, то я не розумію цього. Ми ж вдома останню копійку витрачаємо на дитину, а чому в державній політиці інші пріоритети?

     Дуже боюсь, щоб ця реформа не сприяла знелюдненню наших сіл, перетворенню українського села на «територію» з метою здешевлення землі. Не дай Бог.

– Станіславе Миколайовичу, даруйте, ми трішки відхилилися від головного. То чому ж українська наука і освіта не стали головними рушіями прогресу, не сприяють потужному інноваційному розвитку держави.

     Я не погоджуюсь із Вами, що без освіти і науки суспільство буде розвиватися, але згоден, що ці стратегічні речі розвою держави не стали в нас головними. Без виховання і освіти ми б давно здичавіли і ситуація на Сході України нас від цього застерігає. Бо бачимо, що чим нижчий рівень освіченості людей, тим легше ними маніпулювати.

     Але по суті. В світі давно вироблені чіткі критерії. Якщо в країні на науку витрачається до 0,3% від ВВП, то вона зберігає якісь культурні, світоглядні ознаки. Десь близько 0,9% від ВВП – тоді наука впливає на освітній, світоглядний процес в країні, дещо допомагає економіці. І лише після 1,1% від ВВП бачимо реальний вплив на розвиток продуктивних сил. Наука стає інноваційним рушієм прогресу.

     Знаєте, я себе найбільше карав, коли був міністром, за те, що вдалося в 2007 році добитися фінансування на науку в межах 1,18% від ВВП. До речі, щоб ми не говорили про президента В.Ющенка, але при ньому, особливо перші роки, був ріст економіки і благополуччя людей. У 2005-2007 роках зарплата вчителя зросла майже втричі, ми ввели доплати науково-педагогічним працівникам, вченим за наукові ступені, звання, стаж роботи, виплату преміальних, лікувальних. А згадайте повернення боргів по ст.57 Закону «Про освіту». Ми повернули освітянам і науковцям майже 1 мільярд доларів боргів! Нині на всю вищу школу і науку стільки витрачається в рік. Та про це вже всі забули, а це приклад гідний наслідування.

     Повернімось до основного. Нині на науку спрямовується менше 0,3% від ВВП. Звідси і її критичний стан. Але і це не головне! Головна проблема в суті нашої багаторічної державної політики в незалежній Україні. Згадую, як колись була жорстка відверта розмова на Раді національної безпеки і оборони років десять тому. Від мене, як міністра, шановного президента Національної академії наук Бориса Патона присутні добивалися саме шляхів підвищення інноваційної ролі науки, її продуктивної ролі. Довгим був спір. Але я тоді чесно сказав членам РНБО, що до тих пір, поки олігархи, крупний бізнес зможуть монопольно збагачуватися на державних ресурсах, коли можна швидко розбагатіти на газу, електроенергії, нафті, корисних копалинах, визискуванні землі, ухиленні від податків, то кого тоді цікавить тернистий, довгий шлях інноваційного розвитку, створення наукових парків, стартапів, підтримка дослідницьких університетів і т.і. Адже це колосальні затрати, ефект від яких може наступити не швидко. Згадую дискусію з лауреатом Нобелівської премії Жоресом Алфьоровим і академіком Борисом Патоном. На моє критичне зауваження Алфьорову про газові суперечки з Росією, той в серцях сказав, що хай би горіли той газ і нафта. Без них його країна була однією з найбагатших. Бо тільки в нього є розробки, зокрема сонячні батареї з коефіцієнтом корисної дії до 35%, застосування яких би вирішило проблему енергозабезпечення. Проте російському бізнесу до цього немає справи, всі тупо розвивають вуглецеву економіку, боряться за швидкі, шалені гроші.

     Тому відповідь на Ваше запитання знаходиться насамперед в світоглядній, політичній площині. Звідти втрати престижу вищої освіти, науковця. Переплавити знання нашим молодим людям в своє благополуччя дуже важко. Ось чому багато хто з молодих науковців змушені прямувати на Захід. Бо риба шукає там, де глибше. Там діє закон, конкуренція і бізнес змушений виробляти механізми інноваційного розвитку. Не випадково США в рік спрямовують із усіх джерел на науку до 4,5% від ВВП, а Євросоюз в Лісабонській стратегії хоче дійти до 3%, а ми на порядок нижче. Ось так. 

– Станіславе Миколайовичу, напевне ми трішки заважких тем торкнулися. Давайте про більш життєві питання. Ви мали відношення до запровадження ЗНО, чи виправдало воно себе?

     Переконаний, альтернативи ЗНО не було. В 2005 році я організував соціологічні дослідження серед абітурієнтів Києва, Одеси, Львова, Донецька. Рівень корупції у Львові і Одесі був десь близько 27% при вступі, в решти – 10-15%. Хіба могло так далі бути?

     Багато людей сприймають ЗНО як справедливий акт. Проте не можу не сказати, що ми зупинилися в розвитку методик зовнішнього оцінювання. Економлячи, організатори відмовляються від відкритих завдань, де школяр мусить не вгадувати, а вирішувати комплексну задачу з математики чи фізики, написати невеликий твір.

     Прийшов час провести комплексні науково-психологічні дослідження того, чи добре мотивує ЗНО випускників шкіл, чи не присутнє тут більше тупе «натаскування» на оцінку і т.і. Чи є об’єктивним зміст тестів тощо.

     Ось один приклад. Людина з вищою освітою, а тим паче кандидат чи доктор наук пише в резюме, що він знає іноземну мову. При цьому більшість не можуть вільно говорити. Але мають п’ятірку з іноземної. Абітурієнт після школи вільно говорить і пише українською, а має на ЗНО з рідної мови негативну оцінку. 22 тисячі школярів у цьому році не склали ЗНО з української мови і перекрили собі шлях до майбутньої освіти. Чи це об’єктивно? Слід, напевне, розібратися.

     Також прийшов час запровадити оцінку професійних якостей абітурієнта при вступі до вишів, проведення співбесід, пошук університетами «свого» студента. Хіба ж ми не бачимо, що профорієнтаційна робота впала до нуля. Абітурієнт вступає на лікаря, інженера, ветеринара і вчителя одночасно. Це суперечить всілякій логіці і здоровому глузду. Нещодавні дослідження, проведені Національною академією педагогічних наук показали, що лише 17% абітурієнтів, майбутніх вчителів є професійно придатними для важкої роботи вчителя. Це дуже тривожно.

     Або ось реальний приклад. Приходить юнак із сертифікатом з математики 197 балів, а українська та іноземні мови, географія ледь 100 балів. Він так і не вступив до нас на інформаційні технології чи економічну кібернетику. І таких прикладів чимало. До речі, в нашому університеті ми змінили методику складання іспитів. Відійшли від чисто тестових технологій, запроваджуємо поряд з ними співбесіду, діалог студента і викладача. Іспит приймає два викладачі. І це виправдано. 

      Отже потрібно змінювати всю парадигму ЗНО, удосконалювати її, не молитися на неї, а творити з неї потужний механізм підвищення якості української освіти.

– І ще про одне болюче. Про минулорічну вступну кампанію. Не зовсім вона зрозуміла. Багато дітей, вступивши на держзамовлення, відмовилися йти на ці місця, пішли на контракт. Чому? Яка доля сільських дітей, що буде з вишами, які готують фахівців з так званих «непопулярних» професій, але які потрібні країні?

     По-перше, коли був у 2014 році прийнятий новий закон «Про вищу освіту», то ті, хто над ним працював – чекали від нього більшого. Справа в тім, що при його доопрацюванні у парламенті, дуже «порихтували». Особливий внесок зробили так звані представники «громадянського» суспільства, по-іншому – грантоотримувачі. Вони люди не дурні, але часто-густо без досвіду і необхідних знань, тому вважають, що все, що створено в Україні до них, то хибне і «совєцьке». Колеги забувають, що їхні попередники також вивчали закордонний досвід, добре думали і діяли по-державному.

     Звідси – проблема з коледжами, колишніми технікумами. Їх в Україні більше 600 і там готуються необхідні виробництву молодші спеціалісти. Нині коледжі з вищої освіти викинули, а до професійної освіти вони не прийшли, бо закону не має. Поза правовим полем виявився великий сегмент української освіти. З’явився нікому не зрозумілий освітній рівень молодшого бакалавра. Практика, бізнес не знає, що робити з бакалаврами, а тут ще з’явилися їхні молодші брати. 

     Щодо вступу до вишів. Був застосований принцип «гроші ходять за студентом», набір почали формувати за єдиними списками, звівши в купу всіх дітей без розбору – чи то вони з села, чи з міста, що сильно вдарило по вищій школі. Негативно відбилося і укрупнення спеціальностей, помилки при їх затвердженні. Скажімо, була упущена спеціальність деревообробка, вона хибно віднесена до лісівництва. Або було переплутано географію з геологією. І взагалі вступ за єдиними загальноукраїнськими списками, коли, скажімо, звели до купи всіх абітурієнтів економістів – і промисловості, і енергетики, і сільського господарства, привело до колапсу. Наприклад, 18 аграрних вишів набрали на держзамовлення 91 економіста, 222 бухгалтери, 156 фінансистів. І це при тому, що тільки в 10 тисячах сільських радах, на 39 тисячах фермерських господарствах їх працює більше 40 тисяч. А потреба в рік сягає кількох тисяч!

     Як повітря потрібно підтримати сільських дітей. Надати квоти на їх прийом до вишів. Взагалі треба зняти всяку бюрократію при вступі, бо наші діти всі поїдуть до Польщі чи ще кудись.

     Помилки в законі, умовах прийому привели до того, що серед студентів престижних вишів кількість дітей із сільської місцевості зменшилася в рази. Серед столичних грандів сільських дітей 7-10%. Кричущою, дискримінаційною нормою стало те, що якщо вступник з якихось причин не приїздив до вишу на здобуте бюджетне місце, не існувало механізму його заповнення іншими претендентами. У нас в університеті ми втратили близько 150 місць держзамовлення, а по Україні – до 8 тисяч осіб! В цьому році намітилася тривожна тенденція, коли число контрактників перевищило число бюджетників! А закон передбачає, що відсоток бюджетників мусить бути не менше 51%! Мені скажуть, що я тут не врахував курсантів військових університетів. На що я скажу, добре, але давайте порахуємо студентів у чисто приватних вишах і матимемо ще гіршу картину.

     Нині з приходом нового міністра ситуація почала змінюватися на краще, підготовлені певні зміни в умови прийому, які дозволяють хоч якось підтримати українську освіту, економіку і наших дітей.

     Стверджую, що принцип «гроші ходять за студентом» є хибним, бо не враховує стан економіки, різну підготовку дітей в місті і селі. Ми знищимо виші, які рухають науково-технічний прогрес, а їх випускники і виробництва дають експортну виручку. Це і гірнича, вугільна промисловість, сільське господарство, природничо-математичні спеціальності тощо. 

– Станіславе Миколайовичу, а що буде в цьому році з стипендіями, зарплатами викладачів. Чи зможуть себе утримувати виші?

     Не в брову, а в око! Це найгостріша проблема. Раніше Закон «Про вищу освіту» обумовлював, що число тих студентів, хто отримує стипендію коливається від 2/3 до ¾ числа бюджетників. Нині парламент відмінив цю захисну норму. Мінфін хотів уже звести цифру взагалі до п’ятої частини! Жорстка позиція Міносвіти привела до того, що нині до 50% юнаків і дівчат будуть отримувати стипендії: 42% академічну і 8% соціальну. Це хоч якось знижує градус соціальної напруги. Адже прості підрахунки свідчать, що близько 20% дітей порівняно із минулим роком не отримають стипендії. Вона хоч і невелика, але за неї можна було оплатити проживання в гуртожитку, ще й півтора десятка разів пообідати в їдальні університету.

     Знаєте, я б краще дещо зменшив розмір підвищення стипендії, але різкого зменшення охоплення нею студентів не робив. Не час. По нашому університету я бачу, що набагато більше половини дітей потребують допомоги. 

      І ще. Ми вітаємо ріст мінімальної зарплати. Але нашому університету на це потрібно 80 мільйонів гривень на цей рік. Де взяти? Невідомо.

– Станіславе Миколайовичу, Ваш НУБіП – аграрний виш чи ні? І яка доля аграрної освіти в Україні?

     Національний університет біоресурсів і природокористування України – це поліпрофільний університет, де число чисто аграрних спеціальностей сягає 40%. Хоча скажіть – соціальний педагог чи інженер-інформатик, програміст, магістр садово-паркової справи, землевпорядник, англійський філолог – що не знайде собі місця в сільській місцевості? Знайде і він там потрібен. 

     Всі американські, європейські, зокрема німецькі аграрні виші трансформуються у поліпрофільні університети. У нас число спеціальностей майже таке, як і в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. В так званому аграрному університеті штату Айова (США), який посідає 60 місце в світі, є і аграрні спеціальності, але є і гуманітарні, бізнесові, вільного мистецтва, дизайну. І з цим університетом ми маємо впродовж 25 років тісні зв’язки, як і, до речі, зі 149 університетами всього світу.

     Фахівця сільського господарства в Німеччині готують 11 факультетів. Ще 3 університети мають лісогосподарські факультети. Ветеринарів готує вища ветеринарна школа Ганновера і 4 факультети ветеринарної медицини в інших вишах. Ще є низка сільськогосподарських кафедр та десятки науково-дослідних інститутів.
     Спираючись на власний досвід, аналізуючи ситуацію в світі, передбачаю, що з роками відбудеться укрупнення вишів в регіонах. До більш сильних дослідницьких доєднаються слабші. Виграють всі. Створиться один потужний регіональний виш із інститутами: економіки, бізнесу, гуманітарним, сільськогосподарським, ветеринарним, технічним та іншими. Хоча збережеться і певна профільність.

     Сільському господарству України треба змінити орієнтири. Не гнатися за тонами і центнерами, а дбати за благополуччя українців, створювати якісну продукцію, нові робочі місця, облаштовувати свою землю. Потрібен кооперативний рух, справжня підтримка фермерства. Ми таких фахівців готуємо.

– Станіславе Миколайовичу, дивіться, навколо лютує криза, ряд університетів ледь жевріють. У Вас все навпаки – університет розбудовується, зростає якість освітнього і наукового процесів. Ось прочитав у Ваші газеті вислів міністра Лілії Гриневич, яка стверджує, що НУБіП – найдинамічніший університет в Україні, він у постійному розвитку.

     Дякую за оцінку. І нам непереливки. Ціни на енергоносії за останні 3 роки зросли від 3 до 10 разів. Зокрема у 4 рази електроенергія, 10 разів – природний газ, у 4 рази тепло і т.і.

     Колектив має чітку стратегію розвитку «Голосіївська ініціатива – 2020». На неї працюють усі. Ми оновили керівництво, скоротили бюрократичні структури, потужно використовуємо синергетичний ефект, підтримку студентського самоврядування.

     Ліквідація нестатутних відносин, залучення викладачів і студентів до наукового пошуку, посилення практичної підготовки, підвищення якості знань, співпраця із бізнесом, потужна міжнародна співпраця – ось секрети успіху. НУБіП в десятці кращих вишів України, а по кадровому потенціалу, якості освітнього процесу ми 3-5 в країні. Час вимагає динамічного розвитку. Як писав Кіплінг, якщо хочеш стояти на місці, то треба вдвічі швидше бігти. А стояти на місці не маємо права, тільки вперед! 

Розмовляв Валентин Обрамбальський

Газета Верховної Ради "Голос України",
від 20 грудня 2016 року №242